Суспільство та держава: 30 років незалежності України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Факультет соціології

Інститут соціології НАН України Соціологічна асоціація України

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Суспільство та держава:

30 років незалежності України

Київ, 24-25 вересня 2021 року

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава:

30 років незалежності України

Матеріали XVIІI Міжнародної науково-практичної конференції

Faculty of Sociology

Taras Shevchenko National University of Kyiv

Institute of Sociology

National Academy of Sciences of Ukraine Sociological Association of Ukraine

Issues in the Development of Sociological Theory:

Society and State:

30 Years of Ukrainian Independence

Proceedings

of the 18th International Research Conference “Issues in the Development of Sociological Theory” Kyiv,

September 24–25, 2021

Kyiv 2022

Факультет соціології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Проблеми розвитку соціологічної теорії:

Суспільство та держава:

30 років незалежності України

Матеріали

ХVIІI Міжнародної науково-практичної конференції

«Проблеми розвитку соціологічної теорії»

24-25 вересня 2021 року, м. Київ

Київ 2022

УДК 316.1 П78

Рекомендовано до друку вченою радою факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №12 від 25 травня 2022 року)

П78 Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України. Матеріали ХVІІI Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України», 24–25 вересня 2021 р. (м. Київ) / Наукове видання / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет соціології [за ред. д.соц.н. Людмили Малес, д.соц.н. Юрія Савельєва, к.соц.н. Олексія Боровського та д.соц.н. Андрія Мельнікова]. – К.: «Наукова столиця», 2022. – 176 c.

ISBN 978-617-7649-53-2

У збірці представлено наукові доповіді учасників ХVIІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України» (м. Київ, 24–25 вересня 2021 року).

Для наукових працівників, аспірантів, викладачів і студентів, які навчаються за спеціальністю «Соціологія», а також усіх, хто цікавиться питаннями розвитку сучасної соціологічної науки.

Статті, вміщені в збірці, друкуються в авторській редакції.

ISBN 978-617-7649-53-2

ЗМІСТ

МАТЕРІАЛИ ДОПОВІДЕЙ ТА ВИСТУПІВ УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

Резнік Володимир

Тенденції легітимації приватної власності на землю та підприємства в Україні 10

Судаков Володимир

Інституціональні ризики демократичної трансформації української держави: проблема ідентифікації та теоретичного осмислення 14

Секція 1

КАПІТАЛІЗМ ПО-УКРАЇНСЬКИ: СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНІ ТА ІНСТИТУЦІЙНІ ТРАЄКТОРІЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Бурлачук Віктор

Український капіталізм у контексті глобальних ризиків 18

Іваненко Олена

Українська гіг-економіка: виклики часу та траекторії змін 22

Буткалюк Віталіна

Соціально-економічні наслідки пандемії COVID-19 для України 25

Лапіна Вікторія

Проблема розвитку теоретичного аналізу суперечностей соціального відтворення консьюмеристських практик в сучасній Україні 29

Рахманов Олександр

Економічні орієнтації в українському суспільстві 32

Широкова Маргарита

Перспективи територій України у реалізації стратегії сервісизації бізнесу

. 37

Сірий Євген

Малий бізнес в українській моделі капіталізму 40

Молчанова Марина

Успіх індивіда: теоретичні аспекти ідентифікації ознак в положеннях теорії нематеріальних капіталів П’єра Бурдьє 44

Секція 2

ДЕРЖАВНІСТЬ У ВИМІРАХ ДЕМОКРАТІЇ: РОЛЬ ЕЛІТ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Горбачик Андрій

Сегментування громадян сучасної України за ставленням до влади 47

Малес Людмила, Мотузенко Богдан

Революція Гідності – українська революція у медійному дискурсі 50

Степаненко Віктор

Громадській активізм і держава: динаміка позиціювань в новітній історії України 54

Резнік Олександр

Суб’єктність громадянського суспільства в Україні 60

Бойко Наталія

Реалізація інструментів електронної демократії в Україні: переваги та ризики 63

Паращевін Максим

Взаємодія української держави та релігійних спільнот як чинник демократичного транзиту 66

Солодько Сергій

Журналісти та державність: професіонали, посередники, експерти, громадяни 68

Лопушняк Едуард

Інституціональний поділ влади як об’єкт соціології 71

Секція 3 УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО:

КОЛЕКТИВНІ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ЦІННОСТІ

Злобіна Олена, Близнюк Євгенія

Переживання минулого, теперішнього та майбутнього як чинник емоційної напруженості в умовах суспільної нестабільності: молодість vs зрілість 73

Костенко Наталія

«Всередині» та «після» колективної ідентичності 78

Ручка Анатолій, Скокова Людмила

Соціальні проблеми і ризики у повсякденному житті українського соціуму 81

Дейнека Артемій

Деліберативні практики в контексті демократизації української вищої школи 86

Шульга Микола

Характеристики процесів зміни колективних ідентичностей в період переформатування держав 87

Судакова Валентина

Проблема розвитку інформаційного ресурсу колективної пам’яті народу України в умовах культурної глобалізації 91

Скокова Людмила

Мовні ідентифікації в українському суспільстві: ритми останніх десятиліть 94

Бевзенко Любов

Свобода як особистісна цінність і як чинник соціальних змін –парадокси парадигми складності 98

Мельніков Андрій

Колективна ідентичність студентської молоді у проєкціях ментальної картографії 102

Отрешко Наталія

Гібридність та креольство в українскій ідентичності 106

Соболевська Марина, Червінська Тетяна

Цифрова компетентність та медіаграмотність як передумови готовності учасників освітнього процесу до переходу на дистанційне навчання в умовах пандемії COVID-19 109

Петренко-Лисак Алла

Знаннєві номади, мультипотенціали та Z-покоління: теоретичні конструкти соціальної ідентифікації 112

Мороз Євгенія

Життя у великому місті як чинник формування ідентичностей (на прикладі міста Київ) 115

Судин Данило

Радянське минуле, цінності та ідентичності: зміни ставлення до Сталіна в українському суспільстві після 1991 року 117

Yuzva Liudmyla, Tashchenko Anna

Sociocultural Migrants’ Media Portrait and Prerequisites for Migrants’ Integration Reflected by the Ukrainian Top Media 121

Настояща Катерина

Дозвіллєві практики українців у фокусі глобальних трансформацій 127

Шелухін Володимир

Феноменологічний вимір релігійних переслідувань в окупованому Криму: пілотне дослідження 130

Кухта Мирослава

Соціальне становище молодих жінок України 133

Лапан Тетяна, Кудринська Ганна

Довіра як чинник ефективних взаємодій в умовах війни на сході України

. 136

Айтов Спартак

Icторична aнтропологiя як сучасна фiлософiя icторiї та аналіз колективної ідентичності українського суспільства 140

Maksymenko Olha

Do We Really Value Nature, or Do We Merely Worry About Ourselves? (A Brief Analysis of Some Findings from Public Opinion Polls and a Small-scale Survey) 142

Москотіна Руслана

Агентна модель поширення дезінформації 146

Шевченко Світлана

Індекс емансипативних цінностей у представників“покоління незалежності” 148

Смакота Вікторія

Освітні здобутки українського населення (соціоекономічний аналіз) 152

Щиголь Ірина, Полтораков Олексій

Український вимір (анти)радянського «дисиденства»: «агенти (суспільних) змін» в соціально-правових контекстах 155

Сидоров Микола, Середа Олексій, Безрукова Ольга

Досвід організації та проведення дослідження UNIDOS онлайн 159

Коваліско Наталія, Сивохіна Катерина

Соціальна самоідентифікація, мобільний потенціал та життєві

стратегії ровесників незалежності України 160

Іващенко Ольга

COVID-19 як чинник структурування українського суспільства 163

Позднякова-Кирбят’єва Елліна, Мосаєв Юрій

Особливості співпраці соціологів та органів місцевої влади в сфері прийняття управлінських рішень на прикладі м. Запоріжжя 167

Бубняк Соломія, Ілик Христина

Соціолого-статистичний аналіз результатів моніторингу ВПО в Україні: 2014-2020 рр. 170

МАТЕРІАЛИ ДОПОВІДЕЙ ТА ВИСТУПІВ УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

Резнік Володимир I ‌

Email: volodymyr.reznik@gmail.com

ORCID: http://orcid.org/0000-0001-9955-0034

Тенденції легітимації приватної власності на землю та підприємства в Україні‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Матеріали ХVІІI Міжнародної науково-практичної конференції, 24–25 вересня 2021 р. (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет соціології). – К.: «Наукова столиця», 2022. – 176 c.

Леґітимація приватної власності є процесом набуття леґітимності приватною власністю в суспільстві. Леґітимність приватної власності –суб’єктивно усвідомлена громадянами законність, правомірність, виправданість або прийнятність існування цього інституту з огляду на різні підстави (критерії), серед яких – релігійні, культурні, соціальні, політичні, економічні, правові, інтелектуальні, ситуативні та ін. Тенденції леґітимації приватної власності виявляються у мінливості цих виявів її леґітимності.

З’ясування тенденцій леґітимації приватної власності можливе на підставі порівняння кількісних мір виявів леґітимності, що зафіксовані у низці масових соціологічних опитувань різних років. Йдеться, по-перше, про загальнонаціональний репрезентативний омнібус «Громадська думка в Україні – 2006» Інституту соціології НАН України, проведений методом роздаткового анкетування у квітні-травні 2006 року (вибірка N = 1800 пропорційно репрезентує доросле (віком понад 18 років) населення 24 областей України, АР Крим та м. Києва). По-друге, про загальнонаціональні моніторингові опитування Інституту соціології НАН України, проведені методом самозаповнення анкет у червні-липні 2013, червні-липні 2017 та вересні-жовтні 2020 років (вибірка N = 1800 пропорційно репрезентує доросле (віком від 18 років) населення 24 областей України, АР Крим та м. Києва (у 2017 та 2020 роках опитування не охопило окуповані Росією окремі райони Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) та АР Крим)).

Вимірювання проявів леґітимності приватної власності забезпечила розроблена автором система з 9 емпіричних показників. В усіх опитуваннях фіксувалися три основні емпіричні характеристики виявів леґітимності приватної власності. По-перше, схвальні думки із приводу приватизації –головного джерела появи малих і великих приватних підприємств та

I Завідувач відділу історії та теорії соціології, Інститут соціології НАН України.

приватної землі в Україні. По-друге, позитивне ставлення до поточного перебування цих об’єктів у приватній власності. По-третє, несхвальна думка із приводу можливої зворотної їх націоналізації – повернення у власність держави.

Позиціям шкал показників відповідали такі бали: а) показники думок щодо виправданості приватизації: «Скоріше ні» – 1 бал, «Важко відповісти» –2 бали, «Скоріше так» – 3 бали; б) показники ставлень до існування приватної власності: «Скоріше негативно» – 1 бал, «Важко відповісти» – 2 бали,

«Скоріше позитивно» – 3 бали; в) показники думок щодо доцільності націоналізації приватної власності: «Скоріше так» – 1 бал, «Важко відповісти» – 2 бали, «Скоріше ні» – 3 бали. 2-бальний рівень невизначеності позиції (або умовної нейтральності) – своєрідний критерій ідентифікації тенденцій леґітимації: значення балів, локалізовані нижче нього на площині графіків, свідчать про нелеґітимність, а значення балів, локалізовані вище, –відповідно про леґітимність. Уніфіковані шкали емпіричних показників моделюють розмежування опитуваних на схильних до леґітимації, делеґітимації та неспроможних визначитися із власною позицією щодо приватної власності на момент опитування. Це дозволяє простежити динаміку розмежувань опитуваних за схильностями до леґітимації та делеґітимації приватної власності та невизначеності їх щодо останньої.

Тенденції (де)леґітимації приватної власності на землю та виробничий капітал є виразнішими в узагальненому порівняльному контексті. Такий контекст уможливлює обчислення сумарних усереднених індексів леґітимності приватної власності на кожен із трьох чинників виробництва та індексу леґітимності приватної власності загалом на основі всіх 9 показників. Індекс леґітимності приватної власності загалом є середньою суми значень усіх дев’яти (для 2006 року – восьми) відповідних показників у балах. Індекс леґітимності приватної власності на малі підприємства – середня суми значень у балах трьох відповідних показників думки із приводу приватизації малих підприємств, ставлення до поточного перебування малих підприємств у приватній власності та думки із приводу можливої зворотної націоналізації малих приватних підприємств. Індекс леґітимності приватної власності на великі підприємства – середня суми значень у балах трьох відповідних показників думки із приводу приватизації великих підприємств, ставлення до поточного перебування великих підприємств у приватній власності та думки із приводу можливої зворотної націоналізації великих приватних підприємств. Індекс леґітимності приватної власності на землю – середня суми значень у балах трьох відповідних показників думки із приводу приватизації землі, ставлення до поточного перебування землі у приватній власності (у 2006 році цей показник не застосовувався) та думки із приводу можливої зворотної націоналізації приватної землі.

Спостереження упродовж останніх 15 років виявляють мінливість тенденцій (де)леґітимації приватної власності на малі та великі підприємства і землю (рис. 1).

Найбільша динаміка леґітимації приватної власності на землю та виробничий капітал в Україні спостережена у часовому відтинку 2013–2017 років. Значне синхронне підвищення рівнів леґітимності приватної власності на чинники виробництва загалом і, зокрема, на малі підприємства, великі підприємства та землю, зафіксовано 2017 року. Найвищий рівень леґітимності приватної власності на малі підприємства на тлі інших видів чинників виробництва (великих підприємств, землі) зафіксовано впродовж всіх спостережень. Натомість рівні леґітимності приватної власності на великі підприємства та землю не сягнули умовної 2-бальної межі невизначеності або нейтральності між станами леґітимності та нелеґітимності. Згідно цього критерію, можна твердити про нелеґітимність приватної власності на великі підприємства та землю в Україні. Водночас приватну власність на чинники виробництва загалом за цими ж мірками можна вважати леґітимним в Україні впродовж 2017–2020 років.

2,45

2,43

2,23

2,1

2,08

1,91

1,84

1,95

1,94

1,88

1,89

1,71

1,65

1,7

1,63

2,5

2,4

2,3

2,2

2,1

1,9

1,8

1,7

1,6

1,5

2006 2013 2017 2020

Приватна власність загалом

Великі приватні підприємства

Малі приватні підприємства

Приватна земля

Рис. 1. Тенденції леґітимації приватної власності на землю та виробничий капітал в Україні (Індекси леґітимності: 1–3 бали. Інтерпретація значень: менше 2 балів – нелеґітимність; рівні 2 балам – невизначеність; більші 2 балів – леґітимність)

Порівняння тенденцій леґітимації приватизації чинників виробництва, існування та імовірної націоналізації приватних чинників виробництва уможливило обчислення відповідних сумарних усереднених індексів леґітимності. Зокрема, індекс леґітимності приватизації чинників виробництва є середньою суми значень трьох відповідних показників думок із приводу приватизації малих і великих підприємств та землі у балах. Індекс леґітимності існування приватних чинників виробництва – середня суми значень трьох відповідних показників ставлень до поточного перебування

малих і великих підприємств та землі у приватній власності у балах (у 2006 році показник ставлення до поточного перебування землі у приватній власності не застосовувався, тому індекс розраховувався на значеннях двох інших показників). Індекс леґітимності націоналізації приватних чинників виробництва – середня суми значень трьох відповідних показників думок із приводу можливої зворотної націоналізації приватних малих і великих приватних підприємств та землі у балах.

З огляду на умовну 2-бальну межу між станами леґітимності та нелеґітимності, приватизацію чинників виробництва можна вважати нелеґітимною, а існування приватних чинників виробництва – леґітимним упродовж всього часу спостережень (рис. 2).

2,34

2,29

2,2

2,25

2,17

2,03

1,98

1,92

1,83

1,93

1,88

1,74

2,4

2,3

2,2

2,1

1,9

1,8

1,7

2006 2013 2017 2020

Приватизація чинників виробництва Існування приватних чинників виробництва

Націоналізація приватних чинників виробництва

Рис. 2. Тенденції леґітимації приватизації та націоналізації чинників виробництва в Україні (Індекси леґітимності: 1–3 бали. Значення: менше 2 балів –нелеґітимність; рівні 2 балам – невизначеність; більші 2 балів – леґітимність)

За цими ж мірками імовірну націоналізацію приватних чинників виробництва можна вважати леґітимною у 2006–2013-х та нелеґітимною – у 2013–2020 роках. Спостережені тенденції леґітимації приватної власності загалом свідчать про зменшення загроз чинному соціальному порядку приватновласницьких відносин.

Судаков Володимир I ‌

Email: vl_sudakov@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2032-1093

Інституціональні ризики демократичної трансформації української держави: проблема ідентифікації та теоретичного осмислення‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Вочевидь, що теоретичне осмислення історичної перспективи розвитку українського суспільства та його владних інститутів є актуальним напрямком новітніх інноваційних соціологічних досліджень. Однак слід констатувати, що досліджуючи провідні тенденції становлення та утвердження української держави за останні 30 років чимало фахівців сумніваються в правильності її конституційної ідентифікації як «правової», «демократичної», та

«соціальної» інституції. Причини таких сумнівів полягають не лише прихильністю вчених до певних ідеологічних настанов та вподобань, в яких фіксується неможливість побудови гуманного та справедливого соціального порядку шляхом «копірувального експерименту» по впровадженню в життя успішного досвіду капіталістичної модернізації розвинутих країн. Важливо також зазначити, що сучасний глобалізований соціальний світ постає як арена динамічних соціальних змін, які сприймаються переважною більшістю вчених як суттєві детермінанти трансформації не лише повсякденних практик, але й інституціональних механізмів організації суспільного життя.

Вочевидь, що динамічні соціальні зміни, які відбулися у другій половині ХХ столітті змушують вчених-соціологів суттєво коригувати свої світоглядні та теоретичні позиції та уявлення щодо розуміння вихідних світоглядних та концептуальних координат соціологічної теорії. Запроваджені в Україні за роки незалежності ринкові реформи національної економіки, лібералізація та демократизація суспільного життя, реалізація стратегії європейської інтеграції стають визначальними стимулами структурної трансформації українського суспільства. Однак, слід також вказати, що у переважній більшості наукових соціологічних досліджень українське суспільство і досі визначається як «пострадянське», «постсоціалістичне», «посткомуністичне» з неясною історичною долею його демократичного транзиту. Розпочаті владними інститутами України демократичні реформи, на думку багатьох вчених, взагалі не можна вважати надійною гарантією успішних демократичних перетворень в силу їх різновекторної стратегічної спрямованості – стабілізація економічної системи і консервація адміністративних методів управління економічним розвитком та прискорена

I Доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

модернізація політичної системи без належної консолідації політичної еліти. Варто зазначити, що подібні констатації доволі наочно почали відображувались у працях відомих вітчизняних соціологів вже з середини 90-років минулого століття: «Українське суспільство в політичній проекції –дуже далеке від класичних моделей. По-перше, воно не «по-західному», не класично розколото на лівий і правий фланги та центр. Іноді ліві виступають як консерватори, а праві – як прогресисти. Центр не завжди є центром. Адже він змінює свої орієнтації то ліворуч, то праворуч, або просто виконує замовлення «сильних світу цього». По-друге, декларації лідерів та їхні практичні дії нерідко різко розходяться. По-третє, у масовій свідомості влада дедалі більше викликає недовіру, а її дії зустрічають прихований спротив, що виявляється у різних формах. Тому сама влада є джерелом напруженості, яке зростає в міру зростання недовіри до неї та до її дій. Це свідчить про зростання саморуйнуючої діяльності владних структур, про цілу серію перманентних криз у взаємовідносинах органів влади в трикутнику «президент-парламент-уряд» та між населенням та владою» [1: 177].

Важливо звернути увагу, що і в наукових працях останнього десятиліття авторитетні соціологи підкреслюють, що українському суспільству скоріш властиве поширення «демократичних ілюзій», ніж тенденція реальної демократизації. Так Є. Головаха, доводить, що з перших років незалежності політична влада України обрала консервативний сценарій демократичних перетворень, наслідком чого стало відтворення застарілих соціальних структур та інститутів, їх стагнація та «шок без терапії». Вчений стверджує, що у результаті стихійної трансформації «з відкладеним декларованим транзитом» більшість громадян України знаходяться у стані амбівалентності по відношенню до інституціональних утворень, легальність яких не підкріплена ні правом ні мораллю» [2: 15-16].

Вочевидь, слід визнати, що сам феномен «відкладеного демократичного транзиту» слід сприймати як специфічний ризикогенний чинник демократичної трансформації української держави. У даному зв’язку важливо також привернути увагу до досліджень М. Шульги, у яких фіксуються певні деструктивні зміни у політичній свідомості громадян України, які загалом відображують ситуацію їх реального небажання бути легітимно діючими суб’єктами демократичних перетворень та розбудови правової держави, а також бути агентами активної протидії корупції в економічній та політичній сферах суспільного життя. Спираючись на емпіричні дані репрезентативних моніторингових досліджень, вчений намагається з’ясувати причини поширення в Україні «гонорарних політичних практик як форми реалізації соціальних інтересів». Таким причинами є: 1) «відсутність традиції участі в публічних практиках на основі особистісного вибору» та 2) «розчарування, яке виникло у пересічних громадян на основі новітнього досвіду, отриманого в соціальних практиках, коли їх активні публічні дії не давали ніякого реального результату для них, для реалізації їх соціальних інтересів» [3: 116]. Саме тому у населення сформувались специфічні поведінкові стратегії діяльності, які спрямовані на пряме порушення норм демократичного

правопорядку. Так у 2009 році 88% опитаних громадян заявили про свою готовність регулярно або вибірково здійснювати протиправні дії корупційного характеру та аморальні вчинки [3: 118]. Примітно, що значна частина респондентів підтримувала участь у політичних демонстраціях, мітингах та пікетах як специфічну «професійну діяльність», яка повинна гарно оплачуватись. Тому громадян, «готових піти на політичні заходи заради винагороди, вже достатньо багато і складає 69%» [3: 144]. У 2010 році по причинам скрутного матеріального стану та «байдужого ставлення до усіх кандидатів», 24% опитаних громадян вважали можливим продати свій голос на гроші на виборах до органів влади [3: 148]. Наведені дані, як емпіричні індикатори поширення антидемократичних за своєю суттю гонорарних політичних практик, є свідченням посилення «цинічного прагматизму» в поведінці різних груп населення України.

Важливо підкреслити, що у монографії «Збій соціальної матриці» М. Шульга здійснює конструктивну спробу ідентифікації 4-х груп інституціональних ризиків, теперішня актуалізація яких суттєво стримує демократичний розвиток нашої держави. По-перше, це

«уособлення влади» (коли один лідер чи група державних чиновників коригують діяльність владних інститутів відповідно до своїх потреб та інтересів); по-друге, це «приватизація владних інституцій» як цілеспрямоване використання політичним керманичами правоохоронних органів у політичному протиборстві); по-третє, це

«поступове зниження інституту парламентаризму у політичному житті»; по-четверте, це «повільне зниження регіонального чинника в політичному житті країни через відсутність інституціональних механізмів впливу територіальних громад і регіональних спільнот на прийняття рішень та контролю за їх виконанням на всіх рівнях державної влади» [4: 264].

Слід вказати, що до даної типології інституціональних ризиків демократичної трансформації української держави слід додати і певну групу глобалізованих інтерсоцієтальних ризиків геополітичного характеру. Саме тому доцільно погодитися с позицією західних науковців, що ця група ризиків відображує типові ситуації: 1) поглиблення соціальних нерівностей (традиційних та нових); 2) зменшення долі середнього класу в соціальній структурі суспільства; 3) посилення соціальної бідності;

4) нестабільності розміру отриманих доходів; 5) обмеження соціальної мобільності; 6) активне використання антигуманних методів репресивно-насильницького соціального контролю з боку влади [5: 20-25, 6: 457-45, 7: 10-14]. Вочевидь, що наукові дослідження даної групи ризиків зараз стають особливо актуальними. І саме такі дослідження, як слушно зазначають Ф. Батістелі та М. Галантіно [8], стають важливими когнітивними стимулами перегляду усталених поглядів і на сам зміст категорії «ризик» в новітній соціологічній теорії.

ЛІТЕРАТУРА

Михальченко М.І., Журавський В.С., Танчер В.В. Соціально- політична трансформація України: реальність, міфологеми, , проблеми вибору. – К.: Лотос, 1997. – 180 с.
Головаха Е.И. Украинское общество. Четверть века вынужденной трансформации и перспектива демократического транзита / Е.И. Головаха // Держава та соціальні зміни. 25 років української незалежності: Матеріали УІІ міжнарожної наук.-практ. конф. (м. Київ, 29-30 листопада. 2016 р.) Укладачі А.А.Мельниченко, П.В. Кутуєв. – Київ, Одеса: Типографія «Айс Приват», 2016. – С. 15-17.
Шульга М.О. Дрейф на узбіччя. Двадцять років суспільних змін в Україні. – К.: ТОВ «Друкарня Бізнесполіграф», 2011 – 448 с. Мова рос.
Шульга М. Збій соціальної матриці : монографія. – К.: І-т соціології НАН України, 2018. – 284 с.
North D.C., Wallisd J.J., Waingast B.B. Violence and Social Orders. A conceptual framework for interpreting recorded human history / North D.C., Wallisd J.J., Waingast B.B. – N.-Y.: Cambridge univ. press, 2013. – 336 p.
Lee Y, Shin D. Measuring Soсial Tension from Income Class Segregation // Journal оf Business and Economic Statistics. – 2016. – Vol. 34, issue 3. – Р. 457-471.
Tsourapes G. Global Autocrats: Strategies of Transnational Repression, Legitimation und Co-optation in World Politics // International Studies Review. – 2020. – Vol. 22 (August). – P. 8-29.
Battistelly F., Galantino M. Dangers, risks and threats: An alternative conceptualization to catch-all concept of risk // Current Sociology. – 2019. – Vol. 67. –N1 (January). – P. 64-78.

Секція 1. «КАПІТАЛІЗМ ПО-УКРАЇНСЬКИ: СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНІ ТА ІНСТИТУЦІЙНІ ТРАЄКТОРІЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ»

Бурлачук Віктор I ‌

Email: bourlatchouk@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-6197-0356

Український капіталізм у контексті глобальних ризиків‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Тема ризиків набуває особливої актуальності у зв'язку з коронавірусною пандемією, що охопила все населення земної кулі і стала основною темою мас медіа.

У соціологічних роботах велика увага приділяється різного роду класифікаціям ризиків: джерелам ризику, об'єктам, чутливим до ризиків, масштабам ризиків, залежності від тимчасового чинника, вимірності і прогнозованості ризику. Однак значно менше приділяють уваги тим соціальним інститутам, які покликані вирішувати ситуації ризику в інтересах всього суспільства.

Ситуація пандемії та економічної кризи змушує нас шукати порятунку в діяльності соціального інституту, який останнім часом піддається як серйозним трансформаціям, так і нищівній критиці. Йдеться про сучасну державу і систему владних відносин, що існують в ній.

Тут перед нами постає подвійна природа влади. З одного боку, влада може сама виступати в якості головного джерела ризику і небезпеки. З іншого, тільки в ній вбачається один з головних інструментів їхнього подолання. У даній статті нам би хотілося зосередитися на владі, як головному інструменті подолання соціальних ризиків.

Традиційно головний принцип суверенної влади полягав у зв'язку суверенітету і території, того зв'язку, який встановлював принцип просторово обґрунтованого поняття влади. Так, ідея політично ефективного суверенітету виявлялася невід'ємною від ідеї управління населенням, яке перебуває (проживає) на певній території. Відповідно всі соціальні проблеми, які виникали на даній території, включаючи різні стихійні лиха, епідемії, голод тощо, могли бути розв'язані за допомогою звернення до суверену і уповноваженим ним органам влади.

У зв'язку з глобальними процесами, передбачуваний зв'язок держави, суспільства, індивіда і території та заснована на цьому зв'язку система порядку почала розсипатися. Глобальні процеси створили такий стан суспільства, для якого територіально-державні гарантії порядку втрачають свою обов'язковість.

I Доктор соціологічних наук, провідний науковий співробітник відділу історії та теорії соціології, Інститут соціології НАН України.

Якщо держава модерну намагалася об'єднати в єдиний пучок соціальну, політичну та економічну активність своїх громадян, то сучасні процеси, пов'язані з глобалізацією, призводять до ерозії державних структур. Ця ерозія проявляється в діяльності різних транснаціональних інститутів, які не визнають кордонів і тим самим ставлять під сумнів наявність територіального принципу національної держави та його здатність забезпечити добробут своїх громадян. 53% економічного зростання забезпечується транснаціональними компаніями, а не підприємствами, що діють в тій чи іншій окремій країні. Окремим державам і їх урядам стає все складніше забезпечувати зайнятість та добробут своїх громадян і відповідно боротися з ризиками.

Щодо влади, люди бояться зловживання з боку її утримувача. Ризик влади, перш за все, пов'язують з авторитарною, тиранічною владою. Така влада постає в образі тирана, який самовільно розпоряджається своєю владою. Проблема ризику залежить від владних структур і повинна вирішуватися конкретно в кожному випадку. Поняття ризику приходить на зміну старому концепту зловживання владою. Німецький соціолог Ніклас Луман вважає, що старі уявлення про «структурне насильство», «панівні класи» не відображають сучасної реальності. Те, що колись завжди поставало як загроза «надмірної влади», за нових часів розпізнається також і як небезпека недостатньої влади. Звідси випливає ризик нового роду, тобто, ризик втрати функціональності, явної неефективності і розпаду влади, ризик, який, виявляючи себе, лише зростає.

Показовим може бути приклад ефективності управлінських рішень, взятий з політичного життя сучасної України.

У листопаді 2019 року в Одеській затоці зазнав аварії танкер Delfi, що ходив під прапором Молдови. Його зірвало з якоря, і він сів на мілину. У ніч на 22 листопада його вдалося якось закріпити на відстані однієї милі від берега в районі міського пляжу «Дельфін». Власник судна мав до 31 березня 2020 року вжити заходів щодо підйому і видалення затонулого танкера з акваторії Одеського порту. 1 квітня справу було взято під контроль Генпрокуратурою Одеської області. 22 червня вона розпочала кримінальне провадження за фактом неприйняття заходів з ліквідації наслідків екологічного забруднення морської води в місці аварійного знаходження судна Delfi.

У липні під час робочої поїздки в Одеську область Президент В.Зеленський ознайомився зі станом ліквідації наслідків аварії танкера Delfi. Глава держави наголосив, що роботи з ліквідації аварії треба було розпочати ще в листопаді 2019, проте судновласник продемонстрував свою безвідповідальність і фактично забув про танкер. Президент наказав виконати роботи до 20 липня. Однак до означеного числа нічого не було зроблено, і наступного дня Адміністрація морських портів України (АМПУ) зажадала від судновласника танкера передати йому право на евакуацію аварійного судна.

10 серпня Президент поцікавився ходом робіт з підйому танкера і висунув вимогу якомога швидше вирішити питання ліквідації наслідків

аварії. АМПУ оголосила конкурс на підйом затонулого судна. 27 червня процес ліквідації танкера перейшов до держави, а експертна комісія ДСНС України остаточно визнала ситуацію як надзвичайну місцевого рівня. Після аварії танкера вміст нафтопродуктів в акваторії перевищив норми в 157 разів, утворивши пляму з нафтопродуктів розміром у 7,5 тисячі квадратних метрів.

26 серпня танкер нарешті поставили на рівне, але на початку вересня знову відбувся черговий витік нафтопродуктів, і операцію з підйому було відкладено. Нарешті 10 вересня танкер прибрали з пляжу та транспортували до міста Чорноморськ. А у листопаді екологи зафіксували перевищення норми забруднення моря в 19 разів у місці аварії танкера Delfi. Тобто, знадобився майже рік, щоб евакуювати затоплене судно і приступити до ліквідації наслідків катастрофи, що сталася.

Відповідно до суспільного розвитку і розширення процесів глобалізації зростає потреба в рішеннях, і цю потребу не здатні перекрити жодні досягнення в області теорії управління. Тягар рішень не може бути покладений на одну-єдину інстанцію, яка б забезпечила управління з єдиного центру, тому організація рішень, а відтак і ланцюгова трансляція влади стають проблемою.

Проблема ризику – це, перш за все, проблема політична. Вона є політичною, тому що її неможливо розв'язати ані шляхом консенсусу, ані положеннями етики. Її можна вирішити тільки політично, і ці рішення, своєю чергою, можуть бути ризикованими і не мати достатнього консенсусу.

Н. Луман вважає, що суспільство має представляти своє майбутнє не в модусі ризику, а в модусі небезпеки. Однак існують політичні сили, серед яких є економісти та екологи, які зацікавлені в тому, щоб представляти майбутнє не в якості небезпеки, а як результат вольового рішення. Глобальні ефекти, які вони намагаються упередити, виходять за межі того чи іншого рішення.

«Люди вважають, що можуть говорити про екологічно або економічно хибні рішення, тоді як у разі глобальних ефектів проблема полягає в тому, що неможливо виявити ні хибних, ні вірних рішень». «Політика потрібна для того, щоб дозволити те, що неможливо вирішити ні за допомогою вірних, ні за допомогою хибних рішень» [1: 131].

Відповідно до розроблюваної Луманом концепції ризику, він прагне висловити свою позицію щодо екологічного руху, який набуває дедалі більшого поширення. 1986 року він видає книгу «Екологічна комунікація. Чи може сучасне суспільство протистояти екологічним ризикам?» [2]. Як відомо, у 1970 х роках в Німеччині сформувався потужний екологічний рух, який добився істотного політичного і громадського впливу, була заснована партія

«зелених».

Відповідь на поставлене в монографії питання Луман шукає в основних теоретичних посилках розвиненої ним концепції. Сучасне суспільство складається з ізольованих підсистем – політики, економіки, права, науки, релігії, виховання. Всі ці окремі підсистеми характеризує особливий бінарний код, який лежить в основі диференціації системи.

Так, наприклад, економіка працює з кодом мати/не мати, наука працює з кодом істинний/хибний, сучасна політична система – з кодом уряд/опозиція. Жодна з цих підсистем не може взяти на себе завдання створити універсальний код, за допомогою якого можна було б управляти всіма підсистемами суспільства.

Звичайно, між економікою і політикою, між мистецтвом і релігією, між наукою і правом існують різні взаємини. Наприклад, політика може заборонити тому чи іншому художнику виставляти свої роботи в галереях, проте код політики залишається зовнішнім для мистецтва, він не може бути трансформований на код мистецтва, оскільки за допомогою цього коду не може бути створено жодного твору мистецтва.

У сучасних, високодиференційованих суспільствах немає такого місця, з якого спостерігач або спостерігачі могли б оглядати все суспільство в цілому. Адже тільки таке універсальне місце могло б дати спостерігачеві можливість застерегти суспільство від небезпеки або вказати шляхи їх уникнення. Тому на питання, винесене в заголовок своєї книги, Луман відповідає негативно.

Він визнає, що владою здійснюються якісь заходи щодо захисту навколишнього середовища, встановлюються певні норми викидів, закриваються атомні електростанції тощо. Однак це не означає, що на політичну систему можна вплинути ззовні, що нею можна управляти, домагаючись прийняття дійсно «ефективних» заходів та рішень. Найбільше, що можна зробити – це викликати подразнення політичної системи, проте реагувати на зовнішнє подразнення вона буде відповідно до свого бінарного коду.

256 с.

ЛІТЕРАТУРА

Луман Н. Власть / Пер. с нем. А.Ю.Антоновского. – М.: Праксис, 2001. –
Luhmann N. Ӧkologische Kommunikation. Kann die moderne Gesellschaft

sich auf ökologische Gefährdrungen einstellen? Opladen: Westdeutscher Verlag, 1986.-184 S.https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pactpol.shtml

Іваненко Олена I ‌

Email: olenaivanenko@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-3635-1078

Українська гіг-економіка: виклики часу та траекторії змін‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Неефективна економічна політика, тривала системна криза, масове збідніння населення зумовили перетворення України на хронічно хвору, нестабільну державу, унеможливлюючи тим самим її інтеграцію в Євросоюз на правах рівноправного її члена. Проте інформаційна, транспортна та технологічна революції, стрімке поширення інформаційно-комунікаційних технологій глобалізують сучасні процеси та їх зв’язки, спрощують економічні відносини, рух капіталу, робочої сили тощо, створюючи широкі можливості для різноманітних дистанційних практик, наближуючи тим самим Україну до країн Євросоюзу.

Чи не найсерйозніші зміни спостерігаються на ринку праці, де стрімко відбувається масове поширення нестандартних форм зайнятості. Останнє також є наслідком широкомасштабного застосування цифрових технологій, проникнення на український ринок принципів глобальної економіки та форс мажорних обставин, пов’язаних із вимушеним тогорічним карантином через коронавірус.

Домінуючою тенденцією стало зміщення основного вектору економічної діяльності зі сфери виробництва до сфери надання послуг (у багатьох галузях), малого та середнього бізнесу, а основною моделлю трудових відносин виступає гіг-економіка з її головним механізмом фрилансу.

Зайнятість у режимі фрилансу надає низку переваг і відповідає сучасним тенденціям ринку праці (свобода вибору, незалежність, сприятливі умови праці, гнучкість режиму, можливість непоганого прибутку), вирішує проблему безробіття та зайнятості населення, у тому числі у віддалених регіонах, може бути гідною альтернативою переїзду до великих міст, ба навіть за кордон.

З іншого боку, він не упереджує від можливих негативних наслідків – не завжди гарантує оплату за виконану роботу, заробітки не є регулярними та стабільними, відсутнє кар’єрне зростання, і, найголовніше, не забезпечує соціальним пакетом послуг та гарантій. Щоправда, самих фрилансерів це обходить, і серед недоліків вони називають лише нестабільність замовлень, відсутність спілкування з колегами, високу конкуренцію. Останнє їх хвилює найбільше, оскільки через популярність та притік новачків, які демпінгують ціни на свої послуги, падає рівень прибутку.

I Кандидатка філософських наук, старша наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України.

Ринок фрилансу в Україні зростав ще задовго до коронакризи, додаючи щорічно щонайменше 30% робочих місць. Так, 2018 року нових робітників у цьому режимі побільшало на 45%, у 2019 році – на 58%. І хоча 2020 року їхня кількість теж зростала, пандемія все ж уповільнила динаміку, знизивши її до рівня 2017 року (36% за рік) [1].

Відчутний стрибок відбувся навесні 2020 р. через впровадження карантинних рестрикцій. За даними Freelancehunt, тільки за перший тиждень березневих обмежень число фрилансерів зросло на 43,8%. "Нові фрилансери – це переважно штатні спеціалісти, у яких на карантині з'явився вільний час… і вони вирішили використати вимушені канікули для додаткового заробітку", – зазначив засновник сервісу Freelancehunt О.Топчий [1].

Влітку 2021 року ООН оприлюднила доповідь «Нові форми зайнятості і якість зайнятості: наслідки для офіційної статистики», в якій йдеться про ринок фрилансу та роботу на цифрових платформах. Останні стали одним із поширених форматів зайнятості, пропонуючи широкі можливості в усьому світі, у тому числі для тих, кому важко знайти роботу звичайним шляхом (інвалідам, людям з вадами, молоді, жінкам з дітьми тощо), витісняючи традиційні форми зайнятості. МОП розрізняє два їх основних види: ті, що передбачають роботу в інтернеті і не матеріалізовані фізично (tripadvisor.com, BlaBlaCar.com, booking.com) та ті, що виконують роботу «на місцях» (таксі Uber, Bolt, Uklon, доставка їжі та кур’єрські послуги Glovo або Rocket), які не перший рік успішно і активно працюють в Україні і деякі з них є власним вітчизняним продуктом.

І хоча, за даними ОЕСР, частка платформ гіг-економіки у ринку зайнятості невелика – від 1% до 3% от загального числа зайнятих, вона швидко зростає. За звітом Mastercard, глобальні транзакції гіг-економіки щорічно зростають на 17% і до 2023 року сягнуть приблизно 455 млрд дол [2]. Вразливим моментом є статус зайнятого та відсутність його законодавчого визнання. В Україні, на відміну від низки країн Європи або США, водії та кур’єри теоретично є фізичними особами-підприємцями, а практично є отримувачами інформаційних послуг від компаній гіг-

економіки.

За даними Державної податкової служби, на початок 2020 року їх загальна кількість у країні становила 1,886 млн, що майже на 20 тисяч перевищувало показник 2019 року. Проте дані Держстату наводять іншу цифру: 1,561 млн ФОПів на кінець 2019 року, що становить майже 80% від усіх суб'єктів господарювання [3].

Тому постає серйозна проблема, якою занепокоєні експерти ООН, і яка є спільною для всіх країн з гіг-економікою. Йдеться про законодавчу неврегульованість робітників сервісів, що працюють на цифрових платформах. Так, зокрема, не розрізняються наймані працівники і самозайняті, не регламентовано часи роботи, не диференційовано нічні або понаднормові робочі години, відсутній соціальний захист, немає профспілок тощо. У більшості випадків працівники на платформах є незалежними виконавцями, фрилансерами, а не співробітниками, хоча на запитання щодо

статусу зайнятості із майже 76%, що працюють на цифрових платформах, 68,1% назвали себе співробітниками, а 7,6% — самозайнятими [4].

А ким вважати блогерів або так званих «інфлуенсерів» – людей впливової для певної аудиторії думки, до якої через соціальні мережі Facebook, Instagram або YouTube долучено велике число прихильників, і які заробляють гроші на своїх публікаціях або виступах – самозайнятими чи співробітниками компанії, чию продукцію вони пропонують. Чи вважати робочим той час, який вони витрачають на запис відео, тестування продуктів або пов’язані з цим поїздки, задаються питанням експерти.

За даними МОП, приблизно половина людей, що працюють на цифрових платформах, отримують мінімальний заробіток (менше 2 доларів на годину) [5].

У США 2019 року водіїв було визнано самозайнятими особами, у Великій Британії – такими самими працівниками, як і ті, що працюють на умовах стандартної зайнятості, а з 2021 р. постановили, що водії додатку для виклику авто мають права на пільги, оплачувану відпустку, мінімальну заробітну плату і пенсію. В Іспанії їх визнано підприємцями, і готується до прийняття закон, що визнає працівників гіг-економіки найманими робітниками [6].

В Україні можна назвати хіба що Закон № 530-IX від 17.03.2020 , в якому зафіксовано поняття «гнучкого режиму робочого часу» та

«дистанційної (надомної) роботи» та Закон України № 1213-IX від 04.02.2021 щодо удосконалення правового регулювання дистанційної, надомної роботи та роботи із застосуванням гнучкого режиму робочого часу, що розрізняє надомну роботу та дистанційну, визначає особливості та окреслює трудові обов’язки і гарантії.

Та попри зростання попиту та пропозицій на дистанційну роботу, її перспективи стосуються лише невеликої частки зайнятих в економіці. Близько 60-65% людей в Україні працюють у таких сферах, де виконання роботи на дистанції ускладнене або зовсім неможливе. Є галузі, які ніяк не можуть функціонувати без фізичної участі людини або виконувати свої функції онлайн (виробництво товарів та продуктів харчування, забезпечення електроенергією, видобування вугілля, прибирання сміття тощо). У цьому сенсі соціальна нерівність як соціальне явище виявляється нездоланною проблемою, яку за будь яких умов чи зусиль розв’язати неможливо.

На жаль, відсутність серйозних досліджень та публікацій у цій сфері, брак підходів до виміру наявних форм нестандартної зайнятості в Україні не дозволяють кількісно визначити її поширеність і тим самим ускладнюють здійснення порівняльного аналізу в цій сфері , на відміну, наприклад від США, де дослідниця ринку праці, керівниця відділу ринкової політики Уберу А. Розенблат провела 125 інтерв’ю з водіями платформи «Uber» у понад 20 містах США і Канади, оприлюднивши їх з метою поліпшення роботи компанії [7].

Загалом, як висновують автори концепції «нового духу капіталізму» Л. Болтанські і Е. Кьяпелло, сучасні стратегії виробничих режимів (зокрема,

«гнучкість» як базова характеристика гіг-економіки) спрямовані на те, аби перекласти на найманих працівників весь тягар ринкових ризиків [8].

ЛІТЕРАТУРА

Ринок фрілансу в Україні: Зміни за останні 15 років // Investory. News (28 жовтня 2020). – Режим доступу: https://investory.news/rinok-frilansu-v-ukraini-zmini-za-ostanni-15-rokiv/
What is the gig economy and what's the deal for gig workers? / Emma Charlton // World Economic Forum (26 May 2021). – Режим доступу: https://www.weforum.org/agenda/2021/05/what-gig-economy-workers/
Хто такі ФОПи і чому вони проти РРО. Пояснюємо загадки слів з трьох літер / К. Зануда // ВВС News Україна (28 січня 2021). – Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/features-55618735
Platform Workers in Europe // Technical report by the Joint Research Centre (JRC), the European Commission’s science and knowledge service (2018). –Режим доступу: jrc112157_pubsy_platform_workers_in_europe_science_for_policy.pdf
Цифровые трудовые платформы: новые возможности и новые проблемы // Новости ООН (23 лютого 2021). – Режим доступу: https://news.un.org/ru/story/2021/02/1397302
Не нравится? Сваливай! Или почему карантин обнажил уязвимость гиг экономики / В.Власюк // ЕП (3.04.2021). – Режим доступу: https://www.epravda.com.ua/rus/columns/2020/04/3/658901/
Rosenblat, А. Uberland: How Algorithms Are Rewriting the Rules of Work. Berkeley: 2018, University of California Press. 271 р. – Режим доступу: https://www.bloomberg.com/news/articles/2021-02-17/uber-hires-prominent-critic-to-focus-on-treatment-of-drivers
Болтански, Л., Кьяпелло, Э. Новый дух капитализма / Пер. с фр. под ред. С. Фокина. – М.: Новое литературное обозрение, 2011. – 976 с.

Буткалюк Віталіна I ‌

Email: vbutkalyuk@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1339-6393

Соціально-економічні наслідки пандемії COVID-19 для України‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Пандемія COVID-19 істотно загострила соціально-економічні проблеми капіталістичної системи і виступила тригером сучасної соціальної кризи. Дана глобальна біда не тільки завдала тяжкого удару по зусиллям світової спільноти, спрямованим на ліквідацію крайньої бідності та підвищення добробуту людей [1], але фактично перекреслила досягнутий прогрес останніх десятиліть в області людського розвитку [2: 3].

I Кандидатка соціологічних наук, наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України.

Україна належить до країн, вплив пандемії на економіки яких виявився вкрай згубним. За прогнозами ООН, рецесія, з якою зіткнулася сьогодні Україна, стане найбільш руйнівною за останнім десятиліття [3].

Падіння реального ВВП України в 2020 році склало 4% [4]. Незважаючи на часткову адаптацію бізнесу до нових умов, темпи відновлення економіки сьогодні досить повільні. У квітні п.р. Нацбанк країни погіршив прогноз зростання ВВП в 2021 році з 4,2% до 3,8%. Однією з ключових причин цього є низький темп вакцинації, що створює додаткові ризики майбутніх економічних втрат [5].

Прийняті урядом карантинні обмеження найбільш боляче вдарили по малим і середнім підприємствам. Останні в умовах деіндустріалізації економіки відігравали значну роль в забезпеченні населення робочими місцями та, відповідно, засобами до існування. За даними Торгово-промислової палати України, у 2020 році закрилися близько 700 тис малих підприємств в сфері послуг, що призвело до втрати від 3,5 до 4 млн робочих місць [6]. Офіційний рівень безробіття підвищився з 9,2% до 10,5% [7]. За результатами дослідження ООН, в 2020 році більше 80% домогосподарств України втратили доходи, а грядуща економічна криза може привести до вибухового зростання крайньої бідності в країні [8].

Складність сучасної економічної ситуації в Україні визначається, в першу чергу, фінансово-економічною слабкістю і відсталістю держави

«допандемійного» періоду. Україна дуже ослабла в результаті неоліберальних реформ і була абсолютно неготовою до будь-яких форс-мажорних ситуацій, в тому числі до виклику пандемії COVID-19. Економічна слабкість [9: 102], сильна зовнішня боргова залежність (валовий зовнішній борг становить 81,2% ВВП) [10: 1], а також перебування в затяжній військово-політичній кризі зумовили її нездатність реалізувати адекватну для боротьби з пандемією соціально-економічну політику, спрямовану на підтримку виробничого сектору та населення в умовах стагнації і падіння економіки.

Крім того, підвищення вразливості широких верств населення в результаті тривалого економічного спаду формували такі специфічні характеристики української економіки, як високий рівень безробіття (9,2% станом на 2019 рік за даними офіційної статистики [11] і близько 15-17% за даними експертів), високий рівень неформальної зайнятості (від 30% до 50%), сильна залежність від грошових переказів від трудових мігрантів (10% ВВП) [12: 20], а також низький рівень доходів і відсутність «подушки безпеки» у більшості населення [9: 59-63].

Соціологічні дослідження свідчать, що більшість населення в результаті пандемії виявилися в умовах множинних поневірянь, крайньої невизначеності і гострої нестачі життєво необхідних ресурсів. В 2020-му році кожен третій дорослий житель країни (35%) зіткнувся зі зниженням доходів, і приблизно така ж частка опитаних (32%) — з повною або частковою втратою роботи. Більше половини дорослого населення країни (54%) відзначили, що за останній рік фінансове становище їх сімей погіршилось [13].

Корона-криза не стала для українців імпульсом до створення та реалізації позитивних механізмів її подолання, навпаки, більшість жителів обрали для себе негативні його зразки, зокрема, тактику тотальної економії і скорочення споживання базових товарів і послуг. В умовах масової хронічної малозабезпеченості (згідно досліджень 2019 року, середня українська сім'я витрачала на продукти харчування і оплату комунальних послуг 81% сукупного місячного доходу), основною статтею економії українців стали витрати на продукти харчування. Так, кожен четвертий респондент (27%) зізнався, що в умовах корона-кризи в 2020-му році він або члени його сім'ї були змушені скорочувати споживання продуктів харчування. Крім того, багато жителів зіткнулися з такими проявами економічної кризи як обмеження покупок одягу, взуття та інших речей (33%), труднощами з оплатою комунальних послуг через постійне зменшення сімейного бюджету (29%), а також труднощами з отриманням необхідного лікування та придбанням ліків (25%).

Хронічна малозабезпеченість та життя в умовах невизначеності і криз сприяли формуванню у населення України структури страхів, де ключові позиції відведені загрозам і проблемам матеріального характеру. Хоч українське населення і переймається проблемою COVID-19, набагато більші загрози для людей складають проблеми соціально-економічного порядку. Так, якщо в глобальному вимірі проблемою коронавірусу стурбована велика кількість населення світу (47% в листопаді 2020 року, 63% в квітні 2020 року [14]), то в Україні цю проблему відносить до числа найважливіших в країні тільки кожен п'ятий житель (19%). У той час як першість у списку головних проблемних сфер відводиться корупції, фінансовим і політичним скандалам (62%), безробіттю і ринку праці (55%), бідності і нерівності (38%), охороні здоров'я (31%), а також злочинності та насильству (20%) [15: 7].

З урахуванням характерних для пострадянської української дійсності проблем недовіри до влади, масштабної корупції, хронічної малозабезпеченості населення і т.д., не дивно, що в нинішній економічній кризі українці схильні звинувачувати не коронавірус, а чинники іншого порядку. Зокрема, основною причиною сучасної кризи респонденти вважають корумпованість (43%) і некомпетентність влади (34%). Навіть військові дії на Сході країни тільки 11% громадян відносять до основної причини кризи. А пандемія «звинувачується» в цьому тільки 8% жителів країни [16].

В оцінках українських громадян з питань ефективності держави по боротьбі з пандемією також превалює негативізм. Політику як центральної, так і місцевої влади в цьому відношенні більшість жителів оцінюють як неефективну (61% і 58% відповідно).

Соціальний песимізм і скептицизм є головними емоційними елементами української дійсності. При оцінці перспектив розвитку ситуації в найближче півріччя, українці досить рідко бачать їх в позитивному світлі: тільки 14% вважає, що за даний період стан справ в країні покращиться. У той час як основна маса опитаних схиляється до думки, що ситуація буде

погіршуватися (42%) або залишиться незмінною (36%) [17]. Це не тільки ускладнює вихід України з пандемії COVID-19, але і зводить нанівець спроби реалізації дієвих реформ і подолання хронічної системної кризи в країні.

ЛІТЕРАТУРА

Обратим вспять пандемию неравенства (2020). Речь президента Группы Всемирного банка Дэвида Малпасса. Получено из: https://www.vsemirnyjbank.org/ru/news/speech/2020/10/05/reversing-the-inequality-pandemic-speech-by-world-bank-group-president-david-malpass
UNDP. (2020). COVID-19 and Human Development: Assessing the Crisis, Envisioning the Recovery. Report. New York: United Nations Development Programme
ООН. (2020). Огляд гуманітарної ситуації – жовтень 2020 р. Отримано

з: https://www.humanitarianresponse.info/sites/www.humanitarianresponse.info/files/do cuments/files/ukraine_humanitarian_snapshot_20201110-ua.pdf
Валовий внутрішній продукт у І–ІV кварталах 2020 року й у 2020 році. (2021). Державна служба статистики. Отримано з: http://www.ukrstat.gov.ua/express/expr2021/03/31.pdf
Нацбанк ухудшил прогноз роста ВВП в 2021 году до 3,8% (s.a.). (2021). Получено с: https://www.epravda.com.ua/rus/news/2021/04/15/673036/
ООН. (2020). Пандемия подталкивает Украину к тяжелейшей рецессии, но наихудшего сценария можно избежать. Получено из: https://news.un.org/ru/story/2020/09/1386142
Рівень безробіття населення. (2021). Державна служба статистики. Отримано з: http://www.ukrstat.gov.ua/
Огляд гуманітарної ситуації – жовтень 2020 р. Отримано з: https://www.humanitarianresponse.info/sites/www.humanitarianresponse.info/files/do cuments/files/ukraine_humanitarian_snapshot_20201110-ua.pdf
Куди йде Україна у XXI сторіччі? Соціальні зміни в українському суспільстві за умов економічної глобалізації: соціологічний вимір. (2020). Наукова доповідь. Петрушина, Т., Арсеєнко, А., Буткалюк, В. Київ: Інститут соціології НАН України
Національний банк України. (2021). Зовнішній борг України на кінець 2020 року. Отримано з: https://bank.gov.ua/files/ES/ExDebt_y.pdf
Рівень безробіття населення. (2021). Державна служба статистики. Отримано з: http://www.ukrstat.gov.ua/
UNDP. (2020a). COVID-19 in Ukraine: Impact on Households and Businesses. Analytical Report, October. New York: United Nations Development Programme
Суспільно-політичні настрої населення України (s.a.). (2021). Отримано з: https://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1044&page=1
Ipsos. (2020). What Worries the World? COVID-19 is the biggest concern for the eighth successive month. Retrieved from: https://www.ipsos.com/en/what-worries-world-november-2020
Суспільно-політичні настрої населення (s.a.). (2021). Отримано з: http://ratinggroup.ua/research/ukraine/obschestvenno-politicheskie_nastroeniya_naseleniya_2-3_marta_2021.html
КМІС. (2021). Суспільно-політичні настрої населення України. Отримано з: https://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1044&page=1.
Социальное самочувствие украинцев. Получено из: https://rb.com.ua/blog/socialnoe-samochuvstvie-ukraincev-2/.

Лапіна Вікторія I ‌

Email: v.lapina39@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-1071-2971

Проблема розвитку теоретичного аналізу суперечностей соціального відтворення консьюмеристських практик в сучасній Україні‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Оцінюючи досвід проведення ринкових реформ в Україні, які здійснювались протягом останніх трьох десятиліть, неважко помітити, що творчі зусилля вітчизняних соціологів були спрямовані на теоретичне осмислення актуальних питань, пов’язаних з процесами формування та розвитку якісно нових консьюмеристських практик, нових моделей споживання та нових ціннісних детермінант споживчої поведінки і культури споживання. Вочевидь, що на сучасному етапі суспільних трансформацій споживання відіграє все більш важливу роль у формуванні ціннісних орієнтацій населення і стає предметом наукових дискусій як в Україні та і за її межами. Слід констатувати, що у суспільній свідомості населення усього сучасного світу зміцнюється уявлення про споживання як одного з найважливіших ідентифікаційних критеріїв соціальної диференціації суспільства.

Варто зазначити, що глобальне утвердження соціального феномену консьюмеризму та суперечності його економічних, соціальних та культурних наслідків для Ж. Бодрійяра, П.Бурдьо, З.Баумана, Е.Гіденса, Г.Дебора, С. Майлза, Н.Лумана, Дж.Рітцера, М. Фезерстоуна, М. Фуко, П. Штомпки та інших авторитетних західних соціологів [див.: 1] по суті стали специфічним онтологічним підґрунтям для наукової розробки нової соціологічної теорії споживання, здатної бути надійним пізнавальним інструментом пояснення новітніх змін в системі консьюмеристських практик, які відбуваються в результаті зростаючого впливу тенденцій глобалізації, віртуалізації та індивідуалізації суспільного життя.

Проте слід визнати, що самі концептуальні засади такої нової соціологічної теорії споживання на даний час ще не отримали належної наукової розробки. Так переважна більшість соціологів вважає, що процес споживання являє собою специфічне поєднання протилежних тенденцій соціальної інтеграції та соціальної диференціації. Однак, для наукових спроб з’ясування специфіки організаційних засад та тенденцій функціональних змін інституціональних систем споживання в постсучасних «суспільствах споживання» загалом характерна певна концептуальна аморфність. І на дану обставину доцільно звернути увагу. По-перше, неясним залишається питання

I Кандидатка соціологічних наук, завідувачка навчальної лабораторії соціологічних та освітніх досліджень, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

ідентифікації ціннісних детермінант споживчої поведінки, яким типово визнаються певні потреби, інтереси та цілі соціальних суб’єктів. Проте на думку соціологів-постмодерністів реальне коло таких детермінант є значно ширшим, оскільки відтворення процесу споживання чинять свій специфічний вплив такі специфічні ціннісні чинники життя людей як їх здібності, наміри, спокуси, бажання, симпатії, смаки. У відомій праці

«Суспільство спектаклю» Гі Дебор зокрема констатує наявність у розвинутих суспільствах атрактивної інституціональної системи залучення людей до споживацького спектаклю, у якому їм важко здійснити розрізнення реально значущих потреб від псевдопотреб. По-друге, не менш дискусійні питання виникають також при різноманітних спробах теоретичного пояснення причин суперечливого характеру тенденції посилення інституціональної автономності процесу споживання і його відриву від систем виробництва. По-третє, незважаючи на те що більшість соціологів відзначають що в постсучасному суспільстві підсилюється символічна функція споживання, однак дослідження інституціонального впливу такого підсилення, який здійснюють інститути масової інформації, реклами, та моди, по суті простежуються лише в окремих працях. У даному зв’язку варто вказати, що у працях Ф. Джеймісона [3], М. Маклюена [4] та ін. визначається, що суттєвий вплив на споживача здійснюють засоби масової інформації, які транслюють рекламні повідомлення. Вочевидь, що в процесі рекламних розповсюджень нав’язаних зовні смаків, думок, настроїв виникають все нові технологічні способи підштовхування людей до нескінченної погоні за новим «життєвим стандартом», роблять їх фанатичними прихильниками моди. Реклама, як доводить І. Чудовська [5], сприяє формування споживання не «того що», а

«для того щоб», не як трата, витрата, засіб для виживання, а як напрямок розвитку людини, конструювання його ідентичності.

Реклама намагається не просто задовольнити поточні потреби, а викликати до життя довгострокові, "укорінені" потреби в товарах та послугах, пропонованих рекламою. У такий спосіб досягається схильність адресатів реклами до придбання певного блага, а це створює можливість довгострокової видозміни структури споживання в напрямку, бажаному для виробників товарів і послуг. Водночас варто також звернути увагу на ту важливу обставину, що в сучасних умовах віртуалізованої та насиченої інформаційними технологіями глобалізованої ринкової економіки реклама постає не як локальний, зовнішньо привнесений елемент системи споживчих відносин, а як знання. Таким чином, соціальна роль реклами чітко виявляється в зміні структури переваг у споживчому попиті. Нерідко тільки реклама здатна перемістити ті чи інші блага на більш високий щабель споживчих переваг, тому що лише вона здатна надати цим та іншим суспільним благам такого привабливого іміджу. Слід зазначити, що в Україні ринок рекламних послуг зараз зазнав значної ціннісної деформації, Так більшість рекламних агенцій намагаються отримати прибуток шляхом реклами ліків, що категорично заборонено у більшості розвинутих країн. Важливо звернути увагу і на ту обставину, що усталені атрактивні формати

рекламних повідомлень активно використовуються при демонстрації в мережі Іnternet змісту освітніх програм в системі вищої освіти, пропонуючи за гроші можливість здобути вищу освіту будь-якій особі без врахування її здібностей та таланту. Водночас, необхідно враховувати важливий факт, що реклама і мода зараз доволі гучно адаптуються до глобальної тенденції персоніфікації соціальних практик. Тому, приймаючи до уваги узагальнені емпіричні дані моніторингових соціологічних досліджень, цілком можливо погодитись з висновком А. Ручки стосовно зміни ціннісних пріоритетів в українському суспільстві: «Зростання рейтингу самореалізаційних цінностей свідчить про поширення в українському соціумі феномену індивідуалізації, пов’язаного з реалізацією цінностей саморозвитку» [5: 77]. Вочевидь, що зміст даного висновку доцільно розглядати як важливий когнітивний стимул розвитку теоретичного аналізу консьюмеристських практик в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

The consumer society / edited by Neva R. Goodwin, Frank Ackerman, and David Kiron Washington, D.C.: Island Press, 1997. – 385 p.
Джеймісон Ф. Постмодернізм, або логіка культури пізнього капіталізму / Фредерік Джеймісон. – К.: Курс, 2008. – 504 с.
Маклюэн М. Понимание Медиа: Внешние расширения человека / Пер. с англ. В. Николаева; Закл. ст. М. Вавилова. – М.; Жуковский: «КАНОН-пресс-Ц»,

«Кучково поле», 2003. – 464 с.
Чудовська-Кандиба І. А. Соціокультурні виміри рекламних практик / І.А.Чудовська- Кандиба. – К.: Вид-во «КІС», 2010. – 446 с.
Ручка А. Динаміка ціннісних пріоритетів населення України за останні три десятиліття (1991-2021рр) // Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2020. – Вип. 7 (21). – С.69-77.

Рахманов Олександр I ‌

Email: kneu_1906@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/ 0000-0001-8884-5515

Економічні орієнтації в українському суспільстві‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Економічні орієнтації охоплюють сприйняття людьми різних сфер економічного життя, а саме соціальної диференціації в оплаті праці, соціальних гарантій, конкуренції, економічного успіху, розподілу власності у суспільстві тощо. Зазвичай економічні орієнтації пов’язують із утилітарними чи соціокультурними чинниками. Утилітарне пояснення полягає в тому, що люди виражають свою підтримку чи протидію економічному ладу залежно від своїх очікувань щодо економічних вигод або витрат від процесу. Натомість культуралістське пояснення виходить з того, що люди в у свої оцінках економічного ладу керуються традиціями, які склалися на певній території і ретранслюються в ході соціалізації.

Після проведення масштабної приватизації промисловості українці стали свідками тривалої дезорганізації економіки, яку почали асоціювати з ринковими відносинами та капіталізмом. Тому саме з утилітарних міркувань менш заможні українці із підозрою ставляться до ринкових принципів та продовжують пов’язувати власний добробут із зовнішніми чинниками. Прояв соціокультурного чинника економічних орієнтацій часто відтворюється в країнах, де існує вплив різних цивілізаційно-ціннісних векторів. Зокрема, в Україні досі відчувається прояв двох історичних ідентичностей, пов’язаних з перебуванням території країни в різних державних утвореннях. За низкою досліджень російськомовні мешканці Південно-Східної частини України дещо більше налаштовані на антиринкові орієнтації, натомість україномовні жителі Заходу та Центру України є більш лояльними до існування приватної власності.

Таким чином, метою дослідження стало з’ясування детермінант економічних орієнтацій населення України, адже їхні різні аспекти матимуть відмінні конфігурації детермінант, оскільки формування цих орієнтацій диференціюється різним досвідом їхнього засвоєння та розбалансованою системою уявлень щодо економічного життя у перехідному суспільстві:

Аналіз детермінант економічних орієнтацій українців був проведений за допомогою 7 хвилі World Values SurveyII. Йдеться про п’ять тверджень, щодо

I Доктор соціологічних наук, доцент, провідний науковий співробітник, Інститут соціології НАН України.

II Польовий етап в Україні проводився з 21 липня 2020 року до 17 серпня 2020 року компанією Info Sapiens та ГО «Центр «Соціальний моніторинг». Загальна вибірка опитування склала 1289 інтерв’ю (максимальна похибка вибірки – 2,7%, з імовірністю 0.95 і без врахування дизайн-ефекту). Дана вибірка репрезентує доросле населення України

яких пропонується респондентові позиціонуватися на 10-більній шкалі. У таблиці 1 представлені результати 7 хвилі WVS щодо економічних орієнтацій в українському суспільстві. Характерний для комуністичного періоду зрівняльний принцип оплати праці сьогодні не користується популярністю серед українців. Вони схильні більше підтримувати принцип «дохід повинен бути значно вищим у випадку більш істотних індивідуальних зусиль» (46,7% – сума відповідей від 7 до 10 балів) і лише 28,5% респондентів підтримали тезу, що доходи повинні бути більш рівними (сума відповідей від 1 до 4-х балів).

Натомість непрості та болісні перетворення у сфері власності призвели до того, що 42,2% українців (від 7 до 10 балів) схильні підтримати тезу, що частка державної власності в бізнесі та виробництві повинна бути збільшена, тоді як 21,3% опитаних (від 1 до 4-х балів) погодилися з тезою, що повинна бути збільшена частка приватної власності у бізнесі та виробництві. Характерно, що щодо цього аспекту більше третини (36,4% – сума відповідей від 5 до 6 балів) мають невизначену позицію.

Українське суспільство продовжує залишатись патерналістським. Майже половина (49,4% – від 1 до 4-х балів) погоджуються з твердженням, що держава повинна нести більше відповідальності за те, щоб усі громадяни були забезпечені. Натомість лише 22,4% українців (від 7 до 10 балів) підтримали тезу, що люди самі повинні нести більше відповідальності за те, щоб себе забезпечити.

Однак оцінка конкуренції свідчить про більшу схильність українців до капіталістичних принципів організації праці: 56,9% респондентів погоджуються з корисністю конкуренції (від 1 до 4-х балів), тоді як лише 18,8% респондентів вважають, що конкуренція є болісною (від 7 до 10 балів).

Перевага проринкових орієнтацій спостерігається і щодо оцінки наполегливої праці та її впливу на добробут людей: 41,4% українців (від 1 до 4-х балів) підтримали твердження «Наполеглива праця з часом забезпечує гарне життя», тоді як 31,7% респондентів погодилися з твердженням

«Наполеглива робота НЕ приводить до успіху, скоріше до успіху приводять удача і зв’язки» (від 7 до 10 балів).

Для виявлення детермінант економічних орієнтацій використовувався метод множинної лінійної регресії. Незалежні змінні, які відображають утилітарне пояснення економічних атитюдів, охоплюють такі показники, як вік, рівень освіти, рівень доходів, статус зайнятості та сектор зайнятості. Незалежні змінні, які відображають соціокультурне пояснення економічних атитюдів, охоплюють макрорегіональну належність та мову спілкування у родині.

У таблиці 2 представлені стандартизовані β-коефіцієнти регресійного аналізу економічних орієнтацій населення України. Оцінюючи твердження

(віком 18 років і старше), включаючи громадян та мешканців країни, які проживають в населеному пункті щонайменше 2 місяці. Вибірка репрезентує всю територію України, за винятком окупованих територій.

щодо диференціації доходів, очікувано, що освіченіші та заможніші респонденти більш прихильно ставляться до існування відмінностей у доходах, тоді як менш освічені та зубожілі бажають мати рівність доходів. Мова спілкування вдома також має вплив, однак виявилося, що україномовні більше схильні до рівності у доходах, тоді як російськомовні орієнтуються на великі відмінності у доходах. Втім, зважаючи на стандартизовані коефіцієнти, про явну перевагу певного типу детермінант в даному випадку говорити некоректно.

Виявлено, що підтримка збільшення частки приватної власності у бізнесі та виробництві більш ймовірна серед заможних та у приватному секторі, тоді як підтримка збільшення частки державної власності в економіці

– серед зубожілих та зайнятих у державному секторі. Однак найбільший вплив має макрорегіональний чинник, який вказує на те, що підтримка капіталізму притаманна більше мешканцям Західного та Центрального регіонів, тоді як респонденти зі Сходу та Півдня більше схильні до підтримки соціалізму.

Рівняння щодо підтримки урядової/індивідуальної відповідальності у забезпеченні громадян виявило статистично значущий вплив лише таких чинників, як вік та рівень доходів: чим молодші та заможніші респонденти –тим більша підтримка індивідуальної відповідальності щодо забезпечення себе, натомість старші та бідніші респонденти схиляються до того, що держава повинна нести більше відповідальності за те, щоб усі громадяни були забезпечені.

Результати регресійного аналізу щодо оцінки конкуренції виявили статистично значущий вплив лише макрорегіонального поділу. Мешканці Заходу та Центру схильні більше вважати конкуренцію корисною, тоді як мешканці Сходу та Півдня схиляються до негативної оцінки конкуренції.

І нарешті, рівняння щодо оцінки джерел успіху вказує на вплив чинників сектору зайнятості та макрорегіонального поділу. Зайняті у державному секторі та мешканці Сходу та Півдня схильні вважати, що успіх є наслідком удачі та зв’язків, тоді як зайняті у приватному сектору та мешканці Заходу та Центру вважають, що успіх є наслідком важкої праці. Причому вплив макрорегіонального поділу є більшим, ніж вплив сектору зайнятості.

Отже, результати аналізу показали, що економічні орієнтації українців поступово схиляються в бік підтримки ринкових принципів організації праці. Однак існуючі регіональні та етномовні відмінності, хронічне зубожіння більшості населення України ще досі ставлять під питання легітимність приватної власності та живлять патерналістські настрої у суспільстві.

Проблеми розвитку соціологічної теорії

Таблиця 1. Оцінка українцями тверджень щодо економічних аспектів життєдіяльності (%), WVS-7 (2020)

Рівність доходів vs великі відмінності в доходах		Приватна vs державна власність		Урядова vs індивідуальна відповідальність		Конкуренція – добре чи шкідлива		Успіх: важка праця vs удача
1. Доходи повинні бути більш рівними	7,7	1. Частка приватної власності у бізнесі та виробництві повинна бути збільшена	4,5	1. Держава повинна нести більше відповідальності за те, щоб усі громадяни були забезпечені	22,5	1. Конкуренція це добре. Вона стимулює людей напружено працювати та розвивати нові ідеї	23,7	1. Наполеглива праця з часом забезпечує гарне життя	15,2
2	2,2	2	2,3	2	6,0	2	8,2	2	7,2
3	7,1	3	6,2	3	10,8	3	12,9	3	10,2
4	8,8	4	8,3	4	10,1	4	12,1	4	8,8
5	16,5	5	22,9	5	17,8	5	16,4	5	17,3
6	11,1	6	13,5	6	10,3	6	8,0	6	9,6
7	14,6	7	13,3	7	9,2	7	6,9	7	10,4
8	10,4	8	9,2	8	4,8	8	4,1	8	7,6
9	3,7	9	3,8	9	2,3	9	2,0	9	3,8
10. Дохід повинен бути значно вищим у випадку більш істотних індивідуальних зусиль	18,0	10. Частка державної власності в бізнесі та виробництві повинна бути збільшена	15,9	10. Люди більшою мірою самі повинні нести відповідальність за те, щоб себе забезпечити	6,3	10. Конкуренція шкідлива. Вона пробуджує в людях їхні найгірші якості	5,8	10. Наполеглива робота НЕ приводить до успіху, скоріше до успіху приводять удача і зв’язки	9,9
Загалом	100,0	Загалом	100,0	Загалом	100,0	Загалом	100,0	Загалом	100,0
Середнє значення	6,16	Середнє значення	6,17	Середнє значення	4,44	Середнє значення	4,14	Середнє значення	5,07

Таблиця 2. Детермінанти економічних орієнтацій українців, множинні лінійні регресії, WVS-7 (2020)

Незалежні змінні	Оцінка респондентами тверджень щодо економічних аспектів життєдіяльності
Незалежні змінні	Рівність доходів vs великі відмінності в доходах (1–10)	Приватна vs державна власність (1–10)	Урядова vs індивідуальна відповідальність (1–10)	Конкуренція –добре чи шкідлива (1–10)	Успіх: важка праця vs удача (1–10)
Вік (роки)	–0,032 (–0,738)	0,064 (1,486)	–0,086* (–1,983)	0,011 (0,257)	–0,026 (–0,602)
Освітній рівень (1= нижчий; 2 = середній; 3 = вищий)	0,088* (2,406)	–0,065 (–1,755)	0,059 (1,590)	–0,020 (–0,534)	0,018 (0,499)
Рівень доходів (1= нижчий; 2 = середній; 3 = вищий)	0,087* (2,331)	–0,100** (–2,657)	0,169*** (4,509)	0,042 (1,091)	–0,029 (–0,787)
Статус зайнятості (1 = зайнятий; 0 = безробітний/ пенсіонер/домогосподарка)	0,074 (1,749)	0,009 (0,214)	–0,017 (–0,394)	–0,019 (–0,434)	0,045 (1,045)
Сектор зайнятості (1 = приватний; 0 = державний)	0,032 (0,856)	–0,080* (–2,136)	–0,054 (–1,422)	–0,069 (–1,798)	–0,082* (–2,174)
Макрорегіональний поділ (1 = Захід/Центр; 0 = Південь/Схід)	–0,090 (–1,866)	–0,243*** (–4,992)	–0,064 (–1,327)	–0,192*** (–3,872)	–0,068 (–1,387)
Мова спілкування вдома (1 = українська; 0 = російська)	–0,104* (–2,154)	0,000 (–0,004)	0,084 (1,727)	0,086 (1,740)	–0,144** (–2,929)
N	752	717	758	748	761
F	7,925***	11,233***	5,854***	3,248***	5,312***
Adjusted R²	0,061	0,091	0,043	0,021	0,038

Рахманов Олександр

Примітка. Записи в таблиці – стандартизовані β-коефіцієнти (бета) із t-статистикою в дужках.

* p ≤ .05, ** p ≤ .01, *** p ≤ .001.

Широкова Маргарита I ‌

Email: shyrokova@knu.ua

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-0055-4460

Перспективи територій України у реалізації стратегії сервісизації бізнесу‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Якісна зміна складу та структури виробництва характеризується зростанням невиробничої сфери, що орієнтується на надання послуг. У розвинених країнах послуги вважаються найбільшим і найшвидше зростаючим сектором, а сервісні фірми складають значну і зростаючу частку найбільших фірм. Бізнес-послуги сьогодні вважаються одним з найбільших секторів в європейській економіці, більшим, ніж транспорт, зв’язок, готельний та ресторанний бізнес разом [1]. Зростання бізнес-послуг є якісно новим етапом у соціальній структурі виробництва. Прямий внесок галузі бізнес послуг у економічне зростання виникає через зайнятість та зростання доданої вартості. Непрямий внесок у економічне зростання випливає з позитивних наслідків, які створюють бізнес-послуги для інших галузей.

Причинами розвитку процесу сервісизації є широкий спектр процесів, які супроводжують новітній глобалізаційний тренд, починаючи від посилення уваги до питань екології та сталого розвитку до загострення конкуренції між компаніями, які у сучасних умовах воліють відрізнятися унікальним баченням ведення бізнесу. На сьогоднішньому споживчому ринку, заснованому на сервісній конкуренції, впровадження сталих сервісних інновацій є неминучим вибором в умовах глобальної зеленої революції та зміни споживчого попиту. Порівняно з фізичним продуктом, послуги, засновані на знаннєво інтенсивній роботі, – це продукти, що менше залежать від середовища та ресурсів. Зі збільшенням частки сфери послуг у національній економіці залежність всієї економіки від навколишнього середовища та ресурсів поступово зменшується.

Розвиток сектора ділових послуг, що стимулює регіональну економіку, має прямий вплив на розвиток міст та інновації. Територіальна сервісизація тягне за собою сприятливий інвестиційний клімат, економічну стабільність, розвиток сучасної інфраструктури, пов’язаної з бізнесом, підвищення якості життя в містах, а також допомагає формуванню підприємницької екосистеми, яка підтримує бізнес. Розташування виробничих фірм та компаній, що надають бізнес-послуги, у тому ж просторі покращує територіальні та міські показники шляхом надання послуг з високою доданою вартістю для інших організацій та створення нових робочих місць. Локальні підприємницькі екосистеми різної конфігурації і складності являють собою базові ланки

I Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціальних структур та соціальних відносин, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

нового виробничого ландшафту, а сервісні кластери виступають ключовими різновидами таких ланок. Потенціал територій з точки зору привабливості для інвестування та життя, що відрізняються за своїми стартовими позиціями, залежить не тільки від ступеня розвитку промисловості в цих регіонах та регіональної економічної концентрації, а й від сприйняття ключовими стейкхолдерами та учасниками сформованої підприємницької екосистеми змін, що відбудуться та очікуються в результаті втілення стратегії сервісизації. Сервісизація може бути способом підтримки утвердженого бізнесу, але також може бути стратегічною ініціативою, яка спрямована на створення нового бізнесу. Центри бізнес-послуг – це новітнє рішення оптимізації бізнес-процесів шляхом винесення непрофільних ділових послуг компанії до бек-офісів. Під егідою підвищення ефективності, стандартизації та сталості у компанії за схемою центру спільного обслуговування найчастіше об’єднуються підрозділи бухгалтерського та податкового обліку, структури управління закупівлями, інформаційними технологіями, маркетингом і рекламою, операції з найму персоналу, розрахунку заробітної плати, логістики, юридичні послуги та послуги безпеки, а також відділи досліджень та розвитку. Розбудова світової мережі центрів спільного обслуговування є динамічним процесом, що постійно розвивається, призводячи до вдосконалення шляхів задоволення потреб клієнтів та спрощення ведення бізнесу з більш ефективною віддачею. Архітектура таких новітніх бізнес-рішень може різнитися в залежності від масштабів виконуваних операцій та

географічного розташування центру.

Обираючи нове місце для глобального розгортання послуг, світові лідери бізнес-послуг розглядають багато критеріїв. Ринкам, які розвиваються, з властивими їм низькими витратами на робочу силу, приділяється значна увага [2: 98]. Проте, рішення про місцеположення обумовлене більшою кількістю факторів, ніж просто вартістю робочої сили. Інвестори також враховують наявність на обраній території транспортної інфраструктури, віддаленість країни від штаб-квартири компанії, доступність нерухомості для оренди під офіси, економічну культуру населення, політичну та економічну стабільність тощо.

Синергетичні ефекти, що досягаються в територіальних сервісизованих підприємницьких екосистемах, стосуються посилення всіх відомих агломераційних ефектів, адаптивності економічних агентів і їх спільнот до непередбачуваних змін на ринках, а також нарощування продуктивності і динамічної стійкості на базі безперервних інновацій. Успішні підприємницькі екосистеми здатні генерувати такі ефекти і поширювати імпульси зростання на оточуючу територію, оскільки вони є складними системами, що саморозвиваються, які реалізують переваги мережевої моделі створення інновацій в режимі колективних дій. Одночасно вони є складними партнерськими проектами, де сервісні компанії, що є лідерами на ринку, постійно налагоджують процеси в екосистемі, спираючись на спільні ініціативи, високу взаємну довіру і довгострокові стосункові контракти. Нарешті, вони представляють собою виробничі агломерації з сервісною

спеціалізацією, розрахованою на залучення в регіон глобальних інвесторів і його включення через експорт доданої вартості в сучасну систему міжнародного поділу праці.

Перспектива появи і поширення подібних екосистем в національній економіці вимагає не стільки селективного заохочення певних видів агломерацій, скільки системного поліпшення інституційного та ділового середовища в порівнянні зі спадщиною індустріальної епохи. Головною передумовою формування сервісизованої екосистеми має бути наявність в регіоні компетенцій і умов, що посилюють агломераційний ефект та сприяють підвищенню зайнятості у сфері бізнес-послуг. Правильний вибір найбільш конкурентоспроможних та перспективних сервісних спеціалізацій є важливою, але не достатньою умовою для перетворення сервісизованих екосистем на потужні локомотиви розвитку економіки території. Місцева влада має бути готова докладати зусиль та інвестувати ресурси в розвиток екосистем, які вона обрала як пріоритетні. Втім, підприємницькі екосистеми – це, передусім, об’єднання бізнесу, тому роль влади в їх розвитку – це роль партнера та помічника, а не керівника чи контролера.

Нове економічне оточення та інтеграція до європейського простору змушують Україну розглядати можливості модернізації інноваційної інфраструктури. Україна сьогодні стає одним із перспективних ринків для заснування центрів спільного обслуговування, стаючи все більш привабливою з точки зору іноземних інвесторів [3]. Україна володіє прекрасним потенціалом за рахунок високоосвічених молодих професіоналів, чиї послуги коштують значно дешевше, ніж в інших європейських країнах, включаючи Східну Європу. Обслуговування глобальних компаній принесе неабиякі вигоди і самій Україні від збільшення ємності ринку праці за рахунок нових робочих місць до розвитку інфраструктури міст і підвищення добробуту населення.

В Україні найбільш привабливими локаціями для розміщення центрів бізнес-послуг за критеріями міської інфраструктури, наявності нерухомості та цін на неї, ринку робочої сили, освітнього середовища є міста-агломерації Київ, Львів, Одеса, Дніпро та Харків. Менші міста не можуть конкурувати з цими містами за рівнем розвитку освітнього та наукового потенціалу, а отже, й сектору бізнес-послуг. Проте, вони мають цінові конкурентні переваги за рахунок менших операційних витрат, зокрема на оплату праці та оренду офісних приміщень. Рівень зайнятості та кількість підприємств галузі бізнес-послуг в найбільших містах України демонструють тенденцію до стрімкого зростання. Сфера бізнес-послуг тут має потенціал до подальшого зростання насамперед за рахунок інноваційної складової.

Варто зазначити, що дані органів державної статистики не відображають реальної ситуації в кластері бізнес-послуг та його ваги в економіці країни. Основними перешкодами ефективному впровадженню сервісизації української економіки є виїзд висококваліфікованих спеціалістів з країни, низький ступінь активності в галузі високих технологій, вкрай низькі зарплати на підприємствах порівняно з країнами-лідерами та недостатньо

розвинена інфраструктура. Більш активному розвитку сервісизованих підприємницьких екосистем в Україні перешкоджають не тільки економічні та адміністративні, але й ментальні бар’єри. Адже ефективна екосистемна співпраця передбачає високий рівень взаємної довіри та відкритості як між учасниками екосистеми, так і між бізнесом та владою.

Безумовно, врахувати всі перешкоди та ризики на шляху сервісизації української економіки неможливо. Проте економіка знань вже на порозі, і так чи інакше показники успіху економічної оптимізації прямо залежать від надання бізнес-процесам найвигідніших характеристик та співвідношень.

ЛІТЕРАТУРА

Globalization in transition: The future of trade and value chains [Електронний ресурс]. – McKinsey Global Institute, 2019. – Режим доступу: https://www.mckinsey.com/featured-insights/innovation-and-growth/globalization-in-transition-the-future-of-trade-and-value-chains
Global Business Services Performance improvement. From cost center to competitive advantage [Електронний ресурс]. – Deloitte Consulting, 2016. – Режим доступу: https://www2.deloitte.com/content/dam/Deloitte/be/Documents/finance-transformation/FT_GBS_Reader.pdf
Український форум центрів спільного обслуговування [Електронний ресурс]. – Strategy Council, 2018. – Режим доступу: http://strategy-council.com/files/schedule/uk/30.pdf

Сірий Євген I ‌

Email: socio1@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-3396-8168

Малий бізнес в українській моделі капіталізму‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Після розпаду тоталітарної соціалістичної системи тридцять років тому Україна здобула не тільки статус нової держави, а і отримала можливість розвиватися в рослі цілком природньої для цивілізаційного розвитку

«парадигми капіталізму», з безліччю атрибутивними для неї ознаками в усіх сферах суспільного буття. Звісно, не те тільки політичний чи економічний уклад, а і соціокультурний, інституціональний, управлінський та ін., зі своєю специфікою та самобутністю. Історично кожна країна формувала і формує свій шлях, стратегію розвитку, використовуючи історично апробовані стратегії чи моделі реформування з врахуванням власних, національних (широкому розумінні) особливостей, маючи на меті саме суспільний та державний благоустрій. За цей період практична більшість європейських

I Доктор соціологічних наук, професор, Державний інститут сімейної та молодіжної політики.

новостворених держав із минулого соцтабору досягли сучасного прийнятного рівня розвитку завдяки послідовності проведення подібних стратегій реформування. Але, як показує суспільно-історична практика, в Україні подібне не відбулося і не відбувається, хоча вона вважається доволі демократичною державою.

Причин цьому, як і наслідків від цього – чимало. Однак розписувати всі – означає писати новітню історію України. Ми зупинимося лише на одному із ключових сегментів, а саме розвитку дрібного підприємництва, яке чи не найбільше відображає «капіталістичне здоров’я» нації.

Приватне підприємництво є не тільки надзвичайно важливий соціально-економічний феномен ринкового суспільства, але й знакове соціокультурне явище, яке радикально змінило і змінює соціум, сприяючи процесам модернізації та становленню сучасного суспільства. Існування успішного бізнесу є необхідним для суспільства в цілому; мале підприємництво (малий бізнес) – одна з найпоширеніших у світі форм зайнятості. Підприємництву представники австрійської економічної школи відводять роль критичної сили в економічному розвитку, приватну власність вважають суттєвою умовою ефективного використання ресурсів [1]. Як показує досвід, за будь-якої влади в Україні на жаль, не йшлося про малий і середній бізнес, як про локомотив економіки. Вже після перших років незалежності такий бізнес почав зазнавати утисків, не маючи ключових можливостей, доступу до ресурсів для власного розвитку (оренда, кредити, обладнання тощо). Україна після відновлення державності так і не спромоглася впровадити дієву соціально-економічну модель розвитку.

Протягом тридцяти років незалежності в Україні формувалася система відчуження від суспільних ресурсів практично всього населення на користь нової формуючої політичної та економічної псевдоеліти. Звісно ці процеси багаторазово описані у наукових та публіцистичних джерелах, які в ретроспекції «закріпили» поетапне становлення українського квазікапіталізму. Якщо коротко, це: підняття наверх так званих «червоних директорів», партійно-комсомольських функціонерів, ваговиків тіньової економіки та інших близьких до економічних ресурсів людей, пройнятих ідеєю нарощування великого капіталу; здійснення псевдоприватизації на користь концентрації всіх «загальнонародних» ресурсів та власності в руках декількох десятків груп бувшої радянської партійної номенклатури; олігархічна монополізація соціально-політичної сфери, узурпація влади та переформатування кланово-олігархічної системи в Україні з виокремленням десятків провінційних фінансово-економічних груп. При цьому було притаманним відсутність контролю з боку держави за процесом перерозподілу суспільної власності.

В кінцевому рахунку, в Україні сформувалася особлива конфігурація системи зв’язків, які утворилися із старої адміністративно-командної системи – як «модель державного соціалізму», зв’язків, що репрезентують сучасну ринкову економічну систему, характерну для більшості розвинутих європейських держав – як «модель капіталізму», що уособлює так звану

модель «державно-монополістичного капіталізму», при якій, практично вся влада фактично дотримується стратегії, яка відповідає інтересам обмеженого кола владно-бізнесової еліти. Саме з цієї причини виробничі відносини в Україні відзначаються постійною присутністю інтересів кланово-олігархічних груп, що суттєво ускладнює перехід на новий рівень відносин між підприємцями та державою. В свою чергу приватні інтереси політиків, представників великого бізнесу не дають змоги застосовувати ринкові та інституційні методи вирішення проблем соціально-економічного розвитку. З цієї причини не розвивається, а нищиться малий бізнес, фермерство, які найтісніше пов’язані із суспільними потребами та інтересами. Тому, справедливо буде погодитися, що доволі розмитий для України термін «трансформація» має доповнитися «створенням економічних і юридичних основ реставрації примітивного капіталізму» [2], або становленням «периферійного» чи навіть «феодального» капіталізму.

Але перш за все потрібно зрозуміти, що мале підприємництво, самозайнятість є противагою великому олігархічному бізнесу. Великий рівень малого бізнесу, а відповідно – малий – олігархів, говорить про соціальну направленість держави та суспільну рівномірність, як це, принаймні показово демонструється у сусідніх східноєвропейських країнах. Проста арифметика: безперечно було б вигідно для суспільства, коли б замість одного олігархічного власника сотень підприємств була б відповідна кількість дрібних підприємців-співвласників цих же підприємств, що вело б до здорової конкуренції, здешевлення продукції, збільшення заробітної плати. Відповідно прибуток розподілявся не на одного, а на сотні чи тисячі суб’єктів господарювання. Висновок тут однозначний: чим менше малого чи середнього бізнесу, тим більше економічних і владних можливостей олігархічній системі, і менше демократії. Саме тому провладно-олігархічні клани намагаються перекрити дрібному бізнесменові доступ до будь-яких ресурсів та створити їм безліч проблем за допомогою визначених ними правил гри і правоохоронних органів. В Україні ж, за окремими підрахунками, право їх проводити мають близько дев’яносто органів та організацій, з них –близько шістдесяти наділені повноваженнями зупиняти і закривати виробництва [3]. Тому реально вбачається, що у діях правлячого політико-економічного класу простежується цілеспрямоване намагання не допустити становлення реального вільного підприємництва. А між іншим, саме представники малого бізнесу культивують та прививають суспільству психологію підприємництва, яку не може заповнити середній та великий бізнес, таку необхідну на нашому, багато в чому ще пострадянському просторі. Очевидно, що ринкові реформи в Україні потрібно розпочинати саме із деолігархізації влади, поміркованих відносин держави до бізнесу, а не тільки заполонювати правову регулятивну сферу чисельністю законодавств щодо сприяння розвитку малого підприємництва, які за роки незалежності (не враховуючи перші роки позитиву для становлення МП) не вирішили цю проблему. Як показує практика, в Україні досі ще не створена стратегія розвитку малого бізнесу як такого. Також відсутні повноцінні національні

програми підтримки і кредитування. Цим, як відомо, в Україні переймаються лише міжнародні організації.

Питання інституційної допомоги малому (дрібному) бізнесу залишається великою проблемою для України. Підтримка цієї сфери з боку держави є обмеженою практично у всіх аспектах. В країні немає фінансів на підтримку малого та середнього бізнесу. Коштів немає тому, що немає якісних програм, і навпаки. Брак державної підтримки підприємницькій ініціативі –це, скоріше неефективна функціональність відповідних соціальних інститутів (в контексті неоінституціонального підходу дослідження проблеми). Діяльність попередніх і сьогоднішнього урядів України свідчить про неспроможність практичної реалізації пунктів зазначених у відповідних законах, що дає підстави говорити про їх декларативний характер. І основне

відсутність волі держави щодо розвитку цієї сфери, з причини впливу олігархії у нашій державі, лобіювання великого бізнесу всупереч інтересам розвитку цієї сфери. Тому для нас, в тому числі для галузево-відомчої наукової практики залишається аналізувати рутинні, вкрай неефективні державницькі справи стосовно розвитку малого (дрібного) підприємництва та самозайнятості [4].

ЛІТЕРАТУРА
1. Роквелл Л. Х. Неминуща цінність досліджень Австрійської економічної школи / Ллевелін Х. Роквелл. // Економічний часопис – ХХІ. – 2010. – №11. – С. 11–17.
2. Еремин А. М. В дебрях реставрации капитализма: от «перестройки» к деградации экономики) /А.М.Еремин // ИЗМ. – 1997. – № 2 (13). – С. 3-140.
3. Лановий В. Український бізнес — афера століття. Псевдобізнес [Електронний ресурс] / Володимир Лановий // УКРРУДПРОМ. – 2012. – Режим доступу до ресурсу:
  
  https://www.ukrrudprom.com/digest/Ukranskiy_bznes afera_stolttya_Psevdobznes.h tml.
4. Сірий Є. В. Особливості розвитку молодіжного підприємництва та самозайнятості молоді в Україні. Монографія. / Євген Володимирович Сірий. –Київ: ЦОП "Глобус", 2021. – 68 с.

Молчанова Марина I

Email: molchanova4@gmail.com

Успіх індивіда: теоретичні аспекти ідентифікації ознак в положеннях теорії нематеріальних капіталів П’єра Бурдьє‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Потенціал теорій нематеріальних капіталів щодо вивчення феномену успіху індивіда значною мірою завдячує здобуткам П'єра Бурдьє, а саме – його працям, присвяченим дослідженню габітусу та різним формам капіталу. П.Бурдьє звернув увагу на те, що властивістю розподіляти індивідів за рівнем доступу до тих чи інших ресурсів та можливістю досягати успіху, певних висот та зміни свого положення у соціальній ієрархії володіє не тільки економічний капітал. Те ж саме стосується, наприклад, соціального чи культурного капіталів. Відсутність соціальних зв’язків стане на заваді при створенні нових. І, навпаки, якщо ви відомі, то вам навіть не потрібно докладати особливих зусиль для створення такого типу зв’язків.

П.Бурдьє порівнює світ рівних можливостей з грою в рулетку. У цьому світі з кожним новим обертанням дзиґи всі отримують рівні шанси виграти і програти будь-яку суму. Вся попередня історія не впливає на ймовірність виграшу в наступному раунді. Однак, таке можливо лише у грі, що обмежена певними правилами в теорії ймовірності, оскільки в реальному світі індивіди, знаходяться першопочатково у різних позиціях і мають принципово різні шанси на успіх. Завдяки спадкоємству цей зв'язок може поширюватися далеко за межі одного життя – на багато поколінь, передаючи за допомогою певних культурних кодів необхідну інформацію індивідам [1].

На думку П.Бурдьє, устрій соціального світу неможливо зрозуміти, ігноруючи чинні в ньому інерційні сили. Щоб врахувати їх вплив, він пропонує поряд з економічним ввести в розгляд соціальний і культурний капітали [2]. Так, автор говорить про те, що умови, за яких існують індивіди, а також певні соціальні групи створюють певну систему набутих шаблонів, принципів поведінки у тій чи іншій ситуації, що по-іншому ще називається габітусом. Габітус висловлює "колективне в індивідуальному та індивідуальне в колективному" [1]. З цього П.Бурдьє доходить висновку, що конкретні умови, у яких проживає індивід, формують конкретні цінності та установки, що, в свою чергу, допомагають розрізняти практики та оцінювати їх як то прийнятні чи неприйнятні [1].

Ці оцінки знаходять свій прояв у смаках конкретних індивідів та створюванні стилів життя різних соціальних груп. А це, в свою чергу, допомагає, чи то заважає індивіду стати успішним. Говорячи про теорію

I Студентка 2 курсу магістратури ОП «Соціологія», Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

П.Бурдьє, спершу може здатися, що мова тут іде про життєвий успіх, проте нематеріальні капітали та розуміння різноманітних кодів дають змогу досягати саме соціального успіху, того, норми та характеристики якого закладено в суспільстві.

Важливо відзначити, що ніхто не народжується разом з готовою мережею соціальних контактів. Таку мережу потрібно спочатку сформувати, а потім підтримувати. Це вимагає постійних зусиль як свідомих, так і несвідомих, як з боку індивідів, так і з боку цілих інститутів. Ці зусилля спрямовані на встановлення і відтворення таких соціальних відносин, які могли б забезпечити можливість отримання вигоди в довгостроковій перспективі.

У своїх роботах Бурдьє детально описує і деконструює такі механізми: обмін подарунками і приємними словами, почуття подяки, боргу і поваги до старших. Ми зазвичай не критично слідуємо цим традиціям, сприймаючи їх як щось само собою зрозуміле і природне, і не замислюємося про ту роль, яку вони відіграють у підтримці складної соціальної структури суспільства та досягненні індивідом успіху.

У своїй роботі "Відмінність: соціальна критика судження" він пише: "Внаслідок того, що різні умови існування породжують різні габітуси, практики, породжені різними габітусами, постають як організовані конфігурації властивостей, що виражають відмінності, які об'єктивно вписані в умови існування у вигляді схем диференціальних розбіжностей" [3].

Якщо ж вести мову про життєвий успіх, то, на думку автора, його можуть досягнути лише індивіди, що проживають у середовищі успішних людей та у ньому ж і соціалізувалися, а тому мають необхідний символічний капітал та ключі і коди для розуміння як то все має функціонувати.

Також поняття успіху представлено і у теорії ризиків. Суть даної теорії полягає у тому, що наше суспільство через швидкі зміни (глобалізація, швидкі темпи прогресу тощо) стає суспільством ризику і змінюється не лише на рівні конкретних індивідів, а змінює свою структуру загалом, а тому і виникають нові «правила гри», нові соціальні конструкти та механізми просування по цій новій структурі. І успішними стають лише ті індивіди, які зрозуміли те, як функціонує дана структура та механізми просування по ній. Тобто, той індивід, що засвоїв конкретні моделі поведінки та здатен їх використовувати та відтворювати для досягнення успіху [4, 5]. Однак, на мою думку, ця теорія потребує кращого теоретизування та проведення емпіричних досліджень щодо випадків, коли таких правил стане забагато або існуватиме декілька паралельно, що наразі і відбувається у нашому світі.

Таким чином, теорії нематеріальних капіталів здебільшого розрізняють економічний, соціальний та культурний капітали. В результаті цього не лише економічні фактори впливають на можливість досягати успіху індивідом. Так, рівень доходу – далеко не єдине, що може вплинути на кар’єрний ріст індивіда та досягнення успіху у певному виді діяльності, все більший вплив починають набувати такі чинники як талант, харизма та інші суб’єктивні характеристики індивіда. Так, схильність до досягнення успіху – це засвоєння певних сенсів та

кодів, які створюють можливості у вигляді володіння інструментарієм для засвоєння-присвоєння цього багатства.

ЛІТЕРАТУРА

Бурдье П. Структура, габитус, практика / Пьер Бурдье // Журнал социологии и социальной антропологии. – Том I, 1998. – № 2. – С. 44 – 59.
Бурдьё П. Формы капитала / Пьер Бурдье [Електронний ресурс] –режим доступу: http://bourdieu.name/bourdieu-forms-of-capital
Зарубина Н. Н. Экономическая социология / Наталья Зарубина // Учебник и практикум для академического бакалавриата. — 3-е изд. — М.: Издательство Юрайт, 2015. — С. 78-83. [Електронний ресурс] – режим доступу: http://stud.com.ua/24883/sotsiologiya/stratifikatsiya_sotsialni_vidminnosti_suspilstvi

_masovogo_spozhivannya_burdye
Ґіденс Е. Соціологія / Ентоні Ґіденс – К., Основи. – 1999 р.
Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Ульрих Бек / пер. с нем. В. Седельнику и Н.Фёдоровой; посл. А.Филиппова. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — 384 с.

Секція 2. «ДЕРЖАВНІСТЬ У ВИМІРАХ ДЕМОКРАТІЇ: РОЛЬ ЕЛІТ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Горбачик Андрій I ‌

Email: a.gorbachyk@knu.ua

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1944-435X

Сегментування громадян сучасної України за ставленням до влади‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Соціальні дослідники вивчають структурні параметри суспільстві з метою отримати пояснювальні змінні. При цьому вивчення різних сфер суспільного життя, взагалі кажучи, може вимагати залучення до відповідних пояснювальних моделей різних факторів, чинників, пояснювальних (незалежних) змінних. Пошук єдиного простору, в якому є можливим ефективно розглядати різні або ж навіть всі сфери суспільства, на думку автора є неперспективним.

З іншого боку, споживачі результатів аналізу соціальних досліджень (політики, держслужбовці, громадськість, управлінці різного рівня тощо) часто не задоволені тим, що аналіз виконується з орієнтацією на значні території, великі соціально-демографічні групи, нації (країни) в цілому. Подібний аналіз неявно спирається на попередні припущення про однорідність, про можливість масштабувати макропоказники на мезо- або ж навіть мікро- рівень.

Саме тому при розгляді ставлень до влади аналіз, що орієнтується на країну в цілому або ж на регіони країни, видається спрямованим, в першу чергу, на прогнозування можливих виборів. Пошук відповідей на інші питання (зокрема, визначення сегментів суспільства, що підтримують реформи) потребує розгляду більш складних, часом не очевидних, структур. Більше того, такі структури можуть бути соціокультурно залежними, тобто різними для суспільств, що мають значні культурні, економічні, соціальні відмінності.

В цій доповіді використовується поняття «сегментування», яке використовується в маркетингу, зокрема і в політичному маркетингу [1: 20]. Мова йде про виокремлення груп громадян (потенційних виборців), що однаково або подібно реагують на певні події політичного життя, зокрема і на політичні комунікації (рекламу, новини тощо). Як правило, сегментування має метою подальше планування політичної реклами або інших політичних комунікацій.

I Кандидат фізико-математичних наук, професор кафедри методології та методів соціологічних досліджень, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Ключовим є визначення простору, в якому здійснюється сегментування, в нашому випадку простору вивчення ставлень до влади. Адже можна говорити про ставлення різного змісту, таких що ґрунтуються більшою мірою на раціональних оцінках або ж на емоціях, що є чітко усвідомленими або ж більшою мірою інтуїтивними тощо. Як правило, ставлення до влади вивчають в термінах довіри, підтримки, оцінки діяльності, сподівань тощо.

Перше питання, що виникає, пов’язано з розмірністю концепту ставлення до влади. Чи є ставлення до влади одновимірним концептом? Чи існує латентна змінна, що «об’єднує» зазначені вище форми ставлень?

Доповідь побудована на аналізі емпіричних даних моніторингового дослідження Інституту соціології НАНУ за 2020 р. [2: 448].

Розглядаємо два типи ставлень до влади – "оцінка діяльності" та "довіра". Чи є довіра та оцінка діяльності проявом однієї латентної ознаки "ставлення до влади"?

В емпіричних даних, що аналізуються, є дві групи індикаторів. Перша, це група індикаторів оцінки ефективності діяльності влади, що включає оцінку діяльності Президента (за шкалою від 1 до 10) а також оцінки діяльності Верховної Ради, Кабінету Міністрів, судової системи та діяльності районних адміністрацій (всі індикатори виміряні за шкалою від 1 до 5). Друга група, це індикатори довіри до Президента, Верховної Ради, уряду країни, судів та місцевої влади (всі індикатори виміряні за шкалою від 1 до 5).

Кореляції між індикаторами оцінки діяльності та довіри до владних інститутів є помірними (невисокими) та знаходяться в інтервалі від 0.4 (для судів) до 0.57 (для Президента країни). З цього можна зробити висновок, що оцінка діяльності та довіра – це дві різні розмірності концепту ставлення до влади. Недоцільність об’єднання цих двох різновидів ставлень до влади в один індекс демонструє і факторний аналіз. На основі всіх індикаторів виділити лише один фактор не вдається, а двофакторне рішення чітко демонструє розділення цих двох видів ставлень – оцінки діяльності та довіри. Таким чином, ми можемо припустити, що при вивченні ставлення до влади ми маємо справу з, принаймні, двовимірним простором, вимірами якого є оцінка діяльності та довіра.

На основі зазначених вище індикаторів будуємо методом факторного аналізу два узагальнюючих індекси:

індекс оцінки влади, метод головних компонентів, 52% загальної дисперсії
індекс довіри до влади, метод головних компонентів, 63% загальної дисперсії

Два побудованих індекси корелюють між собою помірно, на рівні 0.57. Це дозволяє нам розглядати респондентів дослідження в просторі побудованих індексів «оцінка влади» * «довіра до влади».

Враховуючи той факт, що побудовані факторним аналізом індекси мають середнє значення нуль, відкладаємо від нуля вправо та вліво по два стандартних відхилення S (звичайно, у кожного індексу своє стандартне

відхилення») і, таким чином, розбиваємо діапазон значень кожного індексу на три інтервали:

«низьке значення», нижче середнього по вибірці, менше ніж -2S;
«середнє значення», від -2S до 2S;
«високе значення», вище середнього по вибірці, більше ніж 2S.

Сегментування множини респондентів в таким чином визначеному двовимірному просторі представлена в Табл. 1.

Таблиця 1. Сегментування множини респондентів в просторі оцінки діяльності та довіри до влади

	низька довіра	середня довіра	висока довіра	Всього
низька оцінка	414	116	122	652
низька оцінка	23,1%	6,5%	6,8%	36,4%
середня оцінка	103	87	133	323
середня оцінка	5,7%	4,9%	7,4%	18,0%
висока оцінка	108	110	599	817
висока оцінка	6,0%	6,1%	33,4%	45,6%
Всього	625	313	854	1792
Всього	34,9%	17,5%	47,7%	100,0%

В таблиці зазначені відсотки по відношенню до загальної кількості респондентів

Виділено чотири наступних сегменти:

«оптимісти»; респонденти, що високо (вище середнього по всій множині) оцінюють роботу влади та мають високу (вище середньої по всій множині) довіру до влади; таких 599 (33.4%) респондентів;
«песимісти»; респонденти, що низько (нижче середнього по всій множині) оцінюють роботу влади та мають низьку (нижче середньої по всій множині) довіру до влади; таких 414 (23.1%) респондентів;
«невизначені»; респонденти, що на середньому рівні оцінюють роботу влади та/або мають середню довіру до влади; таких 549 (30.6%) респондентів;
«суперечливі»; респонденти, що або високо оцінюють владу та не довіряють їй, або високо довіряють владі та низько її оцінюють; таких 230 (12.8%) респондентів.

Порівняння оптимістів та песимістів демонструє, зокрема, наступне:
оптимісти молодше ніж песимісти, але відмінностей з сегментами суперечливих та невизначених немає;
оптимісти більш високо себе позиціонують на соціальній драбині та більше задоволені своїм життям та своїм положенням в суспільстві;
оптимісти більш позитивно ставляться до співпраці з НАТО та з МВФ.

ВИСНОВКИ
Ставлення до влади є багатовимірним концептом; зокрема, довіра до влади не є тотожною оцінці ефективності влади.
Розглядати показники "для країни в цілому" або "для регіону в цілому" є неефективним; є сенс шукати структури в різних координатах (в різному просторі, бажано теоретично обґрунтованому просторі) з метою використання цих структур як пояснювальних змінних при рішенні певних задач.

ЛІТЕРАТУРА

Routledge handbook of political marketing / ed. by J.Lees-Marshment. –Routledge, 2012. – 388 p.
Українське суспільство: Моніторинг соціальних змін. Випуск 7(21). –К.: Інститут соціології НАНУ. – 546 с.

Малес ЛюдмилаI, Мотузенко БогданII Email авторки-кореспондентки: lyudmylamales@gmail.com ‌

ORCID 1: https://orcid.org/0000-0002-8025-6019

ORCID 2: https://orcid.org/0000-0001-6721-4271

Революція Гідності – українська революція у медійному дискурсі‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Революція Гідності, не менш знана як Майдан 2014 року, а вже менш знана як ЄвроМайдан, за визначенням належить до українських революцій. Проте, чи стала вона в їх ряд, чи порівнюється із попередніми українськими революціями, зокрема, Визвольними змаганнями 1917-21 рр. – це ще питання, відповіді на які формуються також і в українському медійному дискурсі історії. Спробуймо відповісти на це питання на матеріалі української, зокрема, медійної частини проекту "Історичні культури в процесі змін: узгодження пам'яті, історії та ідентичності в сучасній Центрально-Східній Європі", наук.кер. проф. Томаш Стриєк, що провадився протягом 2017-2021 рр. на

грант Інституту політичних студій ПАН.

Тож, з одного боку, потужний масовий чин, що виник з часів Революції Гідності, символізує подальше вивільнення України з імперських впливів та стереотипів, чим вже заслуговує уваги істориків, та вже закарбувався в найновішій історії. З іншого боку розстріляні Герої небесної сотні та триваюча

I Докторка соціологічних наук, професорка кафедри теорії та історії соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

II Кандидат соціологічних наук, CEO Project Bureau Consulting.

відтоді російсько-українська війна стали найбільшою травмою сьогодення, яка багато в чому нагадує події столітньої давнини – коли колишня "імперська провінція" зробила перші спроби попри суттєві втрати, позбутися впливу метрополії.

З одного боку, історичні для долі України події революції Гідності – це події майбутнього щодо історії ХХ сторіччя, за маркерами якої відбиралися медійні публікації, а з іншого, – подія минулого стосовно часу публікацій медіа (2018-2019 роки), з яких утворено масив. Зрештою, це сучасна подія, бо революція Гідності незавершена, реалізація гасел Майдану досі на порядку денному, точніше, щоденна політика оцінюється громадськістю за критерієм відповідності тим гаслам, у термінах «зради» чи «перемоги».

Лексеми ЄвроМайдан та революція гідності виникають у медійних публікаціях з історичними маркерами пропорційно до ваги видань у зібраному масиві: найбільше у наймасовіших популярних та аналітичних виданнях, найменше – у профільних, україноцентричних, регіональних, із середньою частотою у проросійських. Та виникають ці лексеми у різних групах видань у дуже різних контекстах.

Подальший аналіз стосуватиметься появи згадок Майдану 2014 року в медійних текстах із маркерами історії ХХ століття. У переважній більшості випадків події Революції гідності в медіа постають як точка відліку історії –розділяючи реальність на події "до", "під час" та "після" Майдану, чим споріднюючи її з дискурсом історії, який постійно оперує часовим простором. На прикінцевій інфографіці наведено розподіл кількості цитат зі згадками Революції гідності за часом, типом медіа та різними змістовними атрибутами (перелік таких атрибутів обмежено трьома та більше цитатами та впорядковано за зменшенням їх частоти).

Ситуація «до майдану» нечисленна і розкривається здебільшого в аналітичних медіа, які ґрунтовніше ставляться до аналізу не тільки наслідків, але й причин ЄвроМайдану як історичної події.

Автори або герої публікацій інших видань найчастіше переживають події під час майдану (88 цитат) та переймаються за долю, наслідки, значення майдану після його закінчення (114 цитат). Навіть після років, що спливли після майданівських подій, Революція Гідності залишається актуальною саме в категоріях суспільного досвіду – в медіа значну увагу приділяють як змісту набутого досвіду під час буремних подій, так і можливостям практичного застосування цього досвіду. Як особистісно орієнтовані категорії (досвіду і форми участі у майдані, риси майданівців), так і оцінки наслідків та обставин майдану мають приблизно однакову кількість цитат.

В популярних медіа фігурують згадки про події Майдану від імені найрізноманітніших суб’єктів: спостерігається професійна, конфесійна та соціальна різноманітність героїв. Також про Майдан нерідко згадують політики, їх така увага передає бажання зберегти причетність до визначної події та свою близькість до цінностей революції гідності. Характерні нотки агітаційних текстів про риси активного учасника ЄвроМайдану, екс-Голови Верховної Ради Андрія Парубія «Під час Помаранчевої революції та

Революції Гідності він продемонстрував вражаючі організаційні навички, вміння знаходити порозуміння» [2] доповнюються компліментами від іншого політика коменданта Майдана, а згодом віце-прем’єра українського уряду Степана Кубіва, який відзначав, що «Революція Гідності повернула Україну в епіцентр світової політики — не Україну як територію, а як державу з гідними людьми» [4].

Геть інакше фігурують політики, пов’язаних з Майданом у проросійських медіа, там їх шельмують, звинувачують у популізмі. Для цих текстів характерні нагромадження емоційних висловлювань, стилістичне домінування сатири, обсценної лексики, маніпулятивне відсилання до загальновідомого:

«Украинская соль земли в стране достоинства майдана вся напрочь, как один, миллиардеры, но судя по бреду, который они несут ртом из небритой головы в ТВ и СМИ, деньги, хлопотливо ими складируемые в подвалах и зарубежных банках, наверняка заработаны с нарушениями УК и Конституции Украины» [3].

Значна частина цитат з проросійських медіа – звернена не проти людей, які були на Майдані, а дискредитує його опосередковано через критику політиків як «злочинців, що скористалися, його плодами», а також

«Сполучених Штатів, що фінансували його». Більшість цитат з проросійських медіа містить оцінку наслідків Майдану та охоплює часовий проміжок "після Майдану" – наголошення негативних наслідків революції гідності характерно для проросійських медіа взагалі. В них Україна програла внаслідок Майдану,

«кусає лікті», спокутуючи негативні наслідки масових заворушень [1].

Друга після учасників за кількістю згадок категорія цитат стосується злочинів, порушення закону, що вимагають судових рішень. Нездійснене правосуддя стосовно трагічних подій того часу є незавершеним гештальтом для українського суспільства.

Важливо, що люди є центральною категорією появи Революції гідності. Держава з’являлась як суб’єкт опіки (нагородження, проблеми з реалізацією пільг, надання матеріальної допомоги), а державні чиновники переважно говорили про створення Меморіалу Небесної Сотні, музею, або увічнення їх пам’яті. Спостерігається сепарація між «державою» і «людьми» у висвітлені теми Революції гідності, і, хоча вони не протиставляються одне одному, проте за змістом діють окремо у текстах масиву.

Характеристики революції гідності майже не акцентували увагу на національно визвольному характері подій. Хоча в інших джерелах дослідники і відзначають таке значення ЄвроМайдану в історії України та у становленні сучасної політичної нації [5].

У чверті випадків Революція Гідності пов'язується з геополітичними суб'єктами – такими як Україна, Росія, Європа, Польща та США. Серед них найчастіше, очікувано, згадується Росія: як причина Майдану, як винна в ескалації ситуації на Майдані взимку 2014 році, як причетна до смертей на Майдані, як призвідниця війні тощо. Україна не так часто з’являлася в цьому кейсі – лише там, де важливо було підкреслити масштаб подій під час

ЄвроМайдану, або його впливу на країну. Потрібно підкреслити, що в переважній більшості в текстах про Революцію гідності фігурує не "країна", а "українці" в синонімічному значенні "люди", "громадяни", "жителі", без виділення національно-етнічної приналежності, за винятком кількох випадків, коли контекстуально підкреслювалась національно-визвольна боротьба Майдану чи дій право-радикальних сил на Майдані.

ЛІТЕРАТУРА

Борисенко Б. Из подслушанного у умников // Газета 2000. –30.01.2019. – Режим доступу: https://www.2000.ua/blogi/blogi_blogi/iz-podslushannogo-u-umnikov-.htm
Бурбак М. Найпалкіший романтик Майдану // Голос України. –31.01.2019. – Режим доступу: http://www.golos.com.ua/article/313127
Корпанюк А. Северный поток-2 и политический разум Украины! // Газета 2000. – 24.01.2019. – Режим доступу: https://2000.ua/blogi/blogi_blogi/severnyj-potok-2-i-politicheskij-razum-ukrainy.htm
Лавренюк С. До Дня Незалежності постане Меморіал Героїв Небесної Сотні // Голос України. – 21.02.2019. – Режим доступу: http://www.golos.com.ua/article/313993
Харечко І. Націєтворчий вимір Революції Гідності // Політикус. –2016. – Вип. 2. – С.133-135. – Режим доступу: http://politicus.od.ua/2_2016/29.pdf

Степаненко Віктор I ‌

Email: vikstepa@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-3623-0057

Громадській активізм і держава: динаміка позиціювань в новітній історії України‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

З огляду історичної дистанції від початку “оксамитових” східноєвропейських революцій середини 1980-х – початку 1990-х років можна констатувати певні особливості, а також, відмінні історичні результати стратегій спротиву та становлення самоорганізованого громадянського активізму (що здебільшого перетинається, але не є цілком тотожнім ширшому поняттю “громадянського суспільства”) від державного панування та владно політичного контролю в Україні та центральній, колишній комуністичний Європі.

Об’єктивні та, почасти і суб’єктивні, фактори щодо відмінностей процесу і, головне, результату посткомуністичних суспільних трансформацій, можна звести до висновку про особливості інституціонального спадку європейських посткомуністичних і пострадянських суспільств. Зокрема, щодо України – це, по-перше, вдвічі триваліший, аніж у східноєвропейських країн, досвід існування в комуністичній системі, а відтак – набагато ймовірнішими були (і досі проявляються) соціальні ефекти репродукування системи та й всього суспільного укладу у вже нових, набутих структурно-системних деформаціях та проявах корумпованої соціальності, по-друге, конфліктогенні процеси

I Доктор соціологічних наук, головний науковий співробітник, Інститут соціології НАН України.

розпаду колишньої єдиної держави СРСР з усіма політичними, економічними та соціокультурними наслідками радянської інституціональної інерції і по-третє, є ще одна важлива відмінність, яка якісно відрізняла посткомуністичну трансформацію в Україні і визначала її складність та проблемність. Адже тривалий історичний період Україна була позбавлена власної державності і процес її суспільної модернізації розпочинався у квазі-державі, яка не мала реальних самоврядних інституцій, власної державницької еліти та практичного досвіду своєї незалежної політики. А отже, виклик української трансформації полягав у її поліморфності. Її політично практичними наслідками були, зокрема, розведення та ієрархізація стратегій “розбудови держави” – з одного боку і суспільної модернізації (розвитку громадянського суспільства) – з іншого. Відтак, у відносинах активних громадян та держави, що формувалось, відбувалася мінлива динаміка позиціювань/конфігурацій спротиву та лояльності. На відміну від східноєвропейських демократичних революцій, в яких енергія соціального спротиву громадянського активізму була спрямована проти панування комуністичної держави (“громадяни проти держави” за висловом В.Гавела), в Україні мейнстрім суспільно-політичної активності спрямовувався спочатку на здобуття, розбудову та утвердження незалежної держави, а згодом – здебільшого на зміну політичних еліт у цій державі та концентрацію громадянського активізму переважно у сфері політичної боротьби за владу, ресурси та представництво. При цьому всі бюрократичні деформації та системно інституціональні дисфункції держави (корупція, брак верховенства права тощо) могли виправдовуватись самою необхідністю її існування. Особливості та взаємодія цих складних конфігурацій суспільного спротиву та державного панування, їх циклічна конвертація та взаємообіг почасти пояснюють і тривалість та незавершеність процесів суспільної модернізації в Україні, а також – циклічність розвитку протестних стратегій громадянського активізму у практиках майданів та громадських повстань.

Історично відтерміновані послідовні спроби завершення суспільної модернізації в Україні – “помаранчева революція” 2004 року та “революція гідності” 2013-2014 років – відбувались у вже іншому, відмінному від кінця 1980-х років, глобальному та соціокультурному контекстах. Практики сучасного громадянського активізму, що не обмежується формальними показниками належності чи членства громадян в НУО, занурені у нові умови та дістають ширші можливості щодо масових мобілізацій за допомогою передових цифрових технологій та комунікацій, які були відсутні, або принаймні, не розвинені у період східноєвропейських національно-демократичних революцій.

З урахуванням цих та деяких інших факторів глобального контексту розвитку вітчизняного громадянського активізму, а також – внутрішньої логіки та особливостей його динаміки можна окреслити дві основні стадії розвитку громадянського суспільства в новітній історії України: 1) стадію становлення у період з кінця 1980-х років до “помаранчевої революції” 2004–2005 років і 2) стадію інституціоналізації – від постпомаранчевого періоду до

Євромайдану та “революції гідності” 2013–2014 років, подальший розвиток та сучасні виклики громадянського суспільства. Важливим критерієм розрізнення цих двох запропонованих стадій – становлення та інституціоналізації – є динаміка позиціювань громадянського активізму та державних структур. Ці взаємини, цілком у дусі концепції А.Грамші, можуть бути охарактеризовані як “боротьба за позиції”, а відтак – зміни конфігурацій влади і домінації поміж державою і громадянським суспільством. Для розвитку вітчизняного громадянського активізму характерні такі позиціювання у їх послідовних трансформаціях, як: 1) громадянське суспільство до держави (з кінця 1980-х років до проголошення державної незалежності у 1991 році), 2) держава понад громадянським суспільством (від 1991 до “помаранчевої революції” 2004–2005 років) і 3) громадянське суспільство поруч з державою (від постпомаранчевого періоду до “революції гідності” 2013–2014 років і подальший розвиток). Ця остання сучасна конфігурація також відповідає стадії інституціоналізації вітчизняного громадянського суспільства (Таблиця 1).

Таблиця 1. Стадії розвитку громадянського суспільства в новітній історії України

Стадії розвитку	Конфігурації влади між державою і громадянським суспільством
І. Становлення	Громадянське суспільство до держави (з кінця 1980-х до проголошення державної незалежності у 1991 р.)
І. Становлення	Держава понад громадянським суспільством (з 1991 до “помаранчевої революції” 2004–2005 р.)
ІІ. Інституціоналізація	Громадянське суспільство поруч з державою (Євромайдан і “революція гідності” 2013-2014 р.), сучасні виклики

Протестний рух Євромайдану та його перемога призвели до неординарного ефекту домінації сильного громадянського суспільства над слабкими та недієздатними державними інституціями. Більш того, саме суспільна інерція протестної хвилі Майдану забезпечили легітимність владі, новообраній у період 2013-2014 років. Важливим соціологічним індикатором якісного зсуву, який дозволяє говорити про стадію інституціоналізації громадянського активізму після 2014 року в Україні, можна також вважати стрімке зростання показників суспільної довіри до громадських організацій та об’єднань. За даними моніторингових опитувань Інституту соціології НАН України, коли ще у 2013 році їм довіряли (“переважно“ і “цілком” довіряю) до 18% респондентів, то в 2015 році цей сукупний показник довіри до громадських організацій зріс майже вдвічі, до 33,5%. А інститут волонтерства з 2015 року стало є одним з лідерів суспільної довіри в країні.

Втім боротьба за позиції у пост-майданній Україні не припиняється, хоча вже і не у формі відкритого протистояння між державною владою та

громадянськими активістами. Проявляється і тенденція, яка вперше позначилась після “помаранчевої революції” 2004 року, а саме: динамічний взаємообмін (аж до різних форм конвертацій соціального капіталу) позицій громадянського активізму і державної влади. Владні структури в Україні активно використовують деякі принципи громадянського суспільства, зокрема – публічність (хоча здебільшого лише декларовану) та формування нових суспільних ініціатив партнерства. В той же час, громадянські активісти інкорпорувались у владу, конвертувавши свій політичний капітал у посади в державному апараті, парламенті та державно-корпоративному секторі економіки (В.Касків, С.Лещенко, М.Найєм та інші).

Прикладами зростаючого політичного впливу громадянських активістів у післямайданний період стала не лише реальна конкуренція “третього сектору” з державою за розподіл донорських ресурсів та участь у прийнятті рішень (наприклад, у форматі мережі “Реанімаційного пакету реформ” та на рівні дорадчих структур законодавчої та виконавчої влади). Про це також свідчить переконлива перемога на виборах команди В.Зеленського під гаслами “боротьби з системою” та потребою “нових облич” у владі у 2019 році. Зокрема цей електоральний успіх було досягнуто не лише завдяки новаторській інформаційно-медійній кампанії, але й через перетворення на гостру політичну зброю популярного анти-корупційного наративу та розгортання відповідних інформаційних кампаній (щоправда часто бездоказових з точки зору їх непевної фактології і подальшої судової перспективи) проти тоді ще чинної влади багатьма новоствореними НУО та медійними проектними групами. Здебільшого вони фінансувались (принаймні офіційно) західними грантовими фундаціями, які виходили із свого власного, непідтвердженого практикою розуміння ефективності та універсальності своїх анти-корупційних моделей [1]. Водночас з точки зору довгострокових інституціональних стратегій справжньої боротьби з корупцією ці показово галасливі кампанії були малоефективними і радше вписувались в технології так званого “анти-корупційного популізму” з такими його проблемними наслідками як зростаюча суспільна зневіра, апатія та цинізм [2].

“Перезавантаження” влади у 2019 р. з такими його наслідками як невизначені сценарії розвитку країни, спроби політичного реваншу після Євромайдану та відкриті питання щодо ціни компромісів у декларованих намаганнях по досягненню миру на Донбасі поставило громадянське суспільство, зокрема його патріотично та “про-західно” налаштовану частину, у складну ситуацію. Адже навіть ті його представники, які щиро вважали, що саме діяльність колишнього Президента була основною перешкодою швидкого реформування країни, навряд чи бажали приголомшливої перемоги нової політичної сили, яка “опирається на “просту людину”, заграє з олігархами та не має потреби навіть вдавати, що співпрацює з активістами” [3]. Експерт влучно окреслює три стратегічні помилки суспільних активістів у їх взаємодіях з владою у період 2014-2018 р.: 1)“неправильний діагноз”, зокрема у нездатності та небажанні зрозуміти об’єктивну інституціональну

природу низької ефективності держави та збереження багатьох корупційних явищ; 2)“безкінечна публічна істерика” – перетворення періодичних скандалів на суть політичної комунікації з владою, що стратегічно ослабило не лише владу, але й активістів як спільноту та 3)“анархія замість мереж” –брак інституціональної само-організації та мережевої співпраці самого громадянського суспільства [3].

Водночас висока концентрація влади навколо Президента та його партії “Слуга народу” і досі великий кредит довіри від більшості громадян до влади знову актуалізують проблемні питання щодо ефективності та реального впливу меншості громадянських активістів на процес прийняття політичних рішень і більш широко – питання особливостей функціонування громадянського активного сегменту у переважно патерналістському та конформістському суспільстві та й ще за умов консолідації державної влади. Більш того, нова влада, широко використовуючи популістські технології мобілізації власної підтримки, декларує та активно запроваджує такі формати політичної комунікації “напряму” з широким суспільством, в яких не лише громадянські активісти, але й традиційні ЗМІ втрачають свою функцію посередників-медіаторів поміж владою і суспільством.

В арсеналі владних політичних комунікацій також актуалізуються такі технології як клонування штучних, керованих державою чи корпоративними структурами псевдо-громадських організацій, фінансування мережевих груп підтримки (так звані Інтернет “боти”) та замовних вуличних акцій, дискредитація громадянського активізму та волонтерського руху через прояви радикального націоналізму та екстремізму тощо. Не варто скидати з рахунків також і активне проникнення та доволі потужний вплив медійно комунікаційних ресурсів країни-агресора в умовах інформаційної гібридної війни. У цих складних обставинах та нових владних конфігураціях з відносною рівновагою суспільних авторитетів громадянського суспільства та держави їх взаємини можуть перебувати у виборі серед спектру можливих стратегій поміж домінуванням, співпрацею і опором. Для громадянських активістів ці стратегії радше всього будуть змішаними і вибір актуалізацій цього спектру великою мірою залежатиме від подальшого розвитку суспільно-політичної ситуації та владної політики, зокрема щодо способу розв’язання військового конфлікту на Донбасі.

Питання взаємин громадянського суспільства і держави було залучене в моніторингове опитування 2019 року Інституту соціології. За його результатами переважна більшість загальнонаціонального масиву респондентів (61%) вважають, що громадські організації повинні налагоджувати співпрацю та партнерської відносини з державою, натомість 17% респондентів схиляються до думки, що громадським організаціям більш притаманна роль опонентів та критиків у взаєминах з державою. Також показовим є те, що лише незначна частина респондентів (біля 5% загального масиву) вважають, що діяльність громадських організацій взагалі не потрібна (Таблиця 2).

Таблиця 2. Позиція громадських організацій у відносинах з

державою, (2019, %)

Варіанти відповідей	Регіони				Всього по масиву
Варіанти відповідей	Захід	Центр	Південь	Схід	100
Опоненти та критики держави	17,9	13,2	18,3	21,4	17,1
Партнери держави у спільній діяльності	59,1	65,8	58,7	57,7	61,2
Важко сказати	19,3	17,0	16,0	13,1	16,4
Діяльність громадських організацій взагалі не потрібна	3,8	4,0	7,0	7,9	5,3

Водночас видається, що домінуючий тренд в громадській думці про бажані партнерські стосунки та співпрацю громадянського суспільства і держави є не лише проявом в цілому позитивного уявлення про потребу конструктивної співпраці різних політичних акторів у суспільно-політичному процесі країни, але й також певним відображенням нових політичних реалій з їх актуалізаціями політичних компромісів та примирення. Ці смисли також цілком вкладаються і у домінуючу популістську риторику нової влади та поєднуються з патерналістськими орієнтаціями багатьох громадян. У цьому сенсі також показовим (і досить послідовним з точки зору патерналістських орієнтацій) є те, що тому ж опитуванні 2019 року більшість респондентів, відповідаючи на питання “в яких сферах суспільного життя повинні першочергово зосереджувати свою активність громадські організації?”II, обрали як пріоритетні соціальну сферу (допомога бідним, сиротам і соціально вразливим верствам населення) – 54% респондентів та сферу охорони природи (екологічну діяльність) – 41% респондентів. Натомість лише біля 13% респондентів вважають пріоритетною для діяльності громадських організацій сферу політики, включаючи виборчі кампанії.

Є ще одна важлива особливість нової вітчизняної політичної реальності, в якій визначатиметься характер взаємин громадянського активізму та держави. Йдеться про популізм як домінуючий тренд не лише вітчизняної, але й світової політики. Великою мірою вітчизняний політичний процес завжди був популістським в його орієнтаціях на державний патерналізм у соціально-економічній сфері та тяжінні до декларативної “народної” політики. Одначе сучасні можливості інформаційних технологій та ресурсний потенціал соціальних мереж здатні робити цей вплив вирішальним і вже небезпечним для подальшого існування держави. Відтак нові виклики для вітчизняного громадянського суспільства пов’язані з реалізацією його потенціалу для формування раціональної критичної свідомості громадян та їх

II Респонденти могли обрати не більше трьох варіантів відповідей у цьому питанні.

відповідальних суспільних настанов через практику активної громадянської участі.

ЛІТЕРАТУРА

Mycio, M. (2019). How the west helped put a comedian in reach of Ukraine’s presidency. Atlantic Council. April 18, 2019. – Режим доступу: https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/how-the-west-helped-put-a-comedian-in-reach-of-ukraine-s-presidency/
Фогель, Б. (2019). Проти «антикорупції». Спільне, 14 січня 2019. – Режим доступу: https://commons.com.ua/uk/proti-antikorupciyi/
Буртянський, П. (2019). Уроки поразки-2. Три помилки українських активістів 2014-18 років: хибний діагноз, істерики, слабкі організації. Часопис Ї. –Режим доступу: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2019/burtyanskyj-uroky-porazki-2.htm

Резнік Олександр I ‌

Email: oleksanderreznik@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5201-8489

Суб’єктність громадянського суспільства в Україні‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

За умов слабкості державних інститутів громадянське суспільство може задавати спрямованість соціального розвитку. Соціально активна громадськість бере на себе необхідне втручання в різні сфери життєдіяльності, наприклад, забезпечення обороноздатності країни чи сприяння впровадженню реформ. Водночас, не всі громадянські акції, які соціологічно відстежуються, варто зараховувати до проявів громадянського суспільства. Часто до поведінкових проявів громадянської активності можна помилково зарахувати ті дії, які можуть бути мотивовані фінансовою винагородою чи адміністративним заохоченням.

В Україні зародження сучасного громадянського руху пов’язується з періодом кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли активна частина суспільства («Революція на граніті», парламентська опозиція у Верховній Раді) пов’язувала демократизацію суспільства з проголошенням незалежності. Саме її ідеї були підтримані населенням УРСР і сприяли безболісному для республіки здобуттю незалежності. Однак подальший демократичний транзит був сповільнений, оскільки більшість населення у 1990-і роки не були зацікавлені в принципових соціальних трансформаціях. Стабілізаційним чинником початкового етапу пострадянської трансформації став феномен подвійної інституціоналізації: існування старих та нових

I Доктор соціологічних наук, завідувач відділу соціально-політичних процесів, Інститут соціології НАН України.

інститутів забезпечував новий соціальний лад, за якого «нові» соціальні актори не прагнули радикального переформатування політичної сфери, люстрації, репресій тощо, побоюючись рішучого спротиву, а представники

«старих» верств частково зберігали свої звичні соціальні ролі та позиції [1].

Втім, на початку 2000-х років феномен подвійної інституціоналізації створив рольову та інфраструктурну переобтяженість інституційного простору. «Нові» соціальні актори прагнули змін шляхом виборів. Масові фальсифікації на президентських виборах 2004 року стали поштовхом до Помаранчевої революції. Молодь вже не мала того соціального досвіду, який би схиляв до орієнтації на реставрацію тоталітарних процесів. Структурні зміни, що відбулися в українському суспільстві у посткомуністичний період виокремили й іншу нову соціальну групу, яка займалася підприємництвом. Якщо внесок студентства був найбільшим у формі безпосередньої участі в акціях протесту, то матеріальна і фінансова допомога була найвідчутнішою з боку бізнесу. Однак є думка, що відсутність серед протестувальників підтримки демократичних цінностей негативно вплинула на характер політичного процесу після першого Майдану і не призвели до остаточної демократизації [2].

Якщо брати до уваги дані моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, то порівняння соціального портрету громадянського активу обох Майданів вказує на спільні та відмінні риси. В обох випадках представлена вся Україна з переважанням центральних та західних частин, виражена прихильність вступу України до ЄС та несприйняття приєднання України до союзу Росії і Білорусії. І якщо у детермінації участі в Помаранчевій революції ці чинники поєднувалися з чинниками мовної ідентифікації, вікової та статусної диференціації, то участь у Революції Гідності зумовлювалася ще й підтримкою демократичних та ринкових цінностей. Про увиразнення цивілізаційного розвитку громадянського руху у часи Революції Гідності свідчить поява чинників схвалення ідеї вступу України в НАТО і беззаперечної підтримки багатопартійної системи та більший вплив чинника схвалення розвитку приватного підприємництва [3].

Демократичні цінності та євроатлантичні орієнтації активної частини громадськості набули поширення і серед пасивнішого населення та стали важливим чинником державної політики. Участь громадян у Помаранчевій революції та Революції Гідності довели наявність громадянської кооперації за умов критичних загроз впровадження авторитаризму та знищення української ідентичності. Однак ці практики були нетривалими. Подальші дослідження зафіксували тенденцію меншого поширення організаційних або колективних заходів серед проявів громадянського суспільства [4].

Аналіз економічних, політичних та геополітичних орієнтацій громадськості на основі моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України вказує на подібність та відмінність у поглядах людей, які залучені у громадянські заходи, та пасивного населення [5]. Подібність проявилася в економічних орієнтаціях, коли як актив, так решта населення, здебільшого схиляються до поєднання ринкових та адміністративних методів

регулювання економіки. Водночас громадянські активісти, зокрема, ті, хто здійснював економічні практики просування своєї громадянської позиції (бойкот певних товарів, доброчинність, благодійність, фінансування армії та волонтерів), більше, ніж пасивна частина населення, орієнтувалися на військове співробітництво України з НАТО і засуджували ідею військового співробітництва з Російською Федерацією.

Ці висновки підтверджуються результатами дослідження Фонду

«Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічної служби Центру Разумкова, яке було проведене з 6 по 11 грудня 2019 року. Саме тим, хто практикував етичне споживання, доброчинність та фінансову підтримку волонтерів, армії та благодійних організацій, більше приманні підтримка демократії; сповідування ліберальних поглядів щодо ролі держави; особиста відповідальність, а не патерналістські очікування; пріоритет свободи, а не добробуту [6].

Отже, люди, які практикують вибіркове споживання та фінансові витрати на доброчинність, є соціальною основою демократизації та євроатлантичної політики України. Саме завдяки активнішій частині громадськості суперечлива політика нової влади у 2019–2020 роках набула виразності, передбачуваності та чіткої спрямованості у зовнішньополітичному напрямку протягом 2021 року. Натомість щодо проведення ліберальних реформ можна розраховувати лише на незначну частину громадянського суспільства, оскільки в ньому домінують орієнтації на змішану економіку.

ЛІТЕРАТУРА

Головаха Є. Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві / Є. Головаха, Н. Паніна. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №4. – С. 5–22.
Beissinger M. The Semblance of Democratic Revolution: Coalitions in Ukraine’s Orange Revolution / M. Beissinger // American Political Science Review. – 2013. – Vol. 107 (3). – P. 574–592.
Reznik O. From the Orange Revolution to the Revolution of Dignity: Dynamics of the Protest Actions in Ukraine / O. Reznik // East European Politics and Societies. – 2016. – Vol. 30 (4). – P. 750–765.
Резнік О. Громадянське суспільство як підґрунтя цивілізаційної суб’єктності України / О. Резнік // Україна як цивілізаційний суб’єкт історії та сучасності: національна доповідь / ред. кол. С. І.Пирожков та ін. – Київ: Ніка-Центр, 2020. – С. 221–233.
Резнік О. Чи спроможне громадянське суспільство стати соціальною основою модернізації України? / О. Резнік // Сайт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. – 23 березня 2021. – Режим доступу: https://dif.org.ua/article/chi-spromozhne-gromadyanske-suspilstvo-stati-sotsialnoyu-osnovoyu-modernizatsii-ukraini
Резнік О. Суб’єкти громадянських практик як підґрунтя демократичного транзиту України / О. Резнік // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2020. – №1. – C. 5–22.

Бойко Наталія I ‌

Email: bnatal28@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-3092-1540

Реалізація інструментів електронної демократії в Україні: переваги та ризики‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Тридцять років минуло з часу проголошення незалежності країни. України обрала шлях демократичної трансформації суспільства, який передбачає становлення демократичних інституцій, новітніх еліт, потужного громадянського суспільства та відтворення демократичних суспільних відносин і механізмів суспільної взаємодії. Становлення незалежної демократичної держави відбувається на тлі глобальних діджиталізаційних трансформацій. Використання новітніх інформаційно-комунікаційних технологій підвищує шанси демократизації країн молодих демократій. За роки незалежності Україна значно наростила свій діджиталізаційний потенціал. Сьогодні можна констатувати, що переважна більшість дорослого населення країни користується інформаційно-комунікаційними технологіями. За результатами опитування Інституту соціології НАН України 2020 року понад три чверті громадян України активно використовують Інтернет задля реалізації своїх соціальних потреб. За двадцять років країна пройшла шлях вагомого збільшення кількості інтернет-користувачів: від 4,3% користувачів Інтернету у 2002 році до 77,1% у 2020 році. Інтернет сьогодні став потужним інструментом соціально-громадянської активності сучасного українця. Результати нашого дослідження засвідчують, що близько 66,5% українських користувачів Інтернету виявляють в онлайн-форматі ту або іншу соціально-громадянську активність [1].

Українці використовують мережу задля отримання різноманітної соціально-політичної інформації з різних інформаційних джерел в онлайн-форматі – ознайомлення з інформацією на сайтах різних державних і недержавних організацій; відстеження новин суспільно-політичного життя; читання блогів, сторінок політиків, громадських діячів. Українці обговорюють в мережі питання суспільно-політичного спрямування. Реалізують онлайн-активність, пов'язану з використанням мережі задля вираження своїх думок і пропозицій з різних питань соціальної проблематики; контактування з владними, міжнародними, громадськими структурами онлайн. Долучаються до використання мережі задля ініціювання та підтримки різних соціально-громадянських заходів, ініційованих користувачами в мережі. А також реалізують онлайн-активність, пов’язану з формалізацією відносин «держава – громадянин» в онлайн-форматі,

I Докторка соціологічних наук, провідна наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України

використанням онлайн-можливостей залучення інструментів е-урядування (електронний уряд, електронна демократія): електронні петиції, електронні звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування тощо; електронні консультації; бюджети участі (громадські бюджети); електронні державні послуги (е-реєстрація, е-довідка, е-черга тощо); електронні запити щодо отримання публічної інформації, створеної суб'єктами владних повноважень тощо.

Сьогодні держава бере на себе відповідальність за демократизацію відносин з громадськістю з використанням інтернет-технологій, оголосивши курс на тотальну діджиталізацію суспільства і держави. У 2019 року в країні створюється Міністерство цифрової трансформації України, яке займається вирішенням питань діджиталізаційних трансформацій країни, розширення можливостей формалізації взаємодії держави з основними соціальними суб’єктами в онлайн-форматі, реалізуючи розгортання цілої низки державних програм «Держава в смартфоні», «ДіЯ», «Трембіта», «Вулик» тощо. Результатами успішної реалізації таких програм стає впровадження і вдосконалення інструментів е-урядування (е-уряду, е-демократії), які підвищують ефективність і прозорість роботи органів влади, надання е-послуг, е-взаємодії держави і громадянина; сприяють підвищенню рівня участі громадян у процесі прийняття рішень різного рівня (від загальнодержавного до регіонального, міського, районного рівнів), підвищенню громадянської активності, формуванню свідомості активного громадянина, здатного впливати на суспільні процеси в державі.

За оцінками ООН сьогодні Україна входить до групи світових країн із високим індексом розвитку електронного урядування EGDI. У 2020 році країна посіла 69-те місце серед 193 країн світу. Такий показник засвідчує суттєве підвищення рейтингу України в сегменті розвитку електронного урядування порівняно з попереднім роком дослідження. У 2018 році Україна займала 82-те місце. За результатами дослідження 2020 року Україна також увійшла до групи країн із дуже високим рівнем за індексом електронної участі ЕРІ (E-ParticipationIndex), посівши 46-те місце серед 193 країн світу (у 2018 році країна посідала 75-те місце за цим показником) [3].

Можна констатувати досить динамічну активність держави щодо впровадження інструментарію е-уряду та е-демократії в Україні. У рамках сучасної демократизації в країні формуються інструменти електронної демократії, які мають сприяти розширенню можливостей участі громадян у процесі прийняття рішень на різних рівнях, оптимізувати діалог «влада –громадянин» у демократичних традиціях. Це електронні консультації, електронні петиції, електронні звернення, бюджети участі (громадські бюджети), які впроваджуються сьогодні в Україні і на загальнодержавному, і на місцевому рівні.

Данні державної служби статистики України дозволяють продемонструвати особливості реалізації інструментів електронної демократії в реаліях сьогодення [2]. Фіксується досить активна динаміка нарощування взаємодія влади з громадянами в електронному форматі,

зокрема щодо реакції владних структур на електронні звернення громадян. Разом з тим, порівняння статистичних даних 2019 – 2020 років демонструє певну специфіку динаміки за показниками дієвості елементів е-демократії.

Аналіз динаміки онлайн взаємодії держави та громадян з використанням такого інструменту як е-звернення (запит громадянина, адресований певним органам влади) засвідчив вагому позитивну динаміку показників і кількості зареєстрованих, і кількості розглянутих е-звернень громадян до органів державної влади, органів судової системи, органів місцевого самоврядування, державних організацій (установ, закладів). Загалом у 2020 році було зареєстровано 1316433 од. е-звернення громадян, розглянуто 1314106 од. У 2019 році – 873685 од. та 858682 од. відповідно. Тобто кількість е-звернень громадян впродовж року зросла більш ніж на чверть. Найчастіше у 2020 році, як і у попередні роки, українці звертались до органів місцевого самоврядування – 534314 од. та органів державної влади –429910 од. Зауважимо, що саме цей е-інструмент взаємодії з органами влади демонструє позитивну динаміку як за кількістю надісланих звернень, так і за кількістю розглянутих органами влади. Кількість розглянутих е-звернень громадян до цих органів сягає понад 99%.

Аналіз динаміки таких інструментів електронної демократії як е-петиція, е-консультація, бюджет участі (громадський бюджет) продемонстрував менш оптимістичну динаміку.

Такий інструмент електронної взаємодії влади з громадськістю як е-консультація продемонстрував у 2020 році значне збільшення кількості оприлюднених е-консультацій як до органів державної влади (5639 од. у 2019 році та 35473 од. у 2020 році), так і до органів місцевого самоврядування (5736 од. у 2019 році та 14093 од. у 2020 році). Оприлюднення е-консультацій на місцевому рівні збільшилось майже втричі, а на державному рівні більш ніж у сім разів. При цьому реалізація подальшої співпраці владних органів з громадськістю за результатами проведених е-консультацій засвідчує певні суперечливі тенденції роботи органів держаної влади та органів місцевого самоврядування. Якщо кількість оприлюднених звітів органами держаної влади номінально зросла з 4735 од. у 2019 році до 5168 од. у 2020 році, то кількість оприлюднених звітів органами місцевого самоврядування зменшилась майже вдвічі (з 1844 од. у 2019 році до 937 од. у 2020 році). А порівняння співвідношення кількості оприлюднених е-консультацій та кількості оприлюднених звітів за результатами е-консультацій демонструє загальну негативну динаміку. У 2019 році цей відсоток складав 83,8% для органів державної влади та 32% для органів місцевого самоврядування, у 2020 році – 14,6% та 6,6% відповідно, демонструючи значне зниження такої активності владних структур.

Такий демократичний інструмент долучення громадськості до розподілу, зокрема місцевих бюджетів – бюджет участі (громадський бюджет) також продемонстрував у 2020 році негативну динаміку. Аналіз такого важливого демократичного інструменту взаємодії влади з громадськістю як е-петиції демонструє загальну негативну динаміку у 2020

році порівняно з 2019 роком. Кількість оприлюднених е-петицій у 2020 році зменшилась більш ніж на чверть, кількість підтриманих е-петицій (які набрали необхідну кількість голосів на їх підтримку) майже вдвічі, як і кількість е-петицій підтриманих рішеннями органів, яким адресовані петиції. Зменшилось і співвідношення кількості е-петицій, які набрали необхідну кількість голосів на їх підтримку та кількості е-петицій, підтриманих рішеннями органів, яким адресовані петиції з 60,2% у 2019 році до 52% у 2020 році.

Отриманні результати демонструють досить формальне ставлення владних структур до реалізації можливостей демократизації відносин влади з громадськістю за допомогою використання інформаційно-комунікаційних технологій. І як наслідок ризики втрати інтересу громадськості до реалізації демократичного діалогу з владою в онлайн-форматі. Виявлені негативні тенденції можуть сприяти знеціненню можливостей реалізації взаємодії влади з громадськістю в онлайн-форматі за допомогою існуючих сьогодні інструментів електронної демократії, які позиціонуються владою як вагомі досягнення сучасної української демократії.

ЛІТЕРАТУРА

Бойко Н. Інтернет як соціальний ресурс демократизації сучасного українського суспільства / Н. Бойко. – Київ : Інститут соціології НАН України, 2020. – 256 с.
Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – 2020. –Режим доступу до ресурсу: http://www.ukrstat.gov.ua
United Nations E-Government Surveys: Digital Governmentin the Decade of Action for Sustainable Development. United Nations New York. – 2020. – 325 p.

Паращевін Максим I ‌

Email: paraschevin@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1384-4539

Взаємодія української держави та релігійних спільнот як чинник демократичного транзиту‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Серед різноманітних соціальних змін, які мали місце протягом кінця ХХ – початку ХХІ століть, достатньо помітними стали зміни в системі взаємодій між державою та релігією. Класичні модерні держави, які будувалися за західним зразком, вибудовувалися як цілковито секулярні утворення, однозначно відсуваючи релігію зі сфери соціально-політичних відносин до сфери особистого життя (з публічного у приватний простір). В XXI столітті

I Доктор соціологічних наук, провідний науковий співробітник, Інститут соціології НАН України.

подібний підхід переважно втратив актуальність, і почалося зворотне повернення релігії у публічний простір і відновлення релігійних суб’єктів як акторів в суспільно-політичній сфері. Причому йдеться не лише про ісламські країні, де секуляризація виявилася достатньо поверховою, але й в країнах європейських, де секулярні орієнтації мали й мають тривале та міцне підґрунтя. Такого роду процеси стали настільки помітними, що Ю.Габермас, а за ним і багато інших, запропонували позначати нинішній час як час постсекулярності (аналіз цього підходу детальніше здійснено у праці автора [1: 103-118]).

Звісно, відновлення суспільної ролі релігії відбувається в обмеженому обсязі, і релігійні організації та групи не отримують тієї потужності, яку вони мали в часи зрощення держави та Церков. Скоріше вони стають одними з агентів громадянського суспільства. Відповідно змінюється й напрям їхнього впливу. І в домодерні і в ранньомодерні часи релігійні організації були переважно консервативною силою; і католицька, і православна Церкви були схильні (з різних причин) до підтримки абсолютистсько-монархічних режимів, пручаючись змінам, пов’язаним з демократизацією суспільних систем. Проте в сучасних умовах консервативність та регресивність загрожують Церквам подальшим скороченням і так обмеженої орієнтації на них широких мас. Церкви змушені приєднуватися до риторики, пов’язаної із захистом демократії, прав людини, свободи індивіда, протистояння свавіллю держави. Тож вони можуть ставати одним з агентів демократизації (як це, наприклад, сталося у Польщі, де католицька Церква зробила внесок до повалення соціалістичного режиму та формування нової демократичної республіки). Водночас вони зберігають схильність до консерватизму, протистоять деяким соціальним змінам.

Україна за характером впливу релігійних соціальних суб’єктів на суспільно-політичні процеси є наближеною до європейських показників. У цього є кілька причин. Українська держава із самого початку свого постання орієнтується на режим максимальної релігійної свободи. Законодавство, яке регулює релігійну діяльність та державно-релігійні взаємодії, є одним з найбільш ліберальних у світі. Конфесіям надається максимальна свобода для різноманітної активності, зокрема й активності в публічно-політичній сфері. А це, з одного боку, дозволяє релігійним суб’єктам впливати на демократичний розвиток держави і, з іншого боку, змушує державу зважати на думку Церков. Релігійний простір України конкурентний, тут відсутня одна домінуюча церкви. Вірогідно, з одного боку, схильні до авторитаризму політичні сили не можуть опертись на якусь одну Церкву, підживлюючи антидемократичні крило в цій Церкві і, з іншого боку, можлива антидемократична активність тієї чи іншої Церкви стикатиметься з протидією з боку інших Церков, суттєво послаблюючи таку активність. По-третє, в суспільстві немає достатнього запиту на авторитарний, недемократичний режим, що проявляється зокрема в тому, що антидемократична активність певної релігійної організації призводитиме до зменшення церковних

«активістів», частка яких і так є доволі обмеженою.

Водночас все вище зазначене свідчить, що сприяння з боку релігійних організацій процесам демократизації є скоріше ситуативним, а не глибинним. Тобто подібна активність з боку релігійних соціальних суб’єктів визначається існуючими соціальними умовами, і ці суб’єкти до такої активності скоріше примушуються обставинами. Відповідно, у випадку зміни цих умов, підтримка релігійними суб’єктами демократії може зменшуватися. Яскравий приклад цього являє Росія. Там в період, коли функціонував більш-менш демократичний режим, домінуюча Руська Православна Церква (РПЦ) переважно прямувала в демократичному річищі. Натомість мірою трансформації політичного режиму в авторитарному напрямі РПЦ відповідно змінювала свою політику, і тепер намагається стати одним із стовпів цього неоімперського режиму. Так само й підтримка демократичної системи з боку Церков може зменшуватися у випадку зміни настроїв еліт та широких мас населення та зміни загальних умов. Щодо останнього можна згадати, що можливість сприяння релігією демократизації значно скоротилися внаслідок російської агресії. З одного боку, Українська Православна Церква (УПЦ), яка є однією з найбільших за кількістю вірян, маючи тісний зв'язок з РПЦ (яка, своєю чергою, є інструментом російської неоімперської політики) просуває скоріше авторитарні, а не демократичні ідеї. З другого боку, цей самий тісний зв'язок з Росією дає підстави для певних обмежень активності УПЦ та для відмови останній в праві поширювати відмінну від мейнстриму позиції (а таке визнання є базовою складовою демократичної системи). Ситуація війни об’єктивно не сприяє повноцінному функціонуванню демократії та створює умови для виправдання її обмеження.

ЛІТЕРАТУРА

Паращевін М. Релігія в Україні: траєкторія інституційних змін. / М. Паращевін. – Київ: Інститут соціології НАН України, 2017. – 362 с.

Солодько Сергій I ‌

Email: ssolodko@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8524-89

Журналісти та державність: професіонали, посередники, експерти, громадяни‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

0X Матеріали ХVІІI Міжнародної науково-практичної конференції,

24–25 вересня 2021 р. (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет соціології). – К.: «Наукова столиця», 2022. – 176 c.

Зміни, що відбуваються зі сферою журналістики останні два десятки років – з виникненням Інтернету, та ще більшою мірою з поширенням соціальних мереж – призвели не лише до зміни форматів та децентралізації медіа-виробництва, а й до сутнісних змін в самій суспільній ролі цієї професії.

I Кандидат соціологічних наук, науковий співробітник відділу соціальної психології, Інститут соціології НАН України.

Актуальним є концептуалізація цієї ролі, а точніше – ролей. Для цього необхідно виділити ті конкретні нові контексти, що утворили зв'язки та залежності медіа-акторів з іншими колективами, наприклад – інституту держави.

Якою ж була роль журналістики в часи розпаду СРСР та утворення України? Чи відрізнялась роль, яку декларували журналістки та журналісти, з дійсним станом речей?

Як зазначає Наталія Рудакова, попри цензуру в пізньому СРСР, журналістки та журналісти все ж мали певний суспільний авторитет та виконували свого роду роль “публічних інтелектуалів” [3], що за можливістю репрезентували та захищали інтереси громадян. В Україні це підтверджується зв'язками цієї суспільної групи з дисидентським та – пізніше – участю в демократичних політичних рухах.

Водночас Рудакова зазначає, що контекст протистояння реакційних та про-демократичних сил в пізньому СРСР сприяв тому, що з самого початку зародження незалежної журналістики та громадянського суспільства, представникам цієї професії не лише дозволялось, але й заохочувалося приймати певну політичну позицію (зокрема, опозиційну до антидемократичних сил).

Тому попри те, що професійна ідеологія журналістики в її модерністській версії позиціонується як об’єктивне та відсторонене спостереження, збір та поширення інформації, на практиці ЗМІ були вплетені в певні ідеологічні та ціннісні контексти ще на початку незалежності України. Разом з тим як експертна група, що претендує на юрисдикцію продукування певного суспільнозначущого знання, журналістська спільнота має обґрунтовувати свою компетенцію та риторично захищати її кордони. Як зазначає Бурдьє, головною ознакою журналістської компетенції є об'єктивність інформації [1]. Саме в такому випадку журналістка чи журналіст

можуть декларувати нейтральну позицію в поширенні інформації.

Втім, в сучасних умовах медіа-виробництва ця позиція піддається критиці та деконструкції, і є достатньо слабким фундаментом для легітимізації журналістської діяльності.

Одна з причин в тому, що виробничі процеси журналістської практики стають більш прозорими в цифрову епоху. Зокрема, через соціальні мережі публічними та наочними стали журналістські зв'язки з інформаторами, їх залежність від технічних та фінансових ресурсів, те, як їх соціокультурний бекграунд впливає на ціннісні та ідеологічні установки.

Водночас децентралізація медіа-інфраструктури та поява блогерства створюють конкуренцію в полі журналістської юрисдикції продукувати легітимне знання про важливі суспільні події. Відтак, сьогодні вимальовується низка нових ролей, що інтегровані в журналістську діяльність. Їх наведений нижче список не є вичерпним, втім важливим є концептуалізувати найбільш наочні та важливі з них.

Професійність продовжує бути важливою. Втім, це нова професійність –журналістика 2.0. Професійний кодекс стає більш розмитим та ширшим і не

зводиться лише до дотримання стандартів об'єктивності. Знайти баланс між об’єктивністю та відповідальністю, емпатійністю, справедливістю – ось професійний виклик та компетенція сучасного працівника ЗМІ. Так само професійна приналежність не сертифікується журналістським посвідченням. Журналістська практика сьогодні вимагає свого роду творення свого професійного статусу – авторитетом, чеснотами, відповідними риторичними навичками, визнанням професійною спільнотою та аудиторією.

Водночас функціонально журналістам вже проблематично позиціонувати себе як нейтральних у поширенні інформації. Сьогодні ця роль – це скоріш активне посередництво-участь комунікації, що сутнісно впливає на сенси та наративи, які комунікує, включення до процесів, а не відсторонене спостереження. Вміння вести цей процес комунікації, компетенція відбору інформації та інформантів, та її запаковування в адекватну наративну форму, є одними з головних аспектів професії.

Війна з Росією загострила дискусію також про громадянський аспект журналістики. Так чи інакше, але загроза мирному життю в країні та її цілісності, робить прозорим те, як зв'язок з державою окреслює журналістську практику, зокрема, створює ситуації вибору між професійними та громадянськими цінностями.

Журналісти – це і громадяни, належні до спільнот, носії ідентичностей, які є акторами, що окреслюють їх роботу.

Ще одна роль, яку варто артикулювати – це журналісти як експерти. Авторитетна та ієрархічна природа продукування експертних суджень зазнала деконструкції та критики в суспільних науках та політичних рухах останніх десятиліть. Хоча основний приціл критики був скерований в першу чергу на наукове знання, підриву зазнала репутація всіх сфер експертизи, в тому числі журналістика. Нові альтернативні медіа також сприяли підриву авторитету традиційної журналістики. З одного боку, розмиваються самі кордони між справжніми експертами та аматорами, з іншого – сама природа експертного знання постає соціально сконструйованою, залежною від різноманітних факторів виробництва.

Як зазначають дослідники, спочатку це критика носила продуктивний характер, як засіб боротьби з монополією та структурними обмеженнями експертного знання. Втім, це врешті решт призвело до інфляції експертизи та поширення популізму [2]. Сьогодні експертиза потребує переосмислення та публічного виправдання її легітимності. Журналістська практика – як найбільш публічне поле експертного знання – може стати сферою реабілітації експертизи, що буде спиратись на обґрунтування своєї валідності та компетенції, та мати етичний вимір – працювати на суспільне благо.

Таким чином ми виділили чотири аспекти журналістської практики, які є невід'ємними частинами сучасних ЗМІ. Всі вони змінюють звичну самопрезентацію медіа, що апелює до об'єктивності як головного аспекта своєї діяльності. Втім, висвітлені нами аспекти демонструють тектонічні зміни в журналістській практиці, яка постає все більшою мірою вплетеною в

процеси колективних взаємодій, що надає їй нових вимірів відповідальності та суспільної ролі.

ЛІТЕРАТУРА

Бурдье П. О телевидении и журналистике / П. Бурдье. – Москва: Фонд научных исследований "Прагматика культуры", 2002. – 160 с.
Макінтайр Л. Постправда / Л. Макінтайр. – Київ: ArtHuss, 2021. – 208

с.
Roudakova N. Loosing pravda / N. Roudakova. – Cambridge University

Press, 2017. – 274 с.

Лопушняк Едуард I ‌

Email: cecarduck@gmail.com

Інституціональний поділ влади як об’єкт соціології‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Сьогодні в Україні спостерігається інволюційний напрям соціальної екперименталістики. В країні відбуваються перетворення направлені на відхід від тоталітарного спадку комунізму чи авторитарного спадку царизму. Ключовим елементом перетворень є питання з приводу влади. Соціальна технологія інституціонального поділу влади реалізована за умов ліберально-демократичних трендів в Україні є важливою сферою для соціологічного дослідження. Конституція України декларує, що влада в Україні здійснюється на засадах поділу влади, але не відповідає на питання: які саме засади повинні бути реалізовані, щоб створити в Україні демократичне суспільство.

Наявний науковий доробок з питань теоретичного осмислення і практичного виконання соціальної складової поділу влади належить західним дослідникам. Українська наукова думка не вивчає питання поділу влади з боку соціології, саме тому важливою науковою проблемою, яку слід вирішити шляхом розвитку інноваційних досліджень, є розробка комплексного соціологічного підходу до вивчення системи поділу влади як атрибуту демократичного суспільства.

На початку XX ст. суперечка про поділ влади набула гострого характеру у зв’язку з трендом до зміцнення виконавчої влади. Французький соціолог Л. Дюгі займався критикою теорії поділу влади, базуючись на тому, що вона суперечить головним державним принципам – національного і державного суверенітету. Згідно до Л. Дюгі, натхненного Руссо та ідеєю подолати суспільно-державний розрив на підставі принципів корпоративізму, солідаризму і націоналізму, народна воля не може бути представлена різними

I Аспірант кафедри теорії та історії соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

органами влади, бо такий поділ веде до її обмеження. Як пояснював свою позицію Л. Дюгі: «Суверенітет є, по суті, персоніфікована воля нації; як і будь-яка інша особа і втілена в ній воля, вона неподільна. Ця концепція суверенітету, єдиного в трьох владах, є метафізична концепція, аналогічна християнському таїнству Трійці, яка надихала часом химери Конституційної асамблеї 1789 р., але яка є неприйнятною для створення реального публічного права» [1, с. 132].

Соціолог М. Оріу вбачав сенс конституційного порядку у формуванні системи дієздатних і життєвих інститутів, а завданням права було чітке визначення їх взаємного співвідношення, організації й функцій [2, с. 5]. Оріу має соціологічний підхід до проблеми правового інституту. В останньому він бачив синтез об’єктивної реальності й суб’єктивної волі; інститут для нього –це не лише аналіз соціальних фактів, але також певний юридичний ідеал –оптимальне об’єднання суверенітету і свободи. Інститути з’єднують індивідів для командних дій і бувають втіленням цих дій. Інститути в цьому розумінні

– персоніфікація організованої групи задля досягнення спільної мети. Об’єктивна реальність інститутів, які згідно до свого початку зберігають спадкоємність в порівнянні з нестабільною стихією суб’єктивної волі, є не тільки соціальною реальністю, а й джерелом особливого статусу юридичної особи.

У новітній соціології велике поширення набула концепція влади Вебера, згідно з якою остання визначається як «можливість того чи іншого соціального діяча проводити свою волю в суспільстві, попри опір» [3, с. 137]. Важлива перевага веберівського визначення полягає в тому, що на відміну від попередніх дефініцій, його інтерпретація влади вільна від будь-яких оцінювальних суджень і є гранично формалізованою. Це дозволяє застосовувати її при поясненні соціальних процесів і феноменів самого різного рівня (говорити про владу в державі, на підприємстві, в сім'ї й т.д.). Такий підхід, своєю чергою, дозволяє здійснювати типологію відносин влади по різних рівнях і критеріях її функціонування в суспільстві.

Висновок: проаналізовані джерела та наукова література дають нам змогу стверджувати, що на сьогодні в соціальній думці немає єдиного комплексного підходу, що обґрунтовує інституціональний поділ влади як безпосередній атрибут демократії. Сучасна наукова думка не містить єдиного погляду на поділ влади та її обґрунтування як феномена демократії. Водночас у науковій соціологічній літературі помічаємо брак досліджень системи інституціональеого поділу влади як елемента демократії.

ЛІТЕРАТУРА

Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства, Инфра-М. 2014. 432 с.
Ориу М. Основы публичного права, Инфра-М. 2016. 574 с.
Вебер М. Политика как призвание и профессия //Избранные произведения. М.: Прогресс, 1990. 645 с.

Секція 3. «УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: КОЛЕКТИВНІ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ЦІННОСТІ»

Злобіна ОленаI, Близнюк Євгенія II ‌

Email авторки-кореспондентки: ezlobina@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0003-2593-788X

Переживання минулого, теперішнього та майбутнього як чинник емоційної напруженості в умовах суспільної нестабільності: молодість vs зрілість‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Емоційні переживання останнім часом доволі часто фіксуються соціологами в соціально-політичних дослідженнях і використовуються як один з маркерів для оцінки соціальної ситуації. Як правило йдеться про те, які почуття викликає у людей те, що відбувається в країні. Дані моніторингу Інституту соціології НАНУ стало підтверджують існування прямого зв’язку між оцінкою соціально-політичної напруженості і характером емоційної палітри респондентів. Так за даними 2020 року серед тих, хто оцінював ситуацію як благополучну або спокійну, 29% вважали що для психологічної атмосфери в нашому суспільстві характерно переживання розчарування, а 13,4% називали складовою психологічної атмосфери відчуття обурення. Натомість серед тих, хто вважав ситуацію критичною, вибухонебезпечною, розчарування називали елементом психологічної атмосфери вже 49,3%, а обурення 25,7% Подібний розрив фіксувався і щодо відчуття відчаю (14,7% проти 27,5%) або безвиході (13,6% проти 26,7%). Таким чином, спостерігаючи в динаміці за змінами настроїв населення, можна прогнозувати зростання напруження і, зрештою вірогідність протестних виступів.

Однак точкові заміри мають обмежений прогнозний потенціал, оскільки значною мірою прив’язані до ситуативних моментів. Водночас емоційне сприйняття ситуації є постійним елементом реагування будь-якої людини на усе, що відбувається в її житті. Відповідно метою нашого дослідження була спроба більш глибоко зрозуміти певні загальні закономірності емоційних оцінок життєвої ситуації в часовому вимірі. Причому цей вимір вибудовувався водночас у двох площинах. З одного боку, йшлося про відтворення емоційних переживань, які люди відчувають, думаючи про своє минуле, теперішнє та майбутнє. З іншого, було поставлене завдання з’ясувати як ці емоційні

I Докторка соціологічних наук, професорка, завідувачка відділу соціальної психології, Інститут соціології НАН України.

II Директорка дослідницької компанії Gradus Research.

переживання змінюються протягом життя, тобто визначити, чи існують відмінності у сприйнятті власного минулого, теперішнього і майбутнього у різному віці. Зважаючи на численні спроби окреслити особливості покоління, яке народилося і сформувалося під час незалежності, важливим є визначення не лише специфічних рис, сформованих у нових соціальних умовах, а й тих загальних характеристик ідентичності молодої людини які пов’язані саме з віковими особливостями III.

Насамперед зазначимо, що загальний тренд пов’язаності когнітивної та емоційної оцінки соціальної ситуації було підтверджено повною мірою. Респондентів просили визначитися щодо того, в якому напрямку йде все, що наразі відбувається в Україні і позначити які емоції викликає в них нинішня ситуація в Україні. Зв’язок між відповідями на ці питання виявився дуже щільним.IV Майже 60% респондентів визначили рух країни як повністю або скоріше неправильний і майже у всіх цих респондентів ситуація викликала повністю або переважно негативні емоції. Серед тих, хто відповів, що країна рухається в дуже неправильному напрямку лише 3,2% зазначили, що ситуація викликає у них як позитивні, так і негативні емоції, а 96,8% відповіли, що відчувають лише негативні емоції. Серед тих, хто визначив рух країни як скоріше неправильний, негативні емоції переживали 68,3%. Загалом більше половини опитаних (56,4%) сприймали ситуацію виключно в негативному забарвленні і лише 6,9% зазначили, що ситуація в країні викликає в них позитивні емоції.

Однак варто мати на увазі, що ситуація в країні важлива складова життя, але не все це життя. Загальне емоційне тло, що визначає психологічну атмосферу у суспільстві спирається на те, як люди переживають своє власне минуле, теперішнє і майбутнє. Щоб з’ясувати це ми зробили спробу адаптувати теоретичний концепт, розроблений Р. Плутчеком, так зване колесо емоцій, щоб створити інструмент для оцінки емоційного сприйняття будь-яких об’єктів [1].

За Плутчеком емоції – це не просто лінійні події, а скоріше процеси зворотного зв'язку. Когнітивний досвід пов'язаний з емоційною реакцією, такий як страх, задоволення, відраза або депресія. Петлі зворотного зв'язку в емоціях показують, як сенсорна інформація оцінюється і перетворюється в дію або будь-який інший результат, який нормалізує відносини між людиною і ситуацією. Стимулюючі події виконують роль тригерів, що запускають емоційний процес.

Колесо Плутчика об'єднує вісім основних біполярних емоцій: радість проти печалі, злість проти страху, прийняття проти відторгнення і здивування проти очікування. Кожна з основних емоцій має відповідні рівні

IIIОпитування було проведено дослідницькою компанією GradusResearch методом самозаповнення анкети в мобільному додатку. Онлайн-панель Gradus відображає структуру населення міст з кількістю мешканців більше 50 тисяч у віці 18-60 років за статтю, віком, розміром населеного пункту та регіоном. Період проведення поля: 28 липня 2021 року. Розмір вибірки: 1000 респондентів.

IVPearson'sR 0.629; SpearmanCorrelation 0.715

інтенсивності, причому основна емоція знаходиться в середині шкали інтенсивності. Базові емоції можна комбінувати для створення нових емоційних станів. Плутчик використав у колесі емоцій вісім додаткових складних станів: оптимізм, любов, покірність, тривога, розчарування, каяття, зневага, рішучість

Модель Плутчика, як і інші моделі емоцій, піддавалася критиці [2]. Вважається, що модель занадто спрощена і що в ній не уловлюються емоційні нюанси. Однак початковий принцип побудови, заснований на восьми основних біполярних емоціях, не піддається сумніву.

Слід мати на увазі, що в моделі Плутчика біполярність не тотожна поділу на негатив – позитив. Тільки дві пари з чотирьох є полярними за шкалою негативні-позитивні емоції: радість проти печалі і прийняття проти відторгнення. Злість і страх відносяться до негативних емоцій, але породжують різні поведінкові реакції. Подив і очікування не мають яскраво вираженого позитивного або негативного забарвлення і характеризують позицію вичікування.

Спираючись на запропоновану модель можна теоретично уявити поведінкову матрицю різних типів зв'язку емоційних оцінок з поведінковими установками. Оскільки об'єктом емоційного ставлення в нашому випадку є власне життя, тобто гранично складний та емоційно насичений об’єкт, запропонована Плутчиком теоретична модель не піддавалась жодним модифікаціям, оскільки саме щодо опису емоційної складової життя як такого вона власне і розроблялася.

Для дослідження було запропоновано методичне рішення, що дозволило представити колесо емоцій Плутчика системою закритих питань в анкеті. Респондент міг обрати для кожної з базисних емоцій один з варіантів стану, який описував ступінь її інтенсивності або вказати, що він не відчуває таких почуттів взагалі. Складні емоцій, були об'єднані в одне питання з суміщеними альтернативами, де можна було обрати всі підходящі стани.

Загальна картина дала насамперед уявлення про різне емоційне сприйняття минулого, теперішнього та майбутнього (рис.1). В оцінці минулого ключовою є біполярна пара радість проти смутку. Причому в оцінці минулого позитивні емоції більш виразні, а негативні менш виражені ніж в оцінці теперішнього та майбутнього. Це досить важливий момент, який визначає відмінність у сприйнятті соціального та індивідуального минулого. Яким би негативним не було минуле в його соціальному вимірі, власне життя завжди буде сприйматися як досить наповнене позитивними переживаннями. На відміну від минулого, сприйняття теперішнього і майбутнього дуже близькі емоційно. Фактично наше сьогодення прямо транслюється на наше майбутнє. Ключовою при цьому є інша біполярна пара емоцій здивування проти очікування. Варто також звернути увагу на те, що страх є емоцією, що

визначає сьогодення і майбутнє.

Радість

100

Очікування

Злість

Довіра

Минуле

Теперішнє Майбутнє

Страх

Відраза

Подив

Смуток

Рис.1. Минуле, теперішнє та майбутнє в базисних емоціях

Однак складні емоції не дають такої відмінності конфігурацій минулого, теперішнього і майбутнього як базові (рис.2). Проте і тут чітко визначена біполярна пара оптимізм – розчарування. Причому, що дуже важливо, розчарування не транслюється на майбутнє? Хоча залишається вираженою характеристикою минулого і теперішнього.

Рішучість

Зневага

Оптимізм

Любов

Минуле

Теперішнє Майбутнє

Покірність

Каяття

Тривога

Розчарування

Рис. 2. Минуле, теперішнє та майбутнє в складних емоціях

Порівняння емоційного сприйняття у представників різних поколінь також показало суттєві відмінності. На поданих нижче рисунках представлена емоційна оцінка власного минулого і майбутнього представниками молодшої та старшої вікових груп, що були представлені у вибірці (рис. 3 та рис. 4). Як бачимо у молоді при сприйнятті минулого всі базові полярності виражені сильніше, в тому числі і біполярна пара страх-злість. Натомість щодо майбутнього молодь вирізняє помітний акцент на позитивних переживаннях.

Радість

100

Очіквання 80 Довіра

Злість 0 Страх

Відраза Подив

Смуток

18-24 45-60

Радість

100

Очіквання 80 Довіра

Злість 0 Страх

Відраза Подив

Смуток

18-24 45-60

Рис. 3. Порівняльна характеристика картин минулого у віковому розрізі

Рис. 4. Порівняльна характеристика картин майбутнього у віковому

розрізі

Отримані результати дають можливість зробити певні висновки щодо особливостей емоційної напруженості в українському суспільстві на сучасному етапі. Попри загальний негативізм в оцінках соціальної ситуації, емоційна оцінка життя як такого значно збалансованіша щодо позитивних і негативних переживань. Минуле в цілому не сприймається як джерело негативу, проте для молоді воно більшою мірою насичено негативними переживаннями порівняно з людьми зрілого віку, На відміну від теперішнього, яке характеризується високим рівнем розчарування, майбутнє загалом сприймається оптимістично. Фактично отримана картина емоційного сприйняття власного життя свідчить про те, що незадоволеність соціальними реаліями досить добре компенсована на особистісному рівні, а отже немає достатніх підстав прогнозувати в найближчий перспективі виявлення незадоволення у поведінковому форматі.

ЛІТЕРАТУРА

Plutchik R. The nature of emotions / R.Plutchik // American Scientist. –2001 – № 89. – Р. 344-350.
Smith H. Critiquing Models of Emotions / H. Smith, A. Schneider // Sociological Methods & Research.– 2009. – №37(4).– Р. 560–589.

Костенко Наталія I

Email: natalia.kostenko@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4689-8886

«Всередині» та «після» колективної ідентичності‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Ще півстоліття тому уявлення про ідентичність активно обговорювалися на мові рольових теорій, змагалися з ними в соціологічних і культурологічних поясненнях індивідуальної і колективної агентності. Сьогодні ж апеляції до ідентичності – звичний жест публічної риторики, що нестримно «називає речі своїми іменами», ущільнюючи афективну атмосферу в суспільстві, але навряд чи призводить до ясності розуміння існуючого стану справ в різного роду соціальних комунікаціях. Все частіше говорять і про стан «після ідентичності», маючи на увазі не стільки метаморфози, що відбулися з поняттям в контекстах «постсучасності», скільки необхідність ослаблення войовничості і комодифікованості тих явищ, які нерідко ним іменуються, виступаючи предметом запеклого відстоювання і претензій на значимість. Ідентичність, як відомо, це визнання нашої унікальності і відмінностей. І, ймовірно, варто спробувати осягнути, «що в нашому розходженні може бути спільного» [1: 59]. Тобто оглянути горизонти нашої спільності, що відтворюється в тій чи іншій мірі всякий раз, коли, здавалося б, окремість і розрізненість постульовано і є незворотними, осмислити підстави можливого

«гуманізму без гарантій», (Стюарт Гол), що не применшує своєрідності та очевидних розбіжностей традицій, спільнот, індивідів.

Становище ускладнюється тією обставиною, що світова спільнота раптово виявилася в ситуації коронавірусної пандемії, несподівано потужною і тривалою, що викликало потребу в тестуванні нових моделей всіляких взаємодій, масштабних і локальних, очевидно проблематизуючи сформований глобальний порядок на тлі змін в культурних і інформаційних режимах, вимушеної закритості національних територій і захоплююче реалізованої біополітики. Проявів ідентичності індивідів і груп, як і її розуміння, це торкнулося безпосередньо, оскільки все більш наполегливе твердження універсальних правил світового руху дозволило останнім часом, заручившись інструментами конструктивізму, вважати ідентичності фрагментарним, рухомим, тим, що винаходиться, та мультипліцитним утворенням. Що загалом-то узгоджується з культурної логікою «пізнього модерну», що поставила під сумнів стійкість ідентичностей, запропонованих структурними імперативами, але які набувають дедалі більше таргетованості, як того вимагає ринок і політичні домагання, історично, або футуристично виразні. Тобто, доля ідентичносте й цілком очевидно вписувалась в контексти

I Докторка соціологічних наук, професорка, завідувачка відділу соціології культури та масової комунікації, Інститут соціології НАН України.

глобальних комунікацій, що примножуються, все більш інтенсивних потоків фінансів, товарів, інформації, технологій і, звичайно ж, людей, які переміщаються в світі, нестримних міграційних процесів, вимагаючи особливої політики ідентичності, котра не має однозначних рецептів [2]. Це зрозуміло, оскільки ідентичність, словами Зигмунта Баумана, була народжена як проблема і тільки-то і може існувати як проблема, означаючи не що інше, як намагання уникнути невизначеності [3].

В умовах пандемії невизначеність існування разюче посилилася. Волею обставин біологічної загрози індивід виявився в ситуації випробування на

«голе життя» в термінах Дж. Агамбена, коли причетність до спільності, факт громадянства, наприклад, перетворився в афективний досвід, що підсилює нові відмінності, роз'єднуючи ідентичності, що існували до цього, формуючи інші або реформатуючи залишки колишніх, протистоячи, можливо, системній самотності при доступності цифрових контактів, що розширилася. І якщо ми можемо ідентифікувати себе з автономним суб'єктом або діяти як різноманіття розщеплених множин, що формується, з різними несумісними на перший погляд аспектами, залишаючись при цьому в своєму власному тілі, то з «колективними ідентичностями» все ще є більш невизначеним і непрозорим. Серед дослідників є цілком усталена думка, що будь-які твердження щодо колективної ідентичності є спірними, і що аналітичний потенціал використання подібного уявлення досить проблематичний [4].

Дійсно, в сучасному світі варто тільки виявитися будь-яким імплікаціям колективної ідентичності, що вказують на приналежність до спільноти, вони миттєво перехоплюються владними або ринковими імпульсами, розміщуючи таку декларовану тотожність в простір ідеології або маркетингу, транслюючи йому конфліктність, агонізм, кредо протистояння або самовпевненість бренду, як, втім, «невизначену і неоднозначну впевненість» [5:114]. Це стосується етнічних, національних, конфесійних, гендерних, регіональних ідентичностей, які, заручившись примордіальними властивостями, відстоюють відтворення локального, сутнісного, традиційного, історичного.

Існують підходи до розуміння колективної ідентичності як

«плаваючого» або «порожнього» поняття, що може бути наповнене різними інтерпретаціями, навіть якщо вони не узгоджуються між собою [5]. Вважається, що колективна ідентичність прихована в уявних генах історичних героїв, так званих успішних людей, інших взірцевих особистостей, тобто, аж ніяк не репрезентативних представників спільноти або групи. Швидше, колективна ідентичність ̶ це не теоретичне припущення, а емпіричний вимір. Фактичні спостереження показують, як вважають дослідники, що утвердження колективної ідентичності в умовах нечіткості і турбулентності безумовно не досягається шляхом урівноваження агоністичних думок, ціннісного консенсусу в рамках дискурсивної етики, заданої Просвітництвом. Мабуть, навпаки, ці розбіжності де-факто є двигунами колективних ідентичностей. Замість того, щоб бути проблемою для їх формування, суперечки і оспорювання фактично є основним механізмом їх підтримки; можна навіть сказати, «колективна ідентичність для її збереження і генерації

логічно вимагає таких агоністичних практик» [5:112]. Однак в різному ступеню і з різним результатом. Скажімо, в останні роки, число людей в Україні, які ідентифікують себе як «українці» і тих, для кого рідною мовою є українська, помітно зросло з різних причин. Або, припустимо, розгорнуті гендерні класифікації вимірюються сьогодні шкалою в десяток альтернатив. Та й механізми легітимацій не зводяться до звичних, використовуючи ті, що пропонуються масовою культурою, соціальними мережами та публічною політикою.

Все більше помітними стають типи ідентичностей, що практикуються не тільки і не стільки прихильністю до статусних та вікових груп («групи ризику», категорії з інфраструктурним залученням в ситуацію, дохідні страти), або етнічної чи конфесійною приналежністю. Суттєве значення набуває дотримання культурних стилів, які не обов'язково узгоджуються з тими, що розділяються в спільнотах, як, наприклад, у ставленні до антивірусного щеплення.

В першому наближенні ідентифікація з такими культурними стилями кваліфікується через 1) керівництво смислами, співвіднесеність з цінностями і їх мотиваційними алгоритмами; 2) ступінь обізнаності і сприйнятливості до інформації, цифрову компетентність; 3) вміння розпоряджатися особистим і груповим культурним капіталом, культурні практики.

Водночас, своєрідність спостережуваних культурних стилів заслуговує спеціального погляду, уточнюючи вироблені класифікації. Наприклад, амбівалентність одночасних ціннісних обґрунтувань дії прагненням до індивідуальної свободи і колективного блага, забезпеченого державою, як показали протести проти локдаунів, збуджуючи дискурс про релевантність неоліберальних сентенцій. Або афективне переживання статусу легітимного громадянства, через жорстке регулювання мобільності. Важливим є й загострення екзистенціальної тривожності з її культурно підготовленими паттернами, погоджуючись з дослідниками, що культура стає колективною відповіддю на унікальне людське осмислення власної кінцевості [6]. Також як і поява модифікацій «уражених верств і персон», які не підпадають під узаконені асоціації з малоприбутковими літніми групами або переміщеними особами. Тобто просування того, що можна було б назвати «новою нормальністю страждання і справедливості» [7], яка затверджується за рахунок «цифрової ідентичності», що винаходиться в соціальних мережах з новою логікою афективної комунікації, цифровою економікою алгоритмів, практиками впливу на користувачів і їх оточення. І, звичайно ж велика кількість артефактів, невпинно пропонованих символічними і техно-, еко-nonhuman системами, які збираються в неординарні колекції.

Всі ці концептуальні і детальні міркування не слід ігнорувати в зусиллях розрядити невизначеність поточних культурних порядків, та прояснити щось суттєве щодо колективних ідентичностей.

ЛІТЕРАТУРА

Rutherford J. After Identity / J. Rutherford. – London: Lawrence & Wishart. – 2007.
Костенко Н. Культурные идентичности: превращения и признания / Н.Костенко // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2001. – № 4. – С. 69-88.
Bauman Z. From Pilgrim to Tourist or a Short History of Identity / Z. Bauman // Questions of Cultural Identity / Ed. by St.Hall, P. du Gay. London: SAGE Publications. – 1996. ̶ Р. 18-36.
Brubaker R. Ethnicity without Groups. / R. Brubaker. – Cambridge, MA: Harvard University Press. – 2006.
Giesen B. Collective identities, empty signifiers and solvable secrets / B. Giesen, R. Seyfert // European Journal of Social Theory. – 2016. – Vol. 19(1). – P.111-26.
Boski P. Cultural identity, existential anxiety, and traditionalism / P. Boski,

K. Strus, E. Tiaga // Ongoing Themes in Psychology and Culture / Bernadette N. Setiadi,

A. Supratiknya, Walter J. Lonner, Ype H. Poortinga. – 2013. – Режим доступу:https://web.archive.org/web/20080115124948/http://ebooks.iaccp.org/ongoin g_themes/chapters/boski/boski.php?file=boski&output=screen
Chouliaraki L. Victimhood: The affective politics of vulnerability / L.Chouliaraki // European Journal of Cultural Studies. – 2021. – Vol. 24(1). – Р. 10 –27.

Ручка АнатолійI, Скокова Людмила II ‌

Email авторки-кореспондентки: list.lgs@gmail.co

Соціальні проблеми і ризики у повсякденному житті українського соціуму‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30

m років незалежності України.

Що таке соціальні проблеми та ризики? Відповідь на це питання є центральною для предметного поля соціології соціальних проблем та ризиків. Енциклопедії і довідники свідчать, що соціальні проблеми і ризики пов'язуються переважно з небажаними, поганими, клопітними речами, частина з яких, тим не менше, може приваблювати ті чи ті групи населення (ризиковані дії, адиктивна поведінка тощо). Соціологи, вивчаючи соціальні проблеми та ризики, намагаються отримати обґрунтовану інформацію, щоб пояснити їх причини, прояви, наслідки. Для цього є необхідними систематичні реєстрації небезпек, девіацій, розломів, проявів соціальної несправедливості, які відбуваються у суспільстві, у повсякденному житті громадян. Встановлення джерел і механізмів виникнення проблемних і ризикованих явищ та ситуацій у процесі функціонування суспільства є дуже важливим питанням. Не зайвим є також питання про механізми

I Доктор філософських наук, професор, Інститут соціології НАН України.

II Докторка соціологічних наук, доцентка, провідна наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України.

розпізнавання соціальних проблем і ризиків у повсякденному людському житті. Соціологія на підставі своїх знань про проблемні та ризиковані явища і ситуації приймає активну участь у розробці управлінських тактик і технологій по усуненню або пом'якшенню соціальних проблем і негативних ризиків. Однак на шляху до цього є багато перешкод. Одні з них пов'язуються з пошуком відповідей на зміст і специфіку самих понять: “соціальна проблема” і “соціальний ризик”. Далі ми коротко зупинимося на цьому моменті.

Визначення поняття “соціальна проблема”. Якщо звернутися до каталогу визначення соціальної проблеми, що містяться в науковій літературі, то можна виділити три аспекти. По-перше, соціальні проблеми (наприклад, бідність, злочинність, війна, тощо) відносяться до певних умов, структур чи ситуацій, які можуть розглядатися як об'єктивні порушення, суперечності або дисфункції суспільного життя. По-друге, складовою багатьох визначень соціальних проблем є фіксація їхнього сприйняття в соціумі, а також їхня назва чи соціальна конструкція. По-третє, визначення соціальних проблем містить, як правило, можливість і необхідність зміни проблемної ситуації та застосування відповідних політичних і управлінських заходів (технологій).

Отже, урахування зазначених аспектів при вивченні змісту і специфіки соціальних проблем дає можливість вважати, що соціальні проблеми є певними суспільними обставинами, ситуаціями чи практиками, які викликають порушення, розлади і страждання або сприймаються такими. Загалом, соціальні проблеми є соціальними фактами, вони існують об'єктивно, тобто незалежно від стану теорії соціальних проблем і методів їх вивчення. Однак це такі соціальні факти, котрі не тільки відображаються в ментальності громадян даного суспільства, але й, крім того, викликають у них інтелектуальну та емоційну зацікавленість, яка знаходить вираження в опінії, настановах і переконаннях.

Усвідомлення змісту і специфіки соціальних проблем є доцільною дослідницькою справою, бо серед науковців продовжують існувати розбіжності на тему того, що є або не є соціальною проблемою. Глибоке ознайомлення з особливостями генези, формами вияву і наслідками соціальних проблем може стати у нагоді тим, хто буде їх досліджувати, а також для тих, хто хоче їх розв'язувати, тобто як для теоретиків, так і для практиків соціального управління. Головним завданням перших є розвій соціології соціальних проблем і соціології ризиків як спеціальних наукових субдисциплін. Функція других — креативне застосування теоретичного потенціалу цих спеціальних соціологій для розв'язування соціальних проблем суспільства. Отже, в рамках цих спеціальних соціологій можна виділити теоретичну частину, яка займається концептуалізацією соціальних проблем і ризиків суспільства, вивчає механізми виникнення і розпізнавання соціальних проблем, їх типологізацію та співвідношення з існуючою ціннісною системою. Прикладна (практична) частина охоплює переважно ідентифікацію соціальних проблем, діагностику їх гостроти і поширення, пропозиції і апробації практичних розв'язань проблемних явищ і ситуацій. У цьому відношенні соціологія соціальних проблем наближена до соціальної

роботи, яка є, своєю чергою, практичною дією на шляху розв'язання соціальних проблем. В цілому соціологія соціальних проблем становить для соціальної роботи важливий базис теоретичного, методологічного і методичного наукового знання [1].

Визначення поняття “соціальний ризик”. Отже, соціальні ризики, їхня спрямованість та інтенсивність щільно пов'язані із соціальними проблемами в суспільстві. Прояви і наслідки соціальних проблем ускладнюють повсякденне життя людей, які витлумачують їх як джерела загроз і небезпек. Нині, в умовах економічної рецесії, військового конфлікту на Сході країни, пандемії коронавірусу, ця обставина ще більше посилюється. Зрозуміло, люди намагаються передбачити, прорахувати загрози і небезпеки, що пов'язані із проявами і наслідками соціальних проблем, підготуватися до них. Але це не завжди вдається, навіть за допомогою науково-технічних досягнень, які дійсно можуть знижувати ризик деяких традиційних небезпек (епідемії, стихійні лиха). Водночас збільшуються ризики техногенних аварій, нещасних випадків як результатів взаємодії людей і складних технічних систем. Відбувається постійне оновлення ситуацій ризиків, які дуже важко передбачити (наприклад, аварії на АЕС, епідемії/пандемії, теракти тощо). Повсякденне життя людей є насиченим постійними спробами очікування і передбачення загроз, небезпек, лих, які несуть із собою відповідні соціальні проблеми.

Свого часу Ю.Саєнко вважав, що соціальний ризик — це ймовірність загрози втрати соціальним суб'єктом життєво важливих факторів (здоров'я, статусу, безпеки, роботи тощо) у повсякденному житті чи в результаті природних або техногенних аварій чи лих [2]. Бачимо, що у цьому визначенні соціального ризику наголос робиться на загрозі втрати соціальним суб'єктом життєво важливих цінностей/можливостей, без котрих його життя погіршується, стає неуспішним, незахищеним.

У науці, як відомо, емпіричні дослідження ризиків почалися приблизно 60 років тому. При цьому особливий інтерес дослідники приділяли вивченню сприйняття ризиків, ставлення до них з боку різних груп населення. Часто-густо такого роду вивчення мотивується наміром впливати на прийняття відповідних управлінських рішень, які повинні враховувати дані про те, як люди сприймають та оцінюють різноманітні небезпеки. У ході наукових досліджень було з'ясовано, що між оцінками чи очікуваннями ризиків з боку експертів та оцінками ризику з боку широкої громадськості можуть існувати розбіжності. Цей факт ставить питання про взаємовідповідність суб'єктивного сприйняття ризику та його об'єктивного рівня. Тут не треба забувати, що сприйняття ризику завжди пов'язано із системою вірувань та уявлень людей. Тому ставлення до нього завжди є ціннісно, культурно забарвленим.

І справді, настанови, орієнтації людей, їхня загальна вразливість щодо ризиків мають істотне значення для сприйняття певної діяльності, технологій, ситуацій як носіїв загроз чи небезпек. При цьому ризик оцінюється у зв'язку з небезпекою для життя, здоров'я і благополуччя окремої людини, родини, громади, суспільства чи людства в цілому. Дослідження

показують, що існують певні групи людей, які більш вразливі щодо ризиків та небезпек, ніж інші групи. Так, було встановлено, що експерти оцінюють технологічні ризики, як правило, нижче, ніж широка громадськість; студенти технічних спеціальностей — нижче, аніж студенти гуманітарного профілю. Порівняно з експертами звичайні громадяни схильні обґрунтовувати свої оцінки ризику в опорі на його якісні, ніж кількісні характеристики. Дослідники також помітили, що чоловіки більше схильні ризикувати, аніж жінки. Своєю чергою бідні, бездомні, безпритульні навіть в умовах технологічної або екологічної небезпеки все-таки більше турбуються про їжу, житло, матеріальне забезпечення, ніж про усунення загроз оточуючого середовища [3].

Загрози і побоювання як індикатори гостроти соціальних проблем і ризиків. У емпіричних соціологічних дослідженнях соціологи намагаються з'ясувати міру (рівень) проблемності певного каталогу об'єктивних явищ, ситуацій, подій і практик. Для цього використовують різні методики. Нижче наводимо дані соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, які були отримані в репрезентативних опитуваннях дорослого населення України в 2013 і 2020 роках. Міра (рівень) проблемності даного каталогу явищ, ситуацій, подій і практик встановлено на підставі відповідей респондентів на питання “Як Ви вважаєте, чого люди бояться зараз найбільше?”.

Рівень проблемності певних життєвих чинників і його зміни, 2013, 2020 рр.,

(згідно опінії опитаного населення України, %)

Життєві чинники	2013	2020	Зміна (-; +)
Безробіття	78	71	-7
Зростання цін	80	65	-15
Невиплата зарплат, пенсій тощо	75	58	-17
Напад зовнішнього ворога на Україну	10	43	33
Зростання злочинності	49	41	-8
Зупинка підприємств	36	38	2
Голод	30	35	5
Розпад України як держави	14	28	14
Зараження загрозливими для життя інфекціями або вірусами (коронавірус, СНІД тощо)	37	28	-9
Міжнаціональні конфлікти	14	23	9
Холод в квартирі	18	23	5
Масові вуличні безпорядки	19	21	2
Мiжрелiгiйні конфлікти	9	14	5
Повернення до старих порядків часів застою	8	13	5
Встановлення диктатури в країні	18	13	-5
Наплив біженців, переселенців i приїжджих	14	12	-2
Наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС	19	9	-10
Пандемія коронавірусу (COVID-19)	-	44	-

Дані таблиці 1 показують, що побоювання співгромадян у 2013 р. стосувалися, перш за все, зростання цін, безробіття, невиплати зарплат і пенсій, зростання злочинності, зараження загрозливими для життя інфекціями, зупинки роботи підприємств, голоду. У середньому побоювання щодо негативного розвитку цих життєвих чинників виказували 55% опитуваних. Побоювання чи їх відсутність стосуються сприйняття людьми тих чи тих подій чи обставин повсякденного життя. Разом з тим вони мають стосовно людей зовнішній, об'єктивний статус. Це означає, що вказані життєві чинники не тільки викликають побоювання у людей, але й дійсно можуть становити серйозні загрози і небезпеки їх повсякденному існуванню. Отже, міру (рівень) проблемності та ризикованості наведених життєвих чинників обумовлюють дві змінні: ризики/загрози нормальному функціонуванню повсякденного життя людей та їхнього сприйняття (побоювання) щодо цих ризиків і загроз.

У 2020 році головними загрозами повсякденному життю людей, щодо яких вони висловлювали побоювання найчастіше, були безробіття, зростання цін, невиплата зарплат і пенсій, коронавірусна пандемія, напад зовнішнього ворога на Україну, зростання злочинності, зупинка роботи підприємств. У середньому побоювання щодо негативного впливу цих чинників на життя демонстрували 51% опитуваних.

2020 року порівняно із 2013 значуще зросли, згідно з думкою опитуваних, такі загрози і ризики повсякденному життю громадян: напад зовнішнього ворога на Україну (що обумовлено зовнішньою військовою агресією на Сході країни з 2014 року), розпад України як держави. Також з'явилася проблема Covid-19. Натомість рівень проблемності та ризикованості деяких інших життєвих чинників як загроз повсякденному життю дещо знизився (невиплати зарплат і пенсій, зростання цін, наслідки аварії на ЧАЕС).

Загалом наведені дані соціологічного моніторингу ІС НАН України показують, що в опінії населення України головними соціальними проблемами та ризиками є (на сьогодні): безробіття, зростання цін, невиплати зарплат і пенсій, Covid-19, напад зовнішнього ворога на Україну, зростання злочинності, зупинка роботи підприємств. Окрім того, помітно, що відбувається загострення й таких ризиків у сприйнятті опитуваних, як розпад України як держави, холод в квартирі, голод, міжнаціональні конфлікти.

Постійне відстеження засобами соціологічного моніторингу динаміки сприйняття загроз, рівня побоювань у повсякденному житті наших громадян є необхідним для актуального пізнання проблемності та ризикогенності різних життєвих чинників в українському соціумі, що є необхідним і для пошуку адекватних способів вирішення соціальних проблем.

ЛІТЕРАТУРА

Ручка А. Соціальні проблеми як предмет спеціальної соціології. А.О. Петренко-Лисак, В.В. Чепак (упоряд.) // Галузеві соціології в умовах глобальних змін і суспільних трансформацій. Збірник наукових статей до 35-річчя кафедри

галузевої соціології КНУ імені Тараса Шевченка. – Київ: Каравела, 2017. – С. 181-197.
Саєнко Ю. Соціальні ризики Ю. Саєнко // Соціальні ризики та соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та катастроф. – Київ: Стилос, 2001. – С. 9-22.

Дейнека Артемій I ‌

Email: artemiydeineka@knu.ua

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-9266-5506

Деліберативні практики в контексті демократизації української вищої школи‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

В багатьох центрах сучасної української вищої освіти бракує механізмів демократії. Незважаючи на всі формальні демократичні інститути, які діють в українських університетах, такі як вибори ректора чи декана, чинні студентські органи самоврядування, асоціації та спілки, рівень активної участі працівників та студентів у житті університетів, а також у процесах ухвалення рішень залишається низьким. Однією з причин такого стану справ видається брак деліберативних практик у житті українських академічних установ. Відсутність публічних майданчиків для відкритого обговорення незручних та суперечливих питань академічного життя, а також дефіцит деліберативної культури неформального діалогу між ключовими стейкхолдерами освітнього процесу (студентами, викладачами та адміністрацією), створюють багато перешкод для ефективного функціонування українських університетів.

За словами Юргена Габермаса, «деліберативні політики, чи то вони реалізуються крізь формальні процедури інституціоналізованого формування думок і волевиявлення, чи то лише у неформальних мережах політичної публічної сфери, перебувають у внутрішньому зв’язку із контекстами раціоналізованого життєсвіту, який іде їм на зустріч». Більше того, він додає, що такого роду комунікації «особливо залежать від ресурсів життєсвіту – від вільної та відкритої політичної культури та просвіченого політичного виховання, і насамперед від ініціатив асоціацій, що формують думку» [Habermas, 1998: p. 252]. У фокусі мого дослідження – роль формальних та неформальних проявів деліберативної комунікації у горизонтальній (між студентами чи між колегами) та вертикальній (студент – викладач –адміністрація) перспективах, з урахуванням інституційних, культурних та технологічних аспектів проблеми.

Формальний інституційний контекст такої комунікації може бути виявлений шляхом аналізу нормативних порядків у житті українських

I Кандидат соціологічних наук, асистент кафедри теорії та історії соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

університетів, які насамперед реїфіковані у ключових установчих документах (на кшталт статутів, кодексів та ін.). Ці документи фіксують правила та цінності, що задають загальний фрейм взаємодії між учасниками академічного життя всередині таких установ. Культурний контекст делібертаивної комунікації в освітніх установах можна досліджувати, експілкуючи мотиви та неформальні моделі поведінки членів академічної спільноти у їхньому повсякденному житті. Виявлення подібних мотивів дозволить зрозуміти, які смислові й практичні орієнтації сприяють, а які перешкоджають нарадчим взаємодіям. Технологічний контекст складається з матеріальної та цифрової інфраструктури, яка робить демократичну комунікацію можливою, видимою і, за необхідності, досить безпечною, з огляду на ймовірне використання механізмів адміністративного тиску.

У рамках свого дослідницького проєкту я маю намір проаналізувати сучасні академічні дискусії щодо ролі деліберативної демократії у вищій освіті, вивчити досвід формальної та неформальної демократичної комунікації між студентами, викладачами та університетською адміністрацією у одному із західних університетів, а також порівняти цей досвід із українськими реаліями.

ЛІТЕРАТУРА

Habermas J. The Inclusion of the Other: Studies in Political Theory / Jürgen Habermas. – Cambridge: MIT Press, 1998.

Шульга Микола I ‌

Email: i-soc@i-soc.org.ua

ORCID: https://orcid.org/0000-002-7763-7195

Характеристики процесів зміни колективних ідентичностей в період переформатування держав‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

У фазах еволюційного розвитку країн колективні ідентичності є доволі усталеними феноменами. Проте у періоди системних суспільних криз та катастроф, наслідками яких є деформація і розпад соціальних інститутів, відбуваються і процеси руйнування існуючих систем цінностей і колективних ідентичностей.

Ми не будемо тут детально аналізувати складне явище індивідуальної самоідентифікації як засвоєння цінностей тих груп, до яких належить людина,

I Доктор соціологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник, завідувач відділу соціології культури, Інститут соціології НАН України.

та як процес її власного самопізнання, а лише фіксуємо його як наявну якість особистості. Колективну ж ідентичність будемо розглядати як ототожнення людиною себе з певними групами і категоріями людей, з їхніми ідеалами, цінностями і нормами.

Будь-яке сучасне суспільство є складним організмом спільностей, що взаємодіють між собою: громадянських, політичних, економічних, соціально-групових, культурних, релігійних та інших. Ще більш складним є поліетнічне, поліконфесійне, багатомовне суспільство, оскільки на групу взаємодіючих спільнот суспільств першого типу накладається взаємодія додаткових спільнот. Втім, більшість сучасних суспільств мультикультурні. Однак вони розрізняються в залежності від того, чи закладені в державний устрій інститути, що відображають багатокультурність суспільства. В залежності від цього є держави, складовими елементами яких є одиниці державного устрою, що утворені на основі етнічного, мовного, релігійного складу громадян –федерації, конфедерації, держави з автономіями. А є країни, у державному устрою яких цей принцип не закріплений.

Не дивлячись на те що СРСР був побудований за принципом національних республік і його розпад відбувався саме за лініями кордонів республік, нові незалежні держави у своїй більшості за складом населення виявилися багатоетнічними. Виходячи з цих постулатів, ми розглядаємо процес зміни колективних ідентичностей періоду розпаду Радянського Союзу та формування на базі союзних республік нових незалежних держав. В даному разі предметом аналізу зміни колективних ідентичностей є українське суспільство.

Великі соціальні групи за час свого існування виробляють інструменти відтворення і збереження групової ідентичності, а також контролю за поведінкою членів своєї спільності щодо відповідності груповим взірцям. До таких інструментів належать культурні, соціально-психологічні, моральні норми притаманні цим спільностям. Вони сприймаються членами спільностей як цінності і підтримуються відповідною ідеологією, системами художніх образів, релігійними постулатами.

В періоди глибоких суспільних криз норми піддаються зовнішнім атакам, розхитуються, деформуються. Процес розпаду колективної ідентичності полягає у тому, що належність до певної суспільної групи перестає бути цінністю, дотримання поведінки за зразками спільноти для значної частини членів цієї групи стає не обов’язковим, вони з різних причин намагаються не зв’язувати себе з нею, демонструють свою неналежність до спільноти.

В середині 80-х рр. – в період застою – більшість громадян СРСР ідентифікувала себе як радянська людина. В процесі горбачовської перебудови, коли були піддані критиці найважливіші ідеологічні, політичні, історичні, культурні цінності, що панували до цього в суспільстві, стали проявлятися симптоми ідентифікаційного кризи. Так, в емпіричному дослідженні, яке було проведено в 1989-1990 рр. під керівництвом Б.В.Попова в Інституті філософії АН УРСР, зафіксовано вже менше половини

респондентів, які ототожнювали себе з радянською людиною – 42,5%. Однак цей тип самоідентифікації ще залишався найбільшим серед всіх варіантів самоототожнення. Представниками свого народу (етнічна ідентичність) себе вважали 34% опитаних, жителями даної місцевості (тобто регіональна ідентичність) – 31%, людиною ХХ століття (тобто наднаціональна ідентичність) – 15%, людиною світу (тобто космополітична ідентичність) –12%, людиною європейської культури (тобто культурна ідентичність) – 7%, людиною східної культури (теж культурна ідентичність) – 2%, не думав про це – 6%, не відповіли -5 %. Ці відповіді вказують на те, що значна частина людей вже відчувала певні труднощі при необхідності ідентифікувати себе з державою. Вони вказують на те, що ще в часи перебудови розвинулася ідентифікаційна криза у сфері відносин особистості і держави.

Проголошення нової незалежної української держави актуалізувало питання пошуку громадянської ідентичності. Даний процес в теоретичному плані залишається малодослідженим. Це частково пов’язано з тим, що політична кон’юнктура підштовхує до прискореного проголошення сформованості нової громадянської ідентичності. Деякі прудкі автори розглядають вихід особистості зі старої ідентичності мало не як відмову від старого капелюха – взяв, викинув і одягнув нового. Щоправда, вони не додумують до того, що у такому разі і нова ідентичність може бути так же швидко викинута, як і стара. Щодо легковажного підходу до явища соціальної самоідентифікації (а громадянська самоідентичність є одним із її видів) застерігав Ю.Левада: «Феномен соціальної самоідентифікації значно складніший приналежності до певних груп. Самі по собі декларації досліджуваних суб'єктів не можуть служити достатньою підставою для висновку про характер або про вектор їх віднесення до відповідних груп або типів: значення і значимість «зізнань» потребують різнобічної перевірки

«справами», тобто показниками реальної поведінки» [1].

Результати соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України показують, що навіть на рівні «зізнань» значна частка респондентів і після проголошення Україною незалежності продовжувала себе суб’єктивно ототожнювати с радянською людиною. Так себе ідентифікували в середньому 13% громадян протягом 1992-2002 років, 11% – з 2004 по 2013 рік, з 2015 по

2020 рік – у межах 3-4%.

Це явище потребує більшої дослідницької уваги, оскільки, по-перше, воно відтворюється в суспільстві досить тривалий час, по-друге, його необхідно виявити не лише на вербальному рівні, але й на поведінковому, по-третє, його вплив на суспільні процеси залишається достатньо помітним.

В періоди переформатування держав процеси становлення нових соціальних ідентичностей у дорослих проходять за іншими схемами, ніж їхнє формування у дитинстві. Щодо природного формування ідентичностей в дитинстві існує багато цікавих досліджень. А от щодо переформатування ідентичностей як наслідку суспільних криз, революцій, розпаду держав досліджень обмаль. Тут перед відкривається широкий простір для досліджень. Особливо багато цікавого можна дослідити на прикладі

переформатування ідентичностей в період від проголошення незалежності української держави. На нашу думку, цей процес є значно складнішим, ніж природний процес становлення соціальних ідентичностей в дитинстві.

У даному разі ми не маємо змоги розгорнути думки щодо цього. Відзначимо лише дві речі. Перше, це те, що процес переформатування ідентичностей включає складні явища розхитування, розмивання старих ідентичностей, перебування ідентичностей у маргінальному стані, пошук нових, прояви рудиментів первинних ідентичностей тощо. Друге – це зафіксоване у моніторингу Інституту соціології НАН України явище, яке свідчить про те, що розпад однієї соціальної ідентичності не означає автоматичного відтворення на її місці іншої. Так, українська громадянська ідентичність за тридцять років відтворилася навіть на рівні «зізнань» лише у 62% опитаних. Проте даний показник є свідченням того, що у цій сфері відбуваються складні процеси, про які ми майже нічого не знаємо, і які потребують вивчення.

Таким чином, зникнення держави, а, отже, й розпад соціальних ідентичностей її громадян, процес переформатування ідентичностей породжує багато теоретичних питань, у тому числі і таких принципових, як: чи не перебільшуємо ми в своїх теоретичних конструкціях міцність колективних ідентичностей, особливо в сучасних суспільствах, якщо вони (ідентичності) у багатьох випадках виявляються досить гнучкими або й зовсім нетривкими?

Цікаво було б зіставити особливості протікання процесів зміни колективних ідентичностей в традиційних суспільствах і в сучасних. Такий аналіз надзвичайно актуальний не тільки в теоретико-пізнавальному плані, але й в політико-політичному. Свіжим прикладом складних переплетень традиційних колективних ідентичностей та спроби їх використання з власною метою стали нещодавні драматичні події у Афганістані, досвід неврахування їх мали США, Великобританія, СРСР.

Можна назвати ще одну проблему, що потребує свого теоретичного та емпіричного розв’язання: наскільки ефективно виконують роль охорони колективних ідентичностей традиційні суспільні інститути (релігійні, культурні тощо) і новітні (політичні і громадські, засоби масової комунікації та Інтернет мережа тощо)? Цю низку проблем, що чекають на своє дослідження, можна було б продовжити. Будемо сподіватись, що багато з них будуть залучені нашими колегами у пізнавальний процес.

ЛІТЕРАТУРА

Левада Ю. «Человек советский» четвертая волна. Рамки самоопределения / Ю.Левада // Вестник общественного мнения: Данные. Анализ. Дискуссии. – 2004. – № 3 (71). – С. 8.

Судакова Валентина I ‌

Email: sudakova–icnam@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-2836-9961

Проблема розвитку інформаційного ресурсу колективної пам’яті народу України в умовах культурної глобалізації‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

В умовах посилення процесів культурної глобалізації особливої актуальності набувають теоретичні соціологічні та культурологічні дослідження проблем постіндустріальної модернізації різних «континентів» культурного світу, планетарного комплексу культурного простору, у якому унікальність та «ексклюзивність» конкретної національної культури вже не можуть слугувати виправданням ворожнечі, конфліктів та війн. Надзвичайно важливим і очевидним досягненням постсучасної цивілізації стала можливість специфічного культурного об’єднання представників багатоманітних культур національних держав на підставах єдності стандартів життя, визнання цінностей мирного співіснування, раціонального використання економічних і наукових можливостей різних суспільств для вирішення спільних проблем людства. Саме тому арсенал пізнавальних інструментів новітньої соціологічної теорії суттєво збагатився завдяки активному введенню у науковий обіг понять «мультикультуралізм»,

«полікультурність», «транскультуралізм», міжкультурна комунікація»,

«культурна гібридизація» та ін.

Як відомо, визнання цінності культурних надбань різних народів, націй, етносів зараз є важливою нормою сучасного міжнародного права. Зазначимо, що на дану обставину звертає увагу науковців відомий вітчизняний соціолог Є. Головаха, який здійснив інноваційну розробку Індексу державної суб’єктності України [1] на основі аналізу суперечливих тенденцій 30-річної демократичної трансформації українського суспільства. «На відміну від більшості пострадянських держав, зазначає автор, Україна зберігає визначальні демократичні засади політичної конкуренції, вільних виборів та декларованої орієнтації на сучасні європейські цінності. А для того щоб європейська орієнтація набула реальних рис, необхідна сильна державна суб’єктність, яка означає, що зміни в країні здійснюються переважно за власними рішеннями і діями, а не під зовнішнім тиском» [1, c.50]. Однак, важливо вказати, що узагальнені емпіричні дані соціологічних досліджень особливостей сприйняття населенням України окремих аспектів суб’єктності своєї країни, як підкреслює Є. Головаха, загалом ілюструють критичне ставлення громадян до реальної спроможності держави до здійснення

I Докторка філософських наук, завідувачка відділу соціології культури, Інститут культурології Національної академії мистецтв України.

самостійних дій. «Громадяни України сприймають свою державу частіше залежною, ніж самостійною, за більшістю напрямів. Винятком є культурне життя та забезпечення громадського порядку. В цих двох напрямах самостійність згадується частіше, ніж залежність» [1, c.51]. Вочевидь, що даний висновок потребує певної подальшої конкретизації, оскільки його зміст фіксує важливу роль колективної пам’яті українського народу та його національної культури в процесах сучасного державотворення.

Поняття «колективна пам’ять» має універсальний транскультурний смисл, і, як концепт соціогуманітарного знання, саме це поняття відображує процеси і реальні засоби збереження історичного та культурного досвіду, у якому колективна пам’ять у своїх онтологічних проявах реально є: 1) джерелом інформації про минуле та про цінності культурної спадщини та 2) ментальним дороговказом прогресивних соціальних змін. Звісно, соціальне відтворення інформаційних ресурсів колективної пам’яті є суперечливим процесом практик культурного наслідування. Слід підкреслити, що дослідження новітніх суперечностей цього процесу є важливим когнітивним стимулом розвитку теорії людського капіталу. У даному зв’язку важливо відзначити цілком конструктивну позицію М. Шульги, який у монографії «Збій соціальної матриці» у розділі 10 «Загрози втрати освітніх та культурних компетенцій населення» [2, c.169-182] доводить доцільність спеціалізованого вивчення певної концептуальної тотожності та взаємозв’язку понять

«людський капітал» та «компетенції населення». Загалом підтримуючи дану позицію, варто зазначити, що реальна історія концептуальних аналітичних розробок відзначається багатьма прикладами вдалих та не зовсім вдалих спроб визначити дещо сутнісне у певній сфері реальних проблем завдяки використанню термінів, що пройшли певну апробацію ефективності пояснення в науковому середовищі.

Тому не можуть викликати жодних сумнівів висновки М. Шульги стосовно теперішнього вкрай низького соціального статусу та престижу наукової еліти українського суспільства як провідного суб’єкта актуалізації інформаційних ресурсів колективної пам’яті народу, його людського капіталу, освітніх та культурних компетенцій. «У громадські думці йде повільний процес розмивання високого престижу науковців. Однією з перших причин цієї негативної тенденції є їхні жебрацькі зарплати, Вчені знаходяться на одному із останніх місць у суспільстві за рівнем зарплати. У даних час зарплати доцентів та професорів є нижчими, ніж у водіїв тролейбусів, продавців супермаркетів, будівельних робітників, не кажучи вже про горезвісних сантехніків. У молоді втрачається мотивація до навчання в аспірантурі, до отримання вчених ступенів» [2, c.171]. Вочевидь, що в умовах глобальних науково-технологічних змін така ситуація, як вважає автор, потребує « самостійного , глибокого та вдумливого вивчення».

Складні проблеми розвитку глобалізованого культурного світу, особливо в контексті потреби запобігти війнам, зіткненням, навіть знищенню культурних «інших», постають перед вченими як актуальне завдання вивчити, визначити та запропонувати рішення або прогноз можливостей

практичного утвердження між різними культурними спільнотами людей толерантних взаємодій та комунікацій. Як відомо, суспільні ідеали толерантного і ненасильницького співіснування сформувалися у різних формах теоцентричного світогляду і культурних практиках світових релігій, які стали атрибутивним компонентом культурної спадщини та культурних традицій більшості народів світу. Варто зазначити, що зараз сучасні суспільствознавці вимушено приділяють усе більшу наукову увагу осмисленню парадоксального зростання суспільної ролі релігії і релігійних культурних практик та фоні прогресуючої раціоналізації, інтелектуалізації та віртуалізації суспільного життя. Зазначимо, що на дану обставину цілком справедливо вказує і М. Паращевін: «На початку ХХІ століття світ залишається не менш релігійним, ніж раніше, а в деяких відношеннях, можливо є навіть більш релігійним. І це стосується як країн, які так і не здійснили перехід до модерного суспільства та залишаються бідними, залежними від великої кількості природних та соціальних катаклізмів, так і цілком модерних ( постмодерних), розвинутих, заможних та безпечніших суспільств. Можна сперечатись щодо того, яке місце посідає релігія у різних суспільствах, але не можна сперечатися, що вона таки посідає якесь місце, що вона продовжує займати певну нішу в сфері регуляції як особистісної поведінки, так і суспільних відносин» [3, c.4]. Вочевидь , що наведена нами констатація потребує змістовного концептуального осмислення, враховуючи традиційно високий рівень довіри населення України до діяльності релігійних інститутів. А також і ту примітну обставину, що цей рівень довіри протягом трьох десятиліть незалежності української держави був і залишається самим найвищим і ніколи не був нижче 40% . Варто також відмітити. що і західними соціологами [див.:4] підкреслюється зростаюча суспільна роль релігії у справах ефективного вирішенні гуманітарних питань теперішньої глобальної коронавірусної кризи.

ЛІТЕРАТУРА

Головаха Є. Індекс державної суб’єктності України (ІДСУ): розробка, апробація і результати застосування в масовому опитуванні // Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2020 .-Вип. 7 (21). – С.50-59.
Шульга М. Збій соціальної матриці: монографія.- К.: Ін-т соціології НАН України, 2018. – 284c.
Паращевін М. Релігія в Україні: траєкторія інституційних змін [монографія]. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2017.- 362c.
Condon R. The coronavirus crisis and the legitimation crisis of neoliberalism // European Societies.- 2021. – Vol.25. Issue supl.1, -P.805-816.

Скокова Людмила I ‌

Email: list.lgs@gmail.com

Мовні ідентифікації в українському суспільстві: ритми останніх десятиліть‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

В Україні аналіз динаміки мовних ідентифікацій і практик використання засвідчує стійку тенденцію до підвищення статусу української мови, завдяки нормативним вимогам та особистісному визнанню все більшою частиною населення. Цьому руху притаманний розмірений ритм. Сприйняття української мови є пов’язаним із цінностями національної ідентичності, громадянства, приналежності до української культури тощо. За даними моніторингу-2020 Інституту соціології НАН України, серед тих, хто дуже пишається тим, що є громадянином України, дві третини є україномовними (67%) і менше п’ятої частини (16%) – двомовними; серед тих, хто навряд чи пишається українським громадянством, третя частина розмовляють українською (35%), майже половина вживають і українську, і російську мови у побуті (48%).

Динаміка мовних орієнтацій останніх років вказує на посилення проявів ціннісних ідентифікацій з українською мовою. У період 2015–2018 років називають українську мову рідною 71-73% опитуваних, в 2020 році ця частка становить 77%. Відповідно поволі зменшується частка тих, хто вважає рідною російську мову: від 25-28% у 2015–2018 роках до 22% у 2020 році. Отже, 2020

року це співвідношення становило 77% і 22%, 2012 року – 66% і 32%; 1996 року

– 62% і 36%. В цілому, діапазон розбіжностей в темпоральних мовних преференціях, що опонують або доповнюють одна одну, вказує не на радикальні зрушення, а на повільні зміни і коливання (табл. 1).

Так, у період 2015–2019 років 41-45% опитуваних відповідали, що спілкуються вдома українською, частка респондентів, які спілкуються російською вдома, коливається на рівні 26-32%; 25-30% відповідали, що використовують обидві мови в побуті. 2020 року це співвідношення дещо змінилось на користь української (за рахунок зниження частки двомовності): відповіли, що послуговуються у побуті українською 51% опитуваних, російською – 28%, обома мовами – 21%.

Висока чутливість до проблем мови обумовлена регіональним фактором, що має своє історико-культурне і політичне обґрунтування. У 2018 р. із ідеєю присвоєння російській мові статусу «офіційної» погоджувалися 2% респондентів на Заході країни, 22% – в Центрі, 54% – на Півдні, 47% – на Сході і 63% – в Донбасі. Загалом у країні частка респондентів, які прихильно ставляться до цієї ідеї, зменшилася з 51% 1996 року до 43% 2012-го і 32% 2019-

I Докторка соціологічних наук, доцентка, провідна наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України.

го. Негативно оцінюють перспективу підвищення статусу російської мови 54% молоді, 53% людей середнього віку, 49% людей старшого віку (2018). Погоджуються із необхідністю підвищувати цей статус 27% молоді, 30% людей середнього віку, 34% людей старшого віку. Одночасно серед молоді дещо більше тих, хто не зміг визначитися із відповіддю (19%).

Таблиця 1

Динаміка мовних орієнтацій і практик

(ідентифікація з рідною мовою, мова спілкування вдома, ставлення до отримання російською мовою статусу офіційної), 1996–2020, %

Роки	Ваша рідна мова			Мова спілкування вдома			Згодні з отриманням російською мовою статусу офіційної
Роки	Украї нська	Росій ська	Інша	Перева жно українс ька	Перев ажно російс ька	І та, і та	Ні	Важко сказати	Так
1996	62,5	36,1	1,4	36,9	33,1	29,6	32,9	16,1	50,9
2000	63,8	35,1	1,2	39,1	36	24,8	36,2	19,3	44
2005	64,3	34,1	1,5	41,8	36,4	21,6	34,4	16,8	48,6
2010	65,1	32,5	2,3	41,7	34,9	22,1	39,6	17,0	43,3
2012	66,2	32,4	1,2	42,9	35,4	20,9	41,6	14,8	43,4
2013	–	–	–	38,7	37,9	22,8	49,1	14,2	36,5
2014	68,5	30,1	1,4	43,3	31,2	24,8	49,7	18,1	32,2
2015	73,1	25	1,2	43	25,6	30,4	59,9	13,2	25,4
2016	70,7	28,4	0,7	42,3	32,2	25,4	55,6	14,1	30,3
2017	72,2	27,0	0,8	41,2	28,9	29,3	54,4	15	30
2018	72,1	27,4	0,5	43,8	31,4	24,8	51,7	17,6	30,8
2019	–	–	–	45,1	30,4	24,3	54,6	13,2	32,2
2020	77,3	22,3	0,4	50,8	27,6	21,3	–	–	–

Джерело: Моніторинг «Українське суспільство» Інституту соціології НАН України.

Подібним маркером регіональних відмінностей у ставленні до російської мови є відповіді на запитання, чи потрібно її вивчати дітям в школі (у переліку можливих варіантів були також англійська, інша мова, виключно українська). Регіональний чинник відіграє в питаннях мовних орієнтацій і практик важливу роль, тому що саме мовне середовище (родина, сусідство, мова навчання, мова медійного оточення, поширеність ціннісних та ідеологічних уявлень) справляє значущий вплив на формування мовних звичок, компетенцій та ідентифікацій. Серед всіх опитуваних у 2020 році “за” викладання російської висловилися 39%. На Заході за вивчення російської в школі виступили 10%, у Центрі – 34%, на Півдні – 52%, на Сході країни – 66%. Іншими факторами впливу на оцінки щодо необхідності викладання російської в школі є вік, тип поселення. Серед молоді частка виборів “за” становить 32%, людей середнього віку – 38%, старшого віку – 44%. Серед мешканців столиці за викладання російської в школах висловилися 58%, у великих містах (більше 250 тис.жителів) – 44%, у невеликих містах – 41%, у

селах – 28% опитуваних. Прихильність цінності “національно-культурного відродження” теж справляє певний вплив: серед тих 27% респондентів, для кого ця можливість є “дуже важливою”, менша частка відповідей “за” викладання російської (29%). Така сама частка відповідей “за” (29%) і серед тих, хто вважає українську рідною мовою, тоді як у групі тих, для кого рідною мовою є російська, виступають за викладання останньої в школах 71% респондентів.

Бачення майбутнього щодо доцільності вивчення російської мови дітьми у школі відрізняється серед тих, хто користується однією чи двома мовами. Ці позиції стабільно відтворюються у часі. Серед тих, хто спілкується в сім’ї «переважно українською», частка тих, хто вважає за потрібне вивчати російську мову у школі, становить 18-20% у 2013 і 2020 роках; серед тих, хто спілкується в родині «переважно російською», таких по 67% відповідно, «і українською, і російською» – 47-50%.

Для вільного, розкутого використання тієї чи тієї мови в побуті, публічному просторі, у цілях культурного споживання є необхідним певний рівень володіння мовою. За даними опитувань 2013 і 2019 років можна простежити динаміку щодо оцінок респондентами власного рівня володіння українською і російською мовами (табл. 2).

Таблиця 2

Динаміка мовної компетентності стосовно української, російської мов, 2013, 2019, %

Роки	Можу вільно говорити, читати і писати		Можу вільно читати і писати, але виникають проблеми в розмові		Можу вільно читати цією мовою, але не пишу і не розмовляю		В основному розумію цю мову, але в розмові та читанні виникають проблеми		Практично не розумію цю мову
Роки	Укр.	Рос.	Укр.	Рос.	Укр.	Рос.	Укр.	Рос.	Укр.	Рос.
2013	74,6*	75,1	13,2	16,2	4,8	4,4	6,3	3,9	1,0	0,3
2019	81,6*	73,8	10,9	14,7	3,3	6,4	3,5	2,9	0,7	2,2

* Відмінності за стовпчиком значимі на 1% рівні.

Джерело: Моніторинг «Українське суспільство» Інституту соціології НАН України.

Вільне володіння російською декларують однакова частка опитуваних за цей період (74-75%), тоді як частка тих, хто вважає, що вільно володіє українською, стала дещо вищою: від 75% 2013 до 82% 2019 року (відмінності статистично значимі на 1% рівні). Більш-менш вільно (із застереженнями) володіють українською 18%, російською – 24% опитуваних. Тих, хто практично не розуміє українську чи російську мову, дуже мало (1-2%). Можна говорити про досить високий рівень мовної компетентності щодо обох мов, із поступовим зростанням за останні сім років частки осіб, що оцінюють свій рівень володіння українською як вільний (з 75% до 82%).

Вища частка тих, хто вільно володіє українською, у Західному регіоні

(96%), серед тих, хто спілкується у побуті українською (95%), мешканців села (91%), молоді (89%), жителів Центрального регіону (85%), серед двомовних у побуті (84%). Ті, хто спілкуються в повсякденні тією і тією мовами, однаково високо оцінюють свої мовні компетентності: можуть вільно говорити, читати й писати українською (85%) і російською (87%).

Артикуляції ціннісного підґрунтя лінгвістичних практик посилено продукуються, коли мова прицільно потрапляє в орбіту владного контролю, і влада намагається використовувати її як цінність для своєї легітимації і легітимації соціальних інститутів, перш за все культури і освіти. Але паралельно ціннісні імплікації мови інтерналізуються індивідами та спільнотами, хоча і з різних причин – від суто прагматичних до естетичних і етичних, що слід мати на увазі, орієнтуючись на продуктивність еволюційного руху.

Цей огляд динаміки сучасної мовної ситуації українського суспільства показує особливості побутування у повсякденні громадян України більше одного комунікативного коду. Розмовляють у повсякденні переважно українською 51% опитуваних, переважно російською – 28%, українською і російською (залежно від ситуації) – 21%, локально використовують й інші мови. Значна частка громадян (81% 2020 і 74% у 2013) оцінює свій рівень володіння українською як високий (“можу вільно говорити, читати і писати”), 74% оцінюють так само рівень володіння російською. Практично не розуміють ту чи ту мову 1-2% опитуваних, що свідчить про загальний високий рівень мовної компетентності в суспільстві.

Українську як рідну мову називають 77% респондентів (66% у 2012), російську – 23% (32% у 2012). Відбувається поступове поширення україномовних ідентифікацій і практик. Цей процес підживлюють і підтримують ціннісні імплікації національно-культурного відродження, впроваджені норми функціонування мови, поширення присутності україномовних продуктів у публічному просторі, нові звички, зокрема медіа-користування. У цій ситуації необхідно надалі виваженими засобами підвищувати статус української мови засобами освітніх політик, економічної підтримки україномовних культурних продуктів, їх популяризації в різних культурних полях і середовищах.

Бевзенко Любов I

Email: lbevzenko@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4020-1937

Свобода як особистісна цінність і як чинник соціальних змін – парадокси парадигми складності‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Про те, що свобода є однією з найважливіших особистісних цінностей, мало хто наважиться сперечатися. Саме Свободи прагнули учасники усіх революційних перетворень починаючи від Великої французької революції 1789-1799рр (Свобода, Рівність, Братерство - Liberté, Égalité, Fraternité – як основне гасло), і вже до близьких нам українських революцій ( Помаранчевої (2004) та Революції гідності (2014) ). Ліберальна демократія для людини західної цивілізації завжди виглядала найкращім політичним устроєм, не було сумніву стосовно того, що прогрес неухильно веде в цей бік усі країни і лише питання часу, коли це переможе в усьому світі. Це переконання зміцнилося після розпаду Радянського Союзу, і впевненість в світлому ліберальному майбутньому для світу яскраво висловив свого часу Ф. Фукуяма в своїй тоді дуже резонансній роботі "Кінець історії". Але подальша історія пострадянських країн показала, що з лібералізмом тут все складається важко. Про кризу демократії і лібералізму останні роки заговорили усе гучніше, наприклад, аналітики Римського клубу попередили про це в докладній і обґрунтованій доповіді 2018 року [4]. І якщо до цього часу це ще викликало в багатьох сумніви, то події в Афганістані влітку 2021 року ці сумніви значно зменшили. 20 років зусиль по наверненню цієї країни в бік лібералізму, дуже потужні фінансові вливання з боку США, виявилися марними. Таліби повернули собі владу блискавично, а разом з цим і ті обмеження свободи, які передбачає шаріат. І питання, що тут можна сказати про перебіг соціальних змін і яке місце в них займає свобода, стає одним з ключових.

Звичайно, і а далеких від шаріату європейських країнах, як традиційне так і модерне суспільство на макрорівні завжди створювало певні обмеження особистісної свободи, намагаючись забезпечувати необхідний для спільних суспільних цілей рівень балансу між свободою та необхідністю. В традиційному суспільстві це були звичаєві норми і звичаєве право, в модерному ці обмеження створювалися та підтримувалися відповідними раціональними, формалізованими інституційними засобами. Історія показує, що цього балансу вдавалося дотримуватися не завжди, а особливо важко дається перехід від традиційного регулювання до модерного, про що і свідчать події, на яких ми наголосили. Як виявляється модернізація як рух в бік постійного збільшення свободи теж несе в собі певні ризики дисбалансу.

I Докторка соціологічних наук, провідна наукова співробітниця відділу історії та теорії соціології, Інститут соціології НАН України.

Що ж означає цей баланс свободи і необхідності? Де можна знайти теоретичне обґрунтування того, що справді потрібні обмеження особистісної свободи, і яким має бути рівень цих обмежень, щоб суспільство могло продовжувати існувати, суспільні зміни йшли в бік стабільності і розвитку, а не чергових революцій? І чи можлива ситуація, коли свобода стає не благом, а загрозою для суспільного розвитку?

Концептуалізація соціальних змін в новітній парадигмі складності (Complexity theory) виводить нас на дуже неочікувані висновки і прогнози [6]. Головна суть цієї парадигмальної платформи у зміні оптики бачення соціальних змін – з попередньої, лінійної, на нелінійну. А несподіваність висновків пояснюється саме тим, що більшість наявних очікувань ґрунтуються саме на лінійних моделях і концепціях. Якщо в останніх про різні чинники ми могли говорити як про хороші чи погані, такі що ведуть до бажаного сталого розвитку чи такі, що йому заважають, то в рамках нелінійної парадигми все не так однозначно. Один і той же чинник може до певної міри справляти позитивний вплив, а з моменту переходу за межі цієї міри, ставати гальмом і руйнівником. В нашому разі ми розглянемо два таких чинники –свобода і соціальна напруженість.

В рамках лінійних поглядів на соціальні зміни позитивність свободи і негативність соціальної напруженості мало в кого викликає сумнів. Все виявляється парадоксально іншим в рамках нелінійної парадигми. За певної концептуальної конфігурації, яка тягне свою базову схему з додисциплінарного розуміння поведінки нелінійних систем, можна стверджувати – соціальна свобода і соціальна напруженість – не різні явища, а одне й теж. В кожному разі йдеться про наявність вибору, кількості варіантів цього вибору і того, як люди в конкретній ситуації до цього ставляться. (Про вибір ми говоримо в соціологічному розумінні – вибір тих соціально-мережевих взаємодій – з людьми, речами, символами, які стають частиною наших постійних практик, спрямованих за задоволення життєвих потреб). Якщо наявність вибору сприймається людиною як позитив і поле можливостей, то це свобода. Якщо відсутність вибору, або необхідність зробити його серед великої кількості варіантів, пригнічує (людина не знає, як його зробити і не знає, чи є в ситуації нормальний вибір), то це напруженість. Філософи-гуманісти та психологи особистості можуть собі дозволити говорити про те, що особистість – це вміння робити вибір, що треба цьому вчитися. Соціолог має працювати з тією соціальною даністю, що є реально. І прогнозувати зміни виходячи саме з цього. Суспільство складається з різних людей, з різними власними історіями і різними здібностями робити вибір. Більше того, сама пропозиція варіантів, що існує в суспільстві, зумовлює відчуття свободи або напруженості в ситуації індивідуального вибору. Так, вибір поміж двох – чотирьох партій, це свобода. А вибір між двадцятьма – це відсутність вибору, невизначеність і хаос. І, відповідно, напруга. Саме на рівні повсякденних ситуацій вибору і формується те, що дозволяє говорити про наявність чи відсутність в суспільстві свободи чи напруженості. Бо, власне, саме в повсякденних практиках соціальних взаємодій ми задовольняємо свої

потреби – від базових і до вищих. Відчуття свободи виникає, коли в результаті вибору ми можемо це зробити найкращім чином, а відчуття напруженості –коли цей вибір зробити не можемо і, тим самим, не можемо ці потреби задовольнити.

В запропонованій мною концепції соціальної напруженості було показано, що існує три якісно різних стани суспільства, проходячи через які суспільство рухається від стану повної відсутності як свободи так и напруженості, через стан балансу свободи та напруженості до стану домінування напруженості, вихід на кризу і непередбачуваність точки соціальної біфуркації [1]. Більш докладно суть цих станів виглядає наступним чином:

Стан 1. Найбільш притаманний традиційним та усталеним тоталітарним суспільствам. Усі політичні вибори майже жорстко нормативно регламентовані. Говорити про свободу можна дуже в обмежених рамках. Але, за умови незмінності зовнішніх чинників, такі суспільства можуть існувати довго, задовольняючи потреби своїх членів. Для членів суспільства відсутність свободи такою не виглядає, бо звичний нормативний порядок (зокрема – культурний) стає репресією лише для того, хто вийшов або хоче вийти за її нормативні обмеження. Закритість ці виходи блокує. В такому суспільстві немає свободи, але до певного часу немає і напруженості. Остання з’являється під дією певних, часто екзогенних факторів – епідемії, природні та кліматичні катастрофи, війни та ін. Відсутність свободи вибору і можливості змінювати узвичаєні, але вже неефективні практики, призводить до зростання напруженості.
Стан 2. Суспільний порядок змінюється в бік збільшення свободи. Ми це можемо позначити як вихід на шлях модернізації і лібералізації. Потреба в цьому виникає з причини функційної недієздатності (в плані задоволення потреб члені суспільства) тих конфігурацій повсякденних практик і взаємодій, що склалися за стану 1. Свободи у виборах додається, частина узвичаєних взаємодій і практик рветься, суспільна тканина стає більш розрідженою, жорстка нормативність руйнується, але адаптивні можливості суспільства зростають завдяки варіативності виборів та практик. Це той суспільний стан, коли є паритет свободи і напруженості. Виборів стало більше, вони відкривають можливості, але до певної міри напружують невизначеністю. Це той діапазон рівня свободи-напруженості, коли якраз і можливий сталий розвиток, рух шляхом змін без виходу на показники високої напруженості. Свободи достатньо, щоб пристосовуватися до викликів і йти вперед, але її не занадто багато, щоб усі соціальні стосунки втратили сталість і свою функцію соціальної підтримки.
Стан 3. Парадоксально є результатом надто високої свободи, коли суспільна тканина виявляється розірваною і розрідженою. Це вже стан, коли переважно більшість людей не може здійснити вибори, які здатні підтримувати задоволення їхніх потреб на достатньому рівні. Вибори хаотичні і ніяк функційно не виправдані. Мережеві стосунки, в яких вибудовувалися відповідні практики взаємодій, підтримки, солідарності, постійно

руйнуються. Це та ситуація, яку З. Бауман описав як індивідуалізоване суспільство, де усі проблеми людина має вирішувати спираючись лише на власні сили, не надто сподіваючись на інституційну чи суспільну підтримку [2]. За міцних інститутів це ще дозволяє стримувати зростання напруженості, але за нестабільної інституційної ситуації (як в нашій країні), це веде до того, що свобода вже починає відчуватися як хаос і напруженість. За критичних позначок цієї напруженості суспільство виходить на точку біфуркації, де ризик появи випадкової доленосної флуктуації (Чорного лебедя за висловом Н. Талеба) є високою [4]. І зумовлює непередбачуваність наступних подій. Це моменти революційних криз, які далеко не завжди приводять до появи сталого порядку і зменшення рівня хаотизації. А потяг до «сильної руки» зростає.

Кілька років тому представники Римського клуби, спираючись, зокрема, і на нелінійні моделі, констатували кризовий стан світової (а найбільше західної) цивілізації. «Старий світ приречений, новий світ неминучій» – був їхній висновок [3]. Вони констатували глобальну кризу в усіх інституційних полях – економіки (криза капіталізму), політики (криза демократії), науки, охорони довкілля (екологічна криза), освіти, церкви, расових, етнічних та сімейних стосунків. Латентну соціальну напруженість за цим припустити є логічним. На фоні цього Чорний лебідь у вигляді Ковід-19 прилетів, значно порушивши більшість повсякденних практик, тим самим ще більше наростивши рівень соціальної напруженості в більшості країн, особливо західних. Протести, що зросли повсюди, часто не відсилали до Ковіду, носили расовий, класовий, етнічний, гендерний, регіональний характер. Що здетонує в точках високої напруженості – передбачити важко, але з якогось моменту спричинені її рівнем швидкі соціальні зміни стають неминучими. І потрібен уважний і філігранний соціальний менеджмент, аби західна цивілізація змогла вдало пройти цю кризу без втрати тих цінностей, що їй притаманні, зокрема і цінності свободи. І питання – чи не було втрачено той момент, коли позитив свободи перейшов в негатив напруженості – може виявитися актуальним.

В рамках такої концептуальної рамки стає більш зрозумілим той ривок у розвитку, що роблять країни з гібридним суспільним устроєм – технічна модернізація та традиція у стосунках і правилах соціальних взаємодій –Китай, Японія, Індія, Корея, Ізраїль. Модернізація дає свободу для розвитку, а традиція не дозволяє їй перейти в напруженість. Але це лише гіпотеза, що випливає з запропонованої концепції, яка виглядає правдоподібною, але вимагає перевірки. Хоча в своїй роботі Ф. Фукуяма на досить великому об’ємі статистичних даних показав, що динаміка зростання злочинності, наркоманії та інших девіацій в Азії в рази відрізняється від таких показників в країнах Європи [5]. І ця різниця ніяк не на користь європейців. І це ще один виклик історії, який вимагає принаймні уваги. Скажімо, подолати корупцію за допомогою лише формальних інституційних заходів, виявляється дуже важко. Тридцятирічний досвід України яскравий тому приклад. Але у разі, якщо до цього доєднається і традиційні норми, то це виявляється набагато

легше. Норма «не вкради» є як в біблійних заповідях, християнських нормах, так і в Корані, конфуціанський етиці та в буддійському уявленні про карму. Позитив у висновках для України можна вбачати в тому, що наша традиція, що ще досить міцна в українських селах, може розглядатися не лише як архаїка, яку треба здолати на шляху до Європи, а і як ресурс, що може сприяти швидкому розвиткові за зразком деяких країн гібридного устрою.

ЛІТЕРАТУРА
1. Бевзенко Л. Інтегративна концепція соціальної напруженості –методологія, концептуальна схема, прагматика // Любов Бевзенко. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2018. – №3.– С. 43-74. (Частина 1); –2018. – 4. –С. 73-
  
  104 (Частина 2.)
2. Бауман З. Индивидуализированное общество / З.Бауман. Пер. с англ. под ред. В.Л.Иноземцева. М.: Логос, 2002. – 390 с.
3. Матвейчев О. Римский клуб, юбилейный доклад. Вердикт: "Старый Мир обречен. Новый Мир неизбежен!" 2018. . URL: https://matveychev-oleg.livejournal.com/6653054.html
4. Талеб Нассим. Черный лебедь. Под знаком непредсказуемости / Нассим Талеб. Азбука, КоЛибри. – 2015. -736с.
5. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Фрэнсис Фукуяма. Пер. с англ. под общ. ред. А. В. Александровой. М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. 474 с.;
6. Cleveland, J. Complexity theory. Basic concepts and application to systems thinking. Innovation For Communities. 1994. URL: https://www.slideshare.net/johncleveland/complexity-theory-basic-concepts

Мельніков Андрій I ‌

Email: amelnk13@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5415-5030

Колективна ідентичність студентської молоді у проєкціях ментальної картографії‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Парадигма візуальної соціології отримала останнім часом значний теоретичний та методологічний розвиток. Разом із інтересом до провідних дослідницьких технік фото- та відео-аналізу поступово зростає увага і до менш поширених візуальних методів, серед яких вирізняється ментальна картографія.

На засадах класичної методології ментальної картографії [1-2], з листопада 2019 року по лютий 2020 року було проведене емпіричне дослідження колективної ідентичності студентської молоді [3-5]. 942 студенти з 12 університетів та коледжів Києва, Львова та Одеси (27 спеціальностей) намалювали мапу України, яка відображала їхнє особисте сприйняття країни.

I Доктор соціологічних наук, доцент кафедри соціальних структур та соціальних відносин, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Додатково зазначалось місце постійного проживання (дім), рідна мова та мова спілкування у первинних групах (сім’я, друзі).II Інформантам надавалась можливість використовувати кольорові засоби малювання.

Набір аналітичних категорій склав: (1) кольори; (2) форма та тип мапи;

(3) населені пункти, кордони і межі; (4) зони конфліктів; (5) графічні та мовні символи.

Більше половини мап були кольоровими (62%), домінувало поєднання 2-4 кольорів (27%) і кольори українського прапора (20%). Чорний і червоний кольори використовувались здебільшого у зображенні конфліктних зон.

Географічна форма мапи (89%) значною мірою переважала над художньою, метафоричною формою. Політико-патріотичний тип мапи (48%) превалював над топографічним (32%) та асоціативним (19%). 42% інформаторів зобразили населені пункти, 16% позначили всі або більшість обласних центрів та майже кожен третій учасник намалював рідний населений пункт та межі адміністративних, культурно-історичних чи суб’єктивно значущих частин країни, але лише 3% вказали на сусідні території країни. Існувала виразна тенденція зображувати Крим та Донбас як українські території. Крим був представлений на 86% мап. У деяких випадках було неможливо встановити його наявність (10%), наприклад, на мапах художнього типу і лише незначна кількість інформаторів не зобразила півострів (4%). Подібний патерн склався для Донбасу, який був зображений на усіх мапах та у 83% випадків без жодних меж.

Основна частина учасників використала графічні (70%) або мовні (55%) символи. Графічні символи склали декілька сотень категорій, які були узагальнені у три мета-категорії культурних (962 од.), природних (811 од.) та антропних (357 од.) об’єктів, тоді як кожна мапа могла містити більше однієї категоріальної одиниці.

Головними серед культурних об’єктів стали геральдичні знаки (496 од.), техніка та споруди (283 од.). На кожній третій мапі зображувався національний прапор або жовто-блакитні кольори. Провідні позиції серед негеральдичних знаків (131 од.) сягали емотикони, стрілки-вказівники та геометричні фігури. Меншими категоріями були зірки, ноти, візерунки і знаки питання. Останні відбивали невпевненість щодо майбутнього або відсутність уявлень про певні території. Чорнобильська зона була позначена радіаційним знаком або чорною плямою лише чотирма інформаторами. Технічна символіка включала будівлі та споруди, зброю, промисловість і транспорт. Близько 10% зобразили багатоповерхову забудову як символ міст або невеликі будинки як втілення дому. Деякі мапи мали мережеву структуру (численні елементи з’єднані лініями). Хрести (38 од.) позначали зони

II Середній вік учасників склав 18,5 років, 64% жіночої та 36% чоловічої статі. 61% визначили як рідну мову українську, 11% — російську, 27% — українську та російську. Мова у первинних групах: 34% — українська, 34% — російська, 31% — українська та російська. Більшість учасників позначили Одещину (223), Київщину (182) та Львівщину (147) як свої рідні регіони, хоча були інформатори з усіх областей України, включно із Донецькою (19), Луганською (10) та АР Крим (5).

конфлікту або релігійну приналежність. Наприклад, одна з мап відбивала регіональну релігійну специфіку: католицький хрест на заході, православний

— на південному сході, та обидва у центрі. Інколи хрести виражали відсутність, заборону або негативну оцінку. Так, перекреслені тварини символізували екологічне забруднення, а перекреслені гроші — бідність або несплачені зарплати. Грошові знаки також позначали великі міста, промислові центри, зони конфлікту, корупцію або майбутнє процвітання країни. Квіткові вінки зі стрічками, колосся пшениці та калина, глиняний посуд, писанки, рушники та вишиванки складали традиційну символіку. Національна кухня була представлена хлібом, варениками і галушками, борщем та салом.

У мета-категорії природних об’єктів значущими були символи флори (241 од.) та фауни (67 од.), зображення рік (124 од.), морів (117 од.), гір (79 од.) та сонця (76 од.). Дерева зазвичай асоціювались із західними гірськими територіями, а квіти використовувались як вираз позитивного ставлення до країни. Карпати, ріка Дніпро та Чорне море найчастіше зображувались як неорганічні природні об’єкти. У символах фауни нерідко з’являлися птахи та риби. Білі голуби символізували мир, а на південних територіях зображали чайок.

Третя мета-категорія була утворена людськими фігурами (94 од.) та атрибутивними символами, з найчисленнішою категорією сердець (211 од.), близько половини з яких символізували любов до дому, родини та значущих місць, а інша частина відбивала загальне ставлення до України. Фігури людей репрезентували тематику дружби, оптимізму, надії на краще майбутнє та закінчення війни. Деякі учасники малювали людей у зонах конфліктів (солдати, біженці) і трагічні образи війни — ангели-душі загиблих героїв, обличчя диявола, монстри, що атакують Донбас та Крим, або потиснуті руки, які символізують схід та захід країни. Було лише два інформатори, що зобразили себе на мапі, одна з яких написала: «Я — українка».

Текстові написи виявили декілька базових проекцій колективної ідентичності. Військовий конфлікт фігурував на кожній четвертій мапі, з найпоширенішими написами «Крим», «Крим наш!», «Донбас — це Україна!». Зони бойових дій характеризувалися як «біль усіх українців», як проблемні або небезпечні райони, що потребують свободи, миру та реінтеграції. Твердження про те, що Україна є єдиною, неподільною країною, були типовими і виявляли сутність ми-ідентифікації — «Об’єднавшись, ми можемо все!», «Ми єдині!», «Разом ми сила!», «Ми — Україна!». Громадянська національна ідентичність переважала над етнічною і відбивалась у єдності західних та східних частин країни, солідарності, рівності всіх соціальних груп, толерантності та взаємності, хоча традиційні чинники української мови та культури також мали значення, а у деяких випадках мова розглядалася як головне джерело національної самосвідомості. Складовими колективної ідентичності були цінності патріотизму, економічного зростання, очікування позитивних змін, реформ, справедливості та ліквідації корупції. Інформатори висловлювали свою любов до України та прагнення жити у сильній,

розвиненій, незалежній та дружній європейській країні. Особистий досвід подорожей всередині країни також мав значення, і деякі проекції конструювалися на основі спогадів, вражень та прихильності до певних місць і людей. Окрім адміністративного поділу було зафіксовано ще два виміри територіальної структури — історико-географічний (Слобожанщина, Галичина, Полісся тощо) та загально-регіональний (захід, схід, північ, південь та центр). Лише близько 1% мап належали до «соціально-проблемного» підтипу та висвітлювали тематику незаконної вирубки лісу, експорту ґрунту, забруднення повітря та води, лісових пожеж, пересихання річок та озер, хаотичних змін у шкільній освіті, поганих доріг, демографічної кризи, безробіття, безпритульності, наркоманії та алкоголізму.

У підсумку можна зазначити, що попри виразні репрезентації військового конфлікту та деякі прояви соціальної дезінтеграції, емоційна валентність і колективні уявлення студентської молоді щодо рідної країни залишаються переважно позитивними, проектуючи цінності патріотизму, миру, свободи, єдності та розвитку. Дані цінності демонструють тенденцію до конституювання національної ідентичності як «національно-громадянської» [6], інклюзивної та полікультурної, аніж ексклюзивної або етноцентричної, хоча певні етнічні фактори залишаються впливовими. У такій перспективі структура ментальних мап студентів, що народилися у незалежній Україні, демонструє завершальний етап переходу від «дифузних» до «змішаних» (blended) ідентифікаційних практик, за яких суб’єкт впевнено формує ототожнення з декількох базових елементів, зазвичай мови та етнічного походження.

Картографування колективної ідентичності студентської молоді показав, що символічно та схематично Україна представлена у її проекціях варіативним комплексом національного прапора, червоних сердець, міста Києва та усміхнених людей на тлі ландшафтів із рікою Дніпро, Чорним морем, Карпатами, а також сонцем, деревами або квітами, що межують із чорними зонами військового конфлікту, наповненими трагічними образами боротьби і страждання. Патріотичні та оптимістичні лейтмотиви мап характеризують узагальнений портрет студентської молоді та вказують на можливості поступового зниження відсотка змішаних ідентичностей у напрямку ще більшої уніфікації національно-громадянської приналежності та зміцнення соціального консенсусу і солідарності.

ЛІТЕРАТУРА

Lynch K. The image of the city / К. Lynch. – Cambridge : The MIT Press, 1960. – P. 47-48.
Gieseking J. Where We Go from Here: The Mental Sketch Mapping Method and Its Analytic Components / J. Gieseking // Qualitative Inquiry. – 2013. – Vol. 19. – P. 712-724.
Ігнатьєва І. Аналітичні компоненти ментальної картографії у соціологічних дослідженнях конфліктів / Ігнатьєва І., Мельніков А. // Український соціум. – 2019. – № 3 (70). – С. 9-22.
Мельніков А. Ментальна мапа України у колективних уявленнях студентської молоді: матеріали соціологічного дослідження / Мельніков А., Настояща К., Ігнатьєва І. – К., 2021.
Melnikov A. Mapping the national identity: case of Ukraine / Melnikov A., Ignatieva I., Nastoyasha K. // Space and Culture. – 2022. Forthcoming.
Национально-гражданские идентичности и толерантность / Под редакцией Л. Дробижевой, Е. Головахи. – Киев : Институт социологии НАНУ, 2007.

Отрешко Наталія I ‌

Email: otreshkon@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-9563-692X

Гібридність та креольство в українскій ідентичності‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

У постколоніальних літературах гібридність – це знайомий і амбівалентний троп. Хомі Бгагба, відомий дослідник проблем гібридності, ставиться до них як до міжкультурних посередників між нацією і імперією, створюючи контрнаратив від кордонів нації до з’єднання цих кордонів. У той самий час, відмовляючись від ностальгічних взірців доколоніальної чистоти, гібриди, за допомогою мімікрії можуть відповідати гегемонізованому переписуванню Євроцентра. Гібридність у такій перспективі може стати умовою, рівнозначною відчуженню, стану бездомності. Можна сконструювати континуум гібридності: з одного боку, асиміляційна гібридність, що тяжіє до центра, приймає канон і імітує гегемонію, а, з іншого боку, дестабіліційна гібридність, що розмиває канон, повертає потік і руйнує центр. Гібридності, таким чином, можуть бути диференційованими згідно з складовими частинами меланжу: як асиміляційний гібрид, де домінує центр, і, з іншого боку, гібрид, який розмиває (пасивний) або дестабілізує (активний) канон і його категорії. Все одно що це означає дестабілізувати канон.

Адже доба модерніті пов’язує з гібридизацією надію на формування гібридних ідентичностей. Термін «транзитна культура» увійшов до лексикону постколоніальних студій. Але до пострадянських студій на територіях Східної Європи розуміння неможливості єдиної культурної ідентичності ще майже не дійшло. Інтермедіальність та інтердискурсивність сучасної культурної епістеми виключно у сталому незмінному вигляді, у готовому варіанті, в межах традиції, в той час як кордони культур завжди рухомі, розвиваються в результаті боротьби різних інтересів.

Поняття «креольства» і «креольськості» (як і термін «креол», що породжує їх) не є універсальними для сучасної культурології та соціології . Вони досить жорстко прив’язані до певних наукових дисциплін, типам дискурсу і практикам соціальних взаємодій. Подолання усталених кордонів і

I Докторка соціологічних наук, доцентка, Інститут соціології НАН України.

широке некритичне оперування цими термінами в публіцистиці і журналістиці в сучасній східноєвропейської (в тому числі української) соціокультурної ситуації, покликане підкреслити її постколоніальний (і / або постімперський) характер, тільки затемнює суть справи і спрощує (а тим самим і деконцептуалізує) реальні, приховані контексти, що веде до втрати їх евристичної цінності в можливій міждисциплінарної теоретичної і методологічної рефлексії.

Етнологічний аспект креольськості, що вів до специфіки соціально-політичного статусного положення (перебуванню в «креольстві»), мало не

відразу став доповнюватися і поступово зливатися з культурологічним аспектом. Складалася так звана «колоніальна культура» і «колоніальні стилі», певного імпортованого зразку, проте варіативні, а найчастіше досить автономні і оригінальні по відношенню до нього (найбільш раннім і яскравим прикладом чого може служити так зване латиноамериканське «креольське бароко»).

З точки зору «центру» («людини метрополії») вони кваліфікувалися найчастіше як прояви периферійності, стилістичної зніженості, культурної неповноцінності, навіть «варварізації». З точки ж зору самої

«периферії» («креола») вони втілювали насамперед особливість і неповторність «місцевого», «локального», «контекстного », а тим самим пристосованість до життя« тут». Таким чином, і в культурному вимірі креольськість виявлялася, з одного боку, від початку двоїстої (можна для ряду випадків говорити і про її розпиленість), а з другого боку – її відтворення через факт приналежності до певного простору з його культурних, соціальним, історичним, політичним підтекстом.

Досить послатися на не такі вже й віддалені від нас у часі приклади реінтеграції алжирських французів в просто французів, проблеми об’єднання західних і східних німців і т. д. «Ці приклади ще чіткіше, ніж суто американо-креольська ситуація, вказують на значення «місця» («тут», «Тутейшейцi»), так званої. просторової контекстності, заповненої іншими ситуаціями життя, ніж «там» (в тому числі і іншими прочитаннями (інтерпретаціями) ситуацій, що відбувається «там», яке «тут» бачиться і сприймається інакше), в процесах здобуття власної ідентичності» [1:123].

Найбільш актуальна і популярна в даний час в Східної Європі версія переінтерпретації креольськості і креольства належить колу українських інтелектуалів 90-х рр. ХХ ст., зокрема М. Рябчуку [2]. З цієї точки зору, теорія креольськості була запропонована останнім для визначення і виявлення характеристик тієї значної частини українського культурного простору, яка, політично орієнтуючись на незалежність країни, в цілому (з певними застереженнями) не прийняла в соціокультурному просторі «українськість». Це дозволило уникнути бінарних дихотомій при аналізі української ситуації (основна з яких – українськомовні-російськомовні), ввівши в «поле гри» третю силу – креольство, а тим самим і конституювати більш глибинні підстави (наприклад, зміщення аналізу на рівень соціо-культурних кодів) для аналізу сучасних національно-культурних процесів. В цілому зберігши таку

нормативну специфіку поняттєвого ряду і відкривши його нові евристичні можливості, запропонувати його примінімось для пострадянського (постімперського) простору, ця пере-інтерпретація відкрила і перспективу побудови на основі концептуалізації креольськості дієвого аналітичного соціологічного інструментарію.

До того ж якщо у М. Рябчука в згоді з традицією акцентована двоїста і неоднозначна природа креольства (спрощено кажучи, аналізується «мінуси», але не забуваються і «плюси»), то в білоруському контексті відбулося

«сплощення» поняття. «Креоли» визначаються в цьому випадку як «носії донаціональної ідентичності», «культурно неповноцінні», «психологічно нестійкі», «основа для сталості авторитаризму т. п. Тим самим заявляється, по суті, не просто антикреольська позиція, а не що інше, як інверсія тези про народ, з яким «не пощастило». Показово, що паралельно стала висуватися і ідея нового білоруського націоналізму як аристократичного по духу проекту. Залишаючи осторонь розгляд продуктивності даних тез, слід звернути увагу на те, що вони відтворюють в інших контекстах стару суперечку, що набула концептуалізації в умовах Латинської Америки як протистояння консерваторської і цивілізаційного проектів, що не помічається самими білоруськими адептами цього кола ідей.

Значно краще розуміння проблеми гібридності та креольства виявляють дослідники, що поділяють конструктивістські погляди на формування й функціонування націй, проте, обговорюючи українські проблеми, вони зазвичай покладають невиправдано великі сподівання на об’єднавчий, консолідаційний ефект спільної для всіх груп громадянської ідентичності й іґнорують при тому низку чинників, що гальмують або й не уможливлюють безумовно бажаний інтеґраційний процес. По-перше й насамперед, це слабкість або й відсутність тих громадянських цінностей та інституцій, котрі за відсутності спільних культурних маркерів могли б ефективно виконувати об’єднавчу функцію. По-друге, це не усунена й навіть належним чином не артикульована колоніальна спадщина і зумовлені нею структурні деформації в соціумі, які й досі підтримують фактичну марґіналізацію українського/ україномовного населення у більшості реґіонів та в багатьох сферах суспільного життя. І по-третє, це засадничо неправовий характер держави та її неспроможність забезпечити баланс інтересів двох найбільших спільнот, будучи безстороннім арбітром у суспільних конфліктах, а не виразником партикулярних інтересів олігархічних груп.

Звісно ж, що розглянуті вище версії універсалізації понять

«креольськості» і «креольства» дозволяють розширити межи розгляду проблематики. В цьому аспекті істотно перш за все постійність, з якою простежуються в різних варіантах зв'язку креольськості і креольства з проблемами: 1) національної ідентичності та ідентифікації, 2) рівня національного самосвідомості і засобів його текстове-дискурсивного та практичного вираження, 3) особливостей буття «тут», у своїй со-буттєвості і ситуації, 4) протилежностей і протистоянь «центру» і «периферії», 5) рефлексії поняття «кордони», яка відокремлює культурний простір «тут» від

культурного простору «там», 6) репресії і одночасно бажання того, що було

«там», у відношенні до того, що було «тут», 7) роздвоєності, антонімічності, неоднозначності всіх суб'єктних самовизначень, 8) просторове укорінення

«тутейшейца», а не тимчасових характер цих самовизначень, 9) мікшування рефлексивних, культурних, соціальних та особистісних вимірювань в процесах самовизначення гібридного культурного простору.

ЛІТЕРАТУРА

Абушенко В. Л. Креольство как ино-модель Восточной Европы (возможные стратегии исследования) / Владимир Леонидович Абушенко. // Перекрестки Журнал исследований восточноевропейского пограничья. – 2004. –

№1. – С. С.124–160..
Рябчук М. Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності – Історичні причини та політичні наслідки / Микола Рябчук. – Київ, 2019. – 456 с. – (ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України).

Соболевська МаринаI, Червінська ТетянаII Email авторки-кореспондентки: chervinta@knu.ua ORCID 1: https://orcid.org/0000-0002-5544-3883‌

ORCID 2: https://orcid.org/0000-0001-5054-0206

Цифрова компетентність та медіаграмотність як передумови готовності учасників освітнього процесу до переходу на дистанційне навчання в умовах пандемії COVID-19‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Трансформація освітніх практик, викликана їхньою адаптацією до умов нової реальності у зв’язку із пандемією COVID-19, актуалізує як традиційні проблеми освітньої системи, так і створює нові напруження та виклики. Останні роки заклади вищої освіти в усьому світі були вимушені переходити на дистанційне або змішане навчання, змінювати форми викладання, розширювати опосередковані технічними засобами формати комунікації та взаємодії учасників освітнього процесу. Експерти звертають увагу на те, що зміни у системі освіти, що відбулися під впливом умов глобальної пандемії, матимуть незворотний характер, що призведе до домінування дистанційної та онлайн-форми навчання [1]. Це, у свою чергу, актуалізує необхідність перегляду та радикальної зміни методик та моделей викладання, розвитку і формування цифрових компетентностей всіх учасників освітнього процесу.

I Докторка соціологічних наук, доцентка кафедри теорії та історії соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

II Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри теорії та історії соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Щодо проблем вищої освіти, обумовлених глобальними наслідками пандемії COVID-19, окрім технічних труднощів, скорочення міжнародної академічної мобільності, обмежень дистанційного навчання в певних галузях знання (медицина, ветеринарія, музика, дизайн тощо), представники закладів вищої освіти вказують на складнощі застосування наявних педагогічних методик у онлайн-викладанні [2].

Для з’ясування проблем та викликів, з якими зіштовхнулися заклади вищої освіти України в умовах пандемії COVID-19 та порівняння їх з даними міжнародних асоціацій університетів, дослідницькою групою проекту

«Фінансова стабілізація класичних університетів в умовах прояву глобальних наслідків пандемії COVID-19» в листопаді-грудні 2020 року проводилося онлайн-опитування викладацтва (N=267) та студентства (N=1021) вищих навчальних закладів України. Зокрема на проблеми, пов’язані з якістю навчання, обумовлені переходом на дистанційне навчання, вказують близько третини опитаних викладачів та студентів (відповідно 33,8% та 35,7%). Серед основних проблем, які вплинули на якість навчання, викладацтво називає ускладнення комунікації зі студентством (42,8%), погіршення рівня засвоєння матеріалу (36,4%), складнощі в оцінюванні (34,6%), недостатню адаптованість навчальних методик (32%) та певних дисциплін (29%) до дистанційного навчання. Студентство також відзначає погіршення рівня засвоєння матеріалу (43%) та проблеми з адаптацією певних галузей знань до дистанційного навчання (43,5%), і скаржиться на брак спілкування та уваги викладацтва до власних потреб (33,9%) [3: 124-126].

Серед можливостей та переваг, які створює формат дистанційного навчання, викладацтво передусім вказує на його стимулюючу функцію –необхідність оволодіння новими інструментами та засобами, які надають платформи дистанційного навчання (70,6%), більш широкі можливості для використання візуалізацій, котрі сприяють кращому засвоєнню матеріалу (48,7%) та повторення лекційних матеріалів в аудіо- чи відеозапису (46,5%). До переваг дистанційного навчання студентство відносить наявність можливості, в тому числі повторної, прослухати лекційні матеріали в будь-який зручний час (50,3%), хоча більш пріоритетними для нього є економія часу та коштів (59%), а також можливість працювати в більш зручних умовах (57,9%) [3: 128].

Отже, учасники освітнього процесу усвідомлюють як проблеми та труднощі, котрі супроводжують дистанційне навчання, і потребують вирішення, так і визнають нові продуктивні можливості, серед яких опанування та випробування нових інструментів та засобів, що забезпечують навчальний процес, розширення можливостей викладання та навчання за допомогою дистанційних технологій. Крім традиційних методичних аспектів викладання професійно-орієнтованих дисциплін, актуалізуються питання вміння та володіння цифровими навичками, цифрова компетентість всіх учасників освітнього процесу.

Проблема цифрової грамотності та компетентності актуальна не лише для освітян, але й для українського суспільства в цілому. Саме вікові

розбіжності позначаються дослідниками як ключові відмінності готовності українців використовувати цифрові технології і навчатися та вдосконалювати свої цифрові навички. Оскільки учасники освітнього процесу якраз представляють ці різні вікові групи, проблеми, позначені низкою всеукраїнських досліджень цифрової та медіаграмотності, можуть стати актуальними і для освітянської спільноти. Так, за результатами дослідження

«Цифрова грамотність населення України», проведеного Міністерством Цифрової трансформації України у 2019 році [4] майже 62% респондентів у віковій категорії від 10 до 17 років демонструють рівень володіння цифровими навичками вище середнього. Проте результати цього дослідження вказують на те, що кожен шостий українець узагалі не має цифрових навичок, кожен другий має навички вище базового рівня щодо вирішення проблем і кожен четвертий – навички роботи з програмним забезпеченням. Разом із цим фіксується яскраво виражений поколінський розрив між тими, хто готовий навчатися і вдосконалювати свої цифрові навички і тими, хто не вважає це за потрібне. Так, якщо 47% населення у віці 18–70 років зацікавлені у навчанні цифровим навичкам, у тому числі у віці 18–29 років – 61,4%, то для 15,1% українців, які взагалі їх не мають (за віком у середньому від 60 до 70 років), набуття цифрових навичок є взагалі неактуальним. Серед 37,9% населення, яке володіє цифровими навичками на рівні нижче середнього (за віком у середньому 30–59 років), розвиток цифрових навичок також є не актуальним. Результати іншого дослідження Індекс медіаграмотності українців, проведеного у 2021 році на замовлення ГО «Детектор медіа» [5], вказують на те, що 96% представників вікової групи 18-25 років щодня або майже щодня користуються Інтернетом та демонструють найвищий рівень медіаграмотності (за рахунок цифрової компетентності) серед інших вікових груп. За даними цього ж дослідження серед аудиторії з низьким рівнем медіаграмотності переважають старші вікові групи — майже половина (45%)

особи 56-65 років.

Отже, дані досліджень вказують на те, що потенційно молодіжна аудиторія загалом готова до викликів переходу на дистанційне навчання і долання суто технічних проблем опосередкованої цифровими засобами комунікації. У той час як представники старшої вікової категорії демонструють як слабке володіння цифровими навичками, так і незначну готовність до їх вдосконалення. Зрозуміло, що результати досліджень стосуються всього населення України, а висновки щодо цифрової грамотності освітян та їхньої готовності до переходу на дистанційні форми навчання потребують окремого спеціального дослідження. Проте це не виключає формування попередніх гіпотез щодо специфічної вікової асиметрії у формуванні цифрових навичок і компетентностей та готовності щодо їхнього вдосконалення серед учасників освітнього процесу як специфічної категорії труднощів, викликаних вимушеним переходом на дистанційні форми викладання та навчання.

ЛІТЕРАТУРА

IAU Global Survey on the Impact of COVID-19 on Higher Education around the World [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.iau-aiu.net/IMG/pdf/iau_covid19_and_he_survey_report_final_may_2020.pdf.
Rumbley Laura. Coping with COVID-19:International higher education in Europe [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.eaie.org/our-resources/library/publication/Research-and-trends/Coping-with-COVID-19--International-higher-education-in-Europe.html#.
Червінська Т. Г. Проблеми та виклики дистанційного навчання у вищій освіті України під час пандемії COVID-19 / Т. Г. Червінська, Ю. В. Петленко.

// Актуальні проблеми філософії та соціології. – 2020. – №27. – С. 123–129.
Цифрова грамотність населення України. Звіт за результатами, 2019 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://egap.in.ua/projects/doslidzhennia-tsyfrovoi-hramotnosti-ukraintsiv/
Індекс медіаграмотності українців. Звіт за результатами дослідження, 2021 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://detector.media/doc/images/news/archive/2021/186435/UA_REPORT_MEDIA LITERA%D0%A1Y_INDEX-DM.pdf

Петренко-Лисак Алла I ‌

Email: petrenko-lysak@knu.ua

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-1316-5002

Знаннєві номади, мультипотенціали та Z-покоління: теоретичні конструкти соціальної ідентифікації‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Ідентичність, а краще сказати в множині – ідентичності сучасного світу постмодернові, як і теоретична основа їхнього аналізу. Плинність просякла буденні практики та (само)свідомість соціальних суб’єктів, що зрештою відобразилось не тільки в сценаріях повсякдення, але й на рівні прийняття глобальних рішень і формуванні трендів майбутнього. Ідентичність, яка поціновувалась за сталість, натепер підривається дискретністю, гнучкістю, нестабільністю соціальних практик і процесів, і невизначеністю. Вона стає множинною, ситуативною, вибірково-ймовірнісною. Ідентичність почасти стає тимчасовим, відносним, незавершеним конструктом, що отримує онтологічний статус проекту чи тимчасового/ситуативного теоретичного постулату. В точковому часі плинної модерності (який саме таким визначив З. Бауман [1]) соціальні трансформації набувають фрагментарності, творять мозаїчний фрейм соціальної реальності. Від цього ідентичність соціальних суб’єктів, не встигаючи оформитись, вже відчуває утиск бути знову трансформованою.

I Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри галузевої соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Проблема ідентичності в соціології досліджується досить широко: від особистісного масштабу до інституційного, від локального до глобального, від конкретно інституційного до системного. Саме поняття ідентичності фактично не потребує уточнення. Втім, здавалося б, стале розуміння її як встановленої тотожності, відповідності до речей і процесів, – про ідентичність виявилося складно однозначно зазначити як про знане явище в теорії постмодернової часовості. З. Бауман говорив про змінну ідентичність, коли проблема тожсамості, власне ідентичності, позбулася сталого поняття. Кожна людина протягом життя «приміряє маски», шукаючи зручну до часу і простору чи вигідну до обставин подібність. І в цьому її плинність.

Ідентичність, не будучи стабільним осердям самості, а навпаки, такою, що артикулює неможливість інтегральної, гармонійної, заданої на всі часи моделі, – відтак трансформується в таких рамках як ареал поширення, вернакулярність простору, темпоральна визначеність форм прояву та атрибутації.

В умовах постмодерного суспільства з його багатомірністю топологічної диференціації (П. Бурдьє) ідентичності конструюються у взаємодії різноманітних, часом суперечливих дискурсів, практик і позицій у межах дискурсивних формацій, які лише назагал визначають, «що може й повинно бути сказане» (М. Фуко). Такі конструкти неминуче мультипліцитні, фрагментарні, постійно перебувають у процесі змін і трансформацій.

М. Кастельс розуміє під ідентичністю процес, через який соціальний актор впізнає себе і конструює смисли, головно на основі певної культурної властивості або сукупності властивостей, окрім ширшої співвіднесеності з іншими соціальними структурами. Він пропонує поглянути на ідентифікацію як на самобутність у постіндустріальному суспільстві, виділяючи три типи ідентичності: «легітимізуючу» – породжену індустріальним суспільством з його традиційним розумінням громадянського суспільства і національної держави; ідентичність «спротиву» – пов’язану з переходом до нового типу цінностей, що створюються локальними спільнотами; та «проективну» ідентичність, що визначається формуванням особистості, самого суб’єкта [2].

Прикладами постмодернових ідентичностей на нашу думку зокрема виступають наступні: знанієві номади, мультипотенціали та Z-покоління.

Знанієві номади – або но(у)мади (від англ. knowmad) як теоретичний конструкт запропоновані Дж. Моравіцем [3] і покликами означати працівників-кочівників зі сфери знань та інновацій, креативних людей з потужною уявою, які здатні працювати майже з будь-ким, будь-коли і де завгодно. Knowmads цінують перед усім за їхні персональні знання, якими вони володіють, і усвідомлення цього дає їм конкурентну перевагу у соціальних та робочих контекстах. Но(у)мади постійно реконфігурують та реконстектуалізують своє робоче оточення та свої робочі відносини. Мобільність, яку забезпечують нові технології, підсилюють їхні робочі та повсякденні можливості.

Мультипотенціалів теоретично «вивели» Р. Фредріксон і Дж. Ротні [4], зазначивши, що мультипотенціал – це людина, котра в умовах сприятливого

середовища здатна за власним вибором розвинутись в цікавій для них сфері до високого рівня компетенцій. При чому, почасти це люди, які в силу власної зацікавленості, можливостей і здібностей розвиваються в більше ніж одній галузі (від літератури, живопису, танців до ІТ та програмування) і потенційно можуть реалізуватись в декількох кар’єрах (або не зробити цього, що для них є просто засобом самореалізації власного потенціал_у/ів).

І, зрештою, покоління Z. Авторами теорії, а відповідно і ідентифікуючої назви індивідів є Н. Хоув і В. Штраус [5]. Вона неймовірно популярна серед маркетологів та HR’ів, які послуговуються нею як типологізатором і маркером споживацької аудиторії та пошукачів роботи і працівників. Це означення покоління народжених після 2000х років, яке повністю соціалізувалося в безпосередньому зв’язку з Інтернетом та мобільним зв’язком. Вони сформувались в період плинної економічної нестабільності, що вплинуло на їхні цінності, світогляд та самопочуття (вразливість, загострене почуття справедливості, консерватизм в оцінках).

Ідентичність сучасного світу постмодернова, як і теоретична основа її аналізу. Плинність, яку помітили і про яку міркували З. Бауман, М. Кастельс, Дж. Уррі, Р. Сеннет, П. Гілен та низка інших менш відомих теоретиків і аналітиків, направду просякла буденні практики та (само)свідомість соціальних суб’єктів, що зрештою відобразилось не тільки в портретах повсякдення, але й на рівні прийняття глобальних рішень і формуванні трендів майбутнього. Ідентичність, яка поціновувалась за сталість, натепер підривається дискретністю, гнучкістю, нестабільністю соціальних практик і процесів. Теоретиками та дослідниками пропонуються новітні означення ідентичностей, аби визначити сутність теперішнього. В точковому часі соціальні трансформації набувають фрагментарності, творять мозаїчний фрейм соціальної реальності, але між тим і карбують мережу новітніх феноменів визначеност_і/ей. Від цього ідентичність соціальних суб’єктів, не встигаючи оформитись, вже відчуває утиск бути знову трансформованою.

ЛІТЕРАТУРА

Ми рухаємося в еру точкового часу, – Бауман // ZAXID.NET, 10 вересня, 2013 р. Режим доступу: https://zaxid.net/mi_ruhayemosya_v_eru_tochkovogo_chasu bauman_n1293124
Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. Под научн. ред. О.И. Шкаратана. – М.: ГУ-ВШЭ, 2000. – 608 с. Режим доступу: https://www.gumer.info
Общество Знаниевых Кочевников / под ред. Джона У. Моравеца ; пер. с англ. С.С. Носовой; науч. ред. пер. И. П. Кужелева-Саган. – Томск: Издательский Дом Томского государственного университета, 2018. – 346 с.
Ronald H. Fredrickson, John Watson Murray Rothney. Recognizing and Assisting Multipotential Youth. – Merrill, 1972. – 181p.
Strauss W., Howe N. Millennials Rising: The Next Great Generation. Передняя обложка. Neil Howe, William Strauss. Vintage Books, 2000. – 415 р.

Мороз Євгенія I ‌

Email: morozeo@knu.ua

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2618-3541

Життя у великому місті як чинник формування ідентичностей (на прикладі міста Київ)‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Дослідження специфіки життя індивіда у міському просторі з набуттям останнім особливого стилю життя та ціннісних орієнтацій набуває гострої актуальності з часів активної розбудови капіталістичного устрою з урбаністичними процесами опліч. Так, іще в рамках класичного підходу представників Чиказької школи в соціології було зазначено щодо проблем поглинання містом особистісних рис людини й описано дані процеси категоріями деперсоналізації, відчуження, знеособлення, розриву соціальних зв'язків та ін. Класики дослідження міста за епохи індустріалізації фіксували увагу на появі саме у міському просторі новітніх соціальних фактів та тенденцій, на кшталт моди (Г.Зімель), снобізму та демонстративного споживання (В.Зомбарт), заощаджень та накопичення капіталу (М.Вебер) [1]. Сучасний соціолог Зігмунд Бауман у праці, назва якої є промовистою щодо головних ідей автора, «Місто страхів, місто надій» [2] називає міський простір

«масовою індустрією незнайомців» акцентуючи увагу на парадоксі тотальної самотності індивідів у середовищі максимально концентрованому собі подібними. Фактично у таких побоюваннях щодо деструктивного впливу міст на особистість, акцентах на дослідженні проблем міського життя й полягає специфіка саме соціологічного куту зору у порівнянні, до прикладу, з підходом урбаністики, де предметом дослідження почасти виступають ресурсні можливості вертикальної мобільності городян [3].

Місто Київ, яке можна охарактеризувати мовою загальної соціології міста (окрім попередньо позначених характеристик можна додати й такі, як наявність нічного життя, вуличної культури, конкуренція, секуляризація, раціоналізація, джерело інновацій, культурного життя та національних рухів та ін.), водночас зберігає низку специфічних ознак, що обумовлено, в першу чергу, статусом самої столиці зі значним відривом у фінансових та професійних можливостях його мешканців (так званий статус «держави у державі») у порівнянні з ресурсним потенціалом мешканців інших українських міст. Окрім того, обличчя Києва маркується поєднанням рис як світового міста (принаймні за силою культурного впливу у східній Європі) з давньою історією та визначними унікальними її пам'ятками, так і простору глобалізаційного втручання з типовим наповненням ТРЦ, офісними забудовами, біг-бордами, мережевими закладами харчування, наданням

I Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри теорії та історії соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

послуг та торгівлі. Збереження рис європейської спадщини з виразним спадком та наслідуванням архітектурних стилів (від бароко до класицизму та модерну) еклектично поєднується з радянським функціоналізмом та конструктивізмом, демонструючи у таких поєднанням мозаїчну політику міської пам'яті.

З точки зору Євгена ГоловахиII, якщо у 90-их роках ХХ століття мешканці Києва виражали фактичну байдужість щодо долі власного міста, то у наш час ця ситуація конструктивно змінюється й характеризується відносно активною участю киян у процесі містотворення. Толерантність, демократичність, прагматизм, непотизм та прагнення до збереження деякої закритості міста також визначають портрет типового киянина. Справді, останніми роками можна зафіксувати активне поширення місцевих низових ініціатив та залучення мешканців Києва до здійснення самоврядування, як юридично узгодженого з політикою міської державної адміністраціїIII, так і такими, що містять конфронтаційний супротив її рішеннямIV.

Дослідження міської та національної ідентичностей демонструють актуальну потребу її формування в Україні. Київ в цьому сенсі не є виключенням, адже шлях від базової київської ідентичності до реальної ідентичності киянина є тернистим, однак необхідним шляхом формування небайдужої спільноти міських мешканців, які, користуючись термінологією Л.Мамфорта [4] та Д.Гарві [5], виборюють власне «право на місто», беручи активну участь у формуванні його унікального «обличчя» та сприянні конструктивних процесів оптимізації.

ЛІТЕРАТУРА

Соціологія міста: навчальний посібник / [Л. В. Малес, В. В. Середа, М. О. Соболевська, Ю. Г. Сорока та ін.]; за заг. ред. О. К. Міхеєвої. – Донецьк: вид-во

«Ноулідж», 2010. – с.47-53.
Бауман З. Город страхов, город надежд // Логос. – 2008. – № 3. – С.

24-53.
Вахштайн В. Городская повседневность: исследования незаметного

города / Електронний ресурс. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=uADXDhPnCrg
Мамфорд Л. Що таке місто // Урбаністичні студії. Анатомія міста: Київ (2012). – Київ: Смолоскип, С. 10-15.
Гарві Д. Право на місто. Журнал соціальної критики “Спільне” – № 2, 2010. – С. 8-17.

II https://nashkiev.ua/news/kak-izmenilis-kievlyane-za-poslednie-20-let

III https://petition.kyivcity.gov.ua/

IV https://cedos.org.ua/events/marsh-za-kyyiv/

Судин Данило I ‌

Email: dansudyn@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5648-0224

Радянське минуле, цінності та ідентичності: зміни ставлення до Сталіна в українському суспільстві після 1991 року‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Ставлення до Сталіна є одним з індикаторів процесів, що тривають в українському суспільстві з кінця 1980-х рр., причому які актуалізувалися після 2014 р. Йдеться про ставлення до радянського минулого як такого, причому з перспективи як цінностей, так й ідентичностей. Ці два виміри ставлення до радянського минулого є актуальними з огляду на виклики, що постають перед сучасним українським суспільством та державою: в контексті розбудови та укріплення правової держави, а також війни на сході України. Тим більше, що інструменталізація минулого, його використання для політичної мобілізації громадян є типовою ситуацією для пострадянських та посткомуністичних суспільств.

Парадоксальним чином, ставлення до Сталіна в Україні після 1991 р. не є достатньо вивченим. Звісно, на рівні опитувань громадської думки відбуваються регулярні заміри. Проте, переважно, вони обмежуються описом загального ставлення у суспільстві, а аналіз зводиться до пошуку залежностей із політичними преференціями та соціально-демографічними характеристиками опитаних. Більш аналітичними є публікації, які стосуються пострадянського простору, але й вони обмежуються, переважно, Росією та Грузією.

Лише два питання систематично використовувалися з 1991 р. – оцінка згоди чи незгоди з твердженням «Сталiн був великим вождем» та «Яке Ваше ставлення до: Йосип Сталін?». У випадку другого питання існує методологічна проблема: воно використовувалося в опитуваннях трьох різних соціологічних організацій, причому не супроводжувалося питаннями, які б стосувалися факторів. Таким чином емпіричною базою написання статті є опитування з банку даних «Київський архів» – за 1991 [1], 2002 [2], 2006 [3] та

2016 рр. [4].

Важливою умовою початку аналізу є відповідь на питання: чи можна вважати згоду з твердженням «Сталін був великим вождем» вважати позитивною оцінкою Сталіна? Аналіз даних опитування 2016 р. [4] показав, що загалом існує залежність між питаннями. Тобто ті, хто позитивно ставиться до Сталіна (із захопленням чи повагою, чи симпатією), більш

I Кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології Українського католицького університету, науковий співробітник відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України.

схильні погоджуватися з твердженням «Сталін був великим вождем» (див. Рис. 1).

Рисунок 1

Джерела даних: прес-релізи КМІС за 2013 р. [5], 2016 р. [6], 2018 р. [7], 2019 р. [8], 2021 р. [9]

Для аналізу питання, якими є соціальні чинники ставлення до Сталіна, скористаємося базами даних за 1991, 2002 та 2006 рр., оскільки в них використано доволі подібний набір запитань (див. Табл. 1).

З Табл. 1 бачимо, що не всі змінні повторюються в усіх трьох опитуваннях. Наприклад, такою є ситуація для всіх індикаторів фактору соціальної справедливості, а також більшості індикаторів фактору ідентичності. Таким чином подальший аналіз полягав в побудові трьох регресійних моделей: 1) для даних 1991, 2002 та 2006 рр., 2) для даних 1991 та 2006 рр. та 3) для даних 2002 та 2006 рр., де основною була перша модель, а дві інші – допоміжні, тобто використовувалися для доповнення та уточнення результатів, отриманих для першої моделі.

Було отримано такі результати. Найголовнішим фактором в 1990-х рр. був консерватизм, який і визначав ставлення до Сталіна: прихильники консервативних цінностей та установок більш позитивно ставилися до Сталіна. Другорядним був фактор ідентичності, причому у формі згоди з ідеєю «братніх народів», тобто сприйняття української ідентичності як частини «східнослов’янської спільноти», а не етнічної самоідентифікації. Ті, хто погоджувалися з цим, також більш позитивно ставилися до Сталіна. Але цей фактор до ХХІ ст. залишався другорядним. І лише з 2002 р. він починає відігравати головну роль, а от роль консерватизму зменшується, а в 2006 р.,

фактично, зникає. Натомість в 2006 р. з’являється новий фактор –авторитаризм.

Таблиця 1

консерватизм

«братні народи»

lzppl sxmrrg wstrncltr hmsxlt ukrlang indep1 rssnhlp distruss ukrrusrltn mscw indep2 ethnct agegrp

region

самоідентифікація вік

регіон

соціальна несправедливість

Перелік змінних теоретичної моделі факторів ставлення до Сталіна

Фактори	Змінні	1991	2002	2006
матеріальний стан	stfmat stfcond matcond chng	×	× × ×	× × × ×
місце в соц. структурі	stfsafe sfty stfconfid	×	× ×	× × ×
	stfukrsit		×	×
вторитаризм dthpnlt × × ×

ідентичності

Ще одним важливим фактором є соціальна несправедливість – чи у формі браку онтологічної безпеки, чи незадовільного матеріального становища. Втім, ці чинники проявляються з 2002 р. До того вони не були статистично значущими.

Додатковими факторами є вік та регіон проживання. У випадку з віком спостерігаємо закономірність: молодші покоління негативніше ставляться до Сталіна, ніж старші – протягом досліджуваного періоду. А от з регіональною специфікою виявлено закономірність: якщо в 1990-х набільш анти-сталінська позиція була в мешканців західного регіону, а найбільш про-сталінська – на Донбасі, то протягом 2002–2006 рр. ситуація змінюється. В 2002 р. мешканці західного регіону і далі залишаються найбільш анти-сталінськи налаштованими, а от мешканці Донбасу вже не є найбільш про-сталінськи налаштованими – і стають подібними в своєму ставлення до Сталіна

подібними до мешканців решти регіонів України. А в 2006 р. зміни стають ще радикальнішими – і тепер мешканці Донбасу є найбільш анти-сталінськи налаштованими, а от мешканці західного регіону стають подібними до мешканців решти регіонів України в своєму ставленні до Сталіна.

Аналіз ставлення до Сталіна дозволяє краще зрозуміти динаміку та фактори сприйняття українським суспільством свого радянського минулого. Вочевидь, це ставлення не є одновимірним. Ранні 1990-і характеризуються доволі негативним ставленням, причому прихильникам Сталіна притаманні цінності консерватизму. Можемо припустити, що в цих умовах Сталін сприймався як символ всіх недоліків радянської системи. Протягом 1990-х змінилися соціальні умови – і ставлення до Сталіна. Тепер фактор консерватизму зменшував свою роль, аж до повного зникнення в середині 2000-х. Натомість головним фактором стала ідентичність. Можемо припустити, що тут ключову роль відіграли як зовнішні, так і внутрішні процеси. Зовнішні стосуються соціальних та політичних процесів в Росії, де відбулася своєрідна реабілітація Сталіна – як ідеального керівника держави. Це зумовлено бажанням російської влади використати образ Сталіна для власної легітимації. Внутрішні ж процеси стосуються українського суспільства, а точніше – політики Президента Віктора Ющенка щодо вшанування пам’яті про Голод 1932-33 рр. Таким чином Сталін почав відігравати важливу роль в проєктах ідентичності, причому в українській ідентичності він був однозначно негативною фігурою, а в російському проєкті

позитивною. Таким чином, ставлення до Сталіна стало маркером ідентичності. Проте наприкінці 1990-х і на початку 2000-х рр. Сталін також виступав в ролі символу цінностей соціальної справедливості. Адже позитивне ставлення до нього було більш притаманне людям, які відчували себе обділеними – чи в матеріальному плані, чи в плані онтологічної безпеки. Тобто на певний час Сталін знову став символом СРСР, але цього разу – як вираження бажання соціального захисту. Проте з середини 2000-х рр. цей фактор однозначно поступається фактору ідентичності.

Після 2005 р. відбуваються поступові зміни. Але ключовим виступає 2014 р. – Революція гідності, початок російсько-української війни та декомунізація в Україні. Таким чином можемо припустити, що ще більшу роль почав відігравати фактор ідентичності, але також і зросла роль фактору гуманістичних цінностей, оскільки гідність людської особи та права людини почали відігравати ще більшу роль в соціальному житті українців та українок. Таким чином в ставленні до Сталіна можемо виділити декілька періодів:
- негативне ставлення ранніх 1990-х, зумовлене негативним ставленням до СРСР;
- ресталінізація протягом пізніх 1990-х – ранніх 2000-х, зумовлена розчаруванням в демократії, а також зменшенням онтологічної безпеки та матеріальної забезпеченості;
- повільна десталінізація кінця 2000-х – початку 2010-х, зумовлена як політикою пам’яті про Голод 1932-33 рр., так і ресталінізацією в Росії,
- радикальна десталінізація другої половини 2010-х рр., зумовлена Революцією гідності та російсько-українською війною.
  
  ЛІТЕРАТУРА
  1. Опрос–1991: Взгляды населения Украины на политические проблемы и предпочтения относительно СМИ // Національний банк досліджень «Київський архів». – Режим доступу: https://ukraine.survey-archive.com/data#user-research@showResearch=91668.
  2. Мнения и взгляды населения Украины: ноябрь 2002 // Національний банк досліджень «Київський архів». – Режим доступу: https://ukraine.survey-archive.com/data#user-research@showResearch=96959.
  3. Думки та погляди населення України: жовтень 2006 // Національний банк досліджень «Київський архів». – Режим доступу: https://ukraine.survey-archive.com/data#user-research@showResearch=113944.
  4. Думки та погляди населення України: лютий 2016 // Національний банк досліджень «Київський архів». – Режим доступу: https://ukraine.survey-archive.com/data#user-research@showResearch=115608.
  5. Ставлення населення України до постаті Йосипа Сталіна. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=rus&cat=reports&id=140&page=18&t=13.
  6. Новікова Л. Ставлення українців до постаті Сталіна. – Режим доступу: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=606.
  7. Новікова Л. Ставлення громадян України і Росії до Сталіна. – Режим доступу: https://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=760&page=1.
  8. Новікова Л. Ставлення населення України до постаті Сталіна. – Режим доступу: http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=872&page=3.
  9. Новікова Л. Ставлення до Сталіна. – Режим доступу: https://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1048&page=1.

Yuzva LiudmylaI, Tashchenko Anna II ‌

Email 1: iuzva@knu.ua

Email 2: anna.tashchenko@knu.ua

ORCID 1: https://orcid.org/0000-0003-1448-5478

ORCID 2: https://orcid.org/0000-0002-6038-7337

Sociocultural Migrants’ Media Portrait and Prerequisites for Migrants’ Integration Reflected by the Ukrainian Top Media‌

Issues in the Development of Sociological Theory: Society and State: 30 Years of Ukraine’s Independence. Proceedings of the 18th International Scientific and Practical Conference, September 24–25, 2021. (Taras Shevchenko National University of Kyiv, Faculty of Sociology). – Kyiv: «Naukova stolytsia», 2022. – 176 p.

The interest in migration hasn’t abated in the media as well as in science, it is evidenced by the fact of ‘World Migration Report’ regularly prepared. On the

I Ph.D. in Sociology, Associate Professor of the Department of Methodology and Methods of Sociological Research, Taras Shevchenko National University of Kyiv.

II Ph.D. in Sociology, Assistant Professor of the Department of Social Structures and Social Relations, Taras Shevchenko National University of Kyiv.

occasion of MAD project [6], we would like to discuss some results regarding Ukraine (2015-2018, Februarys’ sample). We present our reflection on media reflection on migrants’ general socio-structural statuses as well as specific educational / professional / material statuses, specific objects / phenomena of migrant cultures, migrants’ religious affiliation / faith, official statuses / documents of migrants, purposes of their moving, length of their staying and their plans to stay somewhere.

Socionyms, culturonyms and confessionyms were mentioned steadily. Social, cultural and religious details revived and enriched the migrants’ images, it would become easier to empathize with them. Among the socionyms, the most often represented ones were citizens, illegals and workers (see Figure 1). The ‘citizens’ concept was characteristic of the discourse on both migrants in Ukraine and migrants outside Ukraine. It emphasized the importance of citizenship status and the rights it gives to everyone who has it. The ‘illegals’ concept was used mainly in relation to the EU. We could observe a significant increase in the mention of the illegal status of migrants during the years under study. The increase in media coverage of this issue was observed apparently due to the general trend of increasing numbers of refugees. In EU countries, the situation was in line with global trends: the number of asylum seekers began to grow in 2010 and especially increased in 2016 [11]. The ‘labor workers’ concept was a nationally labeled one that reflected the mass migration of Ukrainians into Poland and other countries. Labor migration and zarobitchany were often-addressed by the media 2017-2018 topics. It was vividly conveyed through the discussion of labor migration within the theory / law of connected vessels: there was an emphasis on low wages in Ukraine and the ‘crazy’ demand for labor force from European countries. In the framework of the discussion of the Law on the Institute of National Memory in Poland, it was considered, inter alia, in terms of its impact on migrants in Poland (mostly labor ones): the possibility of harassment, arrests, probability of manipulations within migration due to the national factor, etc. In the media discourse of 2018, labor migration was covered more frequently, and was sharply compared to the arrays of previous years. Emphasis was placed on the ‘catastrophic’ situation regarding migration to Poland mainly. Such a discourse reflected the real data presented in studies on migration from Ukraine to Poland [13]. An independent tragedy over labor migrants from Ukraine can be constructed in 2021 as well, while observing the moral licensing profile [12] of those who leave for working abroad (see Figure 2, the differences between the presented (un)employed categories are significant at

0.01 level, if adhering to the standard recognising the level of significance while 16.7% of cells are with an expected <5 frequency) – the percentage of over-responsible people is very high.

Fig. 1. Semantic core for socionyms in media discourse (2015-2018,

Februarys)

Farming (including 'rancher')

18,4

18,4 10,5

31,6

21,1

Large governmental enterprise

11,4 15,9 20,5

31,8

20,5

Large private company

9,9 13,6

36,4

19,1

Maternity leave

25,4

14,3 4,8

44,4

11,1

Pensioner, a disabled person, etc.

18,7 8,6 8,9

42,6

21,2

Public sector entity (education, medicine, etc.)

19 5,4

36,9

19,6

Small and medium-sized enterprises (including 'entrepreneur')

State service (government, local bodies, security forces, etc.)

Student

20,7 10,5 12,5

35,4

8,8 7

10,5

54,4

19,3

18 2 14 34 32

Unemployed

15,8 12 11,3

43,6

17,3

Working abroad

0 22,2

66,7

11,1

Refusal to answer

18,4

21,1 2,6

31,6

26,3

0% 10% 20% 30% 40% 50% 60% 70% 80% 90% 100%

Pro-family

Easy-going

Anti-country

Heavy-duty

Cautious

Fig. 2. Percentages of different employment types’ representatives in clusters on moral licensing

The culturonyms were used in Ukrainian top media discourse rarely, and that didn’t allow to interpret their frequencies somehow. But there were: concert, music,

television, show ballet, design, writing, cinema, theater, photo project, etc. The broadcast of confessional / religious issues was a similar – they were also scarce (see Figure 3). However, the media often shape their discourse through the use of religious denominations rather than ethnonyms, as it was in O. Gubar's material for DW [2] – the title was formulated precisely through the confessional name use, and, further in the text, the use of Muslim’s confessional names (in various forms) was 6%. According to the L. Yuzva’s research conducted on the basis of projective drawing method applied to the students of the TSNUK, the migrants represented by the young people had clear differences depending on their gender, and migrant women were most often represented by the image of a Muslim woman with a child. The geography of such migrants was within the world map with the concentration of migrations in southern Africa and southwestern Eurasia, whereas a male migrant was most often portrayed as a Ukrainian worker about thirty years old. It can be assumed that images were formed under the influence of the media as well. If we return to the DW material mentioned above, it was complemented by a photograph that is comparable to the image reproduced by young people (see Figure 4).

V. Mahmutoğlu and M. González pointed out: ‘The main function of traditional media is to provide timely information to the public, but today, traditional media cannot meet these expectations with regard to the fluid nature of global migration’ [5]. But the media discourse is filled with certain frames based on both outdated and modern stereotypes about migrants, and this is ultimately reflected in the public's attitude towards immigrants [7]. An intriguing detail was what we learned by looking at mentions of migrants' religious affiliation and religious or religiously connotated initiatives which migrants were somehow involved in. Most of the terms were related to Christianity, Islam and the Chinese New Year (which had no clear religious framework), and Christian ones were connected with ‘help & unity’ context, Islamic ones were connected with ‘challenge & prohibition’ context, and Chinese ones were connected with ‘family reunification’ context. As for the FGI participants in Ukraine (in addition to the media messages analysis, three focus groups were conducted at the end of 2019), religious terms in their remarks about migrants referred mainly to Islam and Christianity. Islamic ones were used in connection with the idea of threat (but that idea wasn’t applied to internally displaced Crimean Tatars), Christian ones were used in connection with the idea of attractiveness, and the Chinese New Year was described as a manifestation of the policy of imposing a different culture. This is important to consider because, according to Pew Research Center results [8], religious identity for about half of Ukrainians was linked to national identity.

Fig. 3. Semantic core for confessions of media discourse (2015-2018,

Februarys)

Fig. 4. Typical migrants’ images by TSNUK students (left), the DW

material’s photo (right)

In contrast to the popular use of the term ‘illegal’, the detailed explanations what it meant to be ‘legal’ migrant weren’t common ones. Clear statements on purposes of moving were also rare and related to psychological rehabilitation, work, salary, education, political and civic expediency. It is important that the media voiced the topic of psychological treatment for migrants without a judgmental connotation. Under the influence of everlasting push factors of migration [3: 18] people might need it but they don’t seek for it. This happened with Ukrainian IDPs because of unaccustomed and unpopularized care of mental health [4], and probably is happening again.

The mentioned periods of stay were most often calculated in months and years, and among plans (mentioned few if any times) there were the options ‘not to return until the end of hostilities’ and ‘to stay in a new place forever’. The media didn’t replicate what was already in the air due to internal media conformism (already known to be existing): ‘journalists may be reluctant to challenge employers on socially controversial issues, or to move away from established ways of communicating about immigration that the organization perceives to be appropriate for their audience’ [1: 14]. It is also possible that it was due to external

media conformism, because journalists could hardly fail to catch the ideas that migration at all became ‘a lasting phenomenon, surpassing spatial and temporal boundaries’ [10], and the ‘media-starring’ migrants have been becoming a ‘permanently temporary’ phenomenon [9]. Thus, the journalists could be threatened to stop getting interviews if they ask migrants such a ‘private’ (i.e., painful and requiring impossible unambiguity) question instead of smoothing of its sharpness.

LITERATURE

Allen W., Blinder S., McNeil R. Media reporting of migrants and migration. World Migration Report – 2018. URL: https://onlinelibrary.wiley.com/doi/epdf/10.1002/wom3.8
Gubar O. Research: The proportion of Muslims in Europe will double by 2050.

Deutsche Welle, November 30, 2017. URL: https://p.dw.com/p/2oYQ2
Krutikov Y. United Europe: The Challenge of Illegal Migration. RUDN Journal of Political Science. 2015. Pp. 17-25. DOI: 10.22363/2313-1438-2015-4-17-25.
Kuznetsova I., Mikheieva O., Catling J., Round R., Babenko S. The Mental Health of IDPs and The General Population in Ukraine: The Results of a National Survey and Interviews with Professionals. Briefing paper. 2019. DOI: 10.5281/zenodo.258556.
Mahmutoğlu V., González J. M. (eds) Communication of Migration in Media and Arts. Transnational Press London. 2020. URL: https://www.tplondon.com/product/migration-media-arts/
Migrants. Analysis of media discourse on migrants in Poland, the United Kingdom, Ukraine, Albania and the Czech Republic (MAD). URL: https://www.civitas.edu.pl/en/research/migrants-analysis-of-media-discourse-on-migrants-in-poland-the-united-kingdom-ukraine-albania-czech-republic-mad/migrants-analysis-of-media-discourse-on-migrants-in-poland-the-united-kingdom-ukraine-albania-and-czech-republic-mad
Potapenko K. More tolerant, but more aggressive: how the values of Ukrainians have changed in 2020. LIGA.Life, October 29, 2020. URL: https://life.liga.net/poyasnennya/article/tolerantnee-no-agressivnee-kak-izmenilis-tsennosti-ukraitsev-v-2020-godu
Religious Belief and National Belonging in Central and Eastern Europe. Pew Research Center, May 10, 2017. URL: https://www.pewforum.org/2017/05/10/religious-belief-and-national-belonging-in-central-and-eastern-europe/
Rimpiläinen E. The time of displacement. Commons. 2020. URL: https://commons.com.ua/en/chas-peremishchenih-pereselenci/
Scherschel K. Migration, On the Move. Global Dialogue. 2019. vol. 9, issue

3. URL: http://globaldialogue.isa-sociology.org/migration-on-the-move/
Solodko A., Fitisova A. Migration crisis in EU: policy statistics and analysis. 2016. URL: https://cedos.org.ua/en/researches/mihratsiina-kryza-v-yes-statystyka-ta-analiz-polityky/
Tashchenko A. Iu. (In)equality of obligations: the moral licenses of Ukrainians. Research & Branding Group Blog, January 19, 2021. URL: http://rb.com.ua/uk/blog-uk/omnibus-uk/ne-rivnist-zobov-jazan-jaki-v-ukrainciv-moralni-licenzii/
Vakhitova H., Fihel A. International Migration from Ukraine: Will Trends Increase or Go into Reverse? Central and Eastern European Migration Review. 2020. Vol. 9, No. 2, pp. 125-141. DOI: 10.17467/ceemr.2020.14.

Настояща Катерина I ‌

Email: kvitka2155@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2338-9448

Дозвіллєві практики українців у фокусі глобальних трансформацій‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Дозвіллеві практики в житті сучасної люди займають визначне місце. Ці практики стали настільки різноманітними і різноформатними що часто людина має можливість поєднувати інший від діяльності з відпочинковою. Якісно і різноманітно відпочивати стало престижно. Вміти відпочивати зі смаком і прискіпливо обирати форми і зміст відпочинку стає окремою діяльністю, яка також займає все більше місця в повсякденності людини. Крім пасивного і активного відпочинку, просто дозвіллевих практик і практик культурного споживання, вже можна говорити ще і про повсякденне і святкове дозвілля, екстремальне дозвілля і також нестандартне дозвілля –гібридні форми дозвілля і навчання (гейміфікація освіти), дозвілля і зайнятості (хендменд), дозвілля і споживання (шопінг). Так дозвілля трансформується, урізноманітнюються і гібридизується змінюючи узвичаєну повсякденність людини. Форми предметів дозвілля стають все більш різноманітнішими завдяки чому отримують доступ в інші сфери життя людини, не пов’язані безпосередньо з відпочинком. Так перебуваючи в дорозі чи подорожуючи чи просто на шляху до роботи, людина сучасна переважно має з собою безліч гаджетів починаючи від електронної чи аудіо книги, програвачі з улюбленими аудіозаписами і колекцією фільмів на смартфоні. Такий багатий вибір допомагає їй непомітно долати великі відстані, що зокрема також сприяє популярності туризму. Крім того сучасна людина має можливість дивитись фільми як по телевізору, так і піти в кінотеатр так і обрати щось на свій смак і подивитись фільм по інтернету. Для кожного з цих випадків є свій настрій і час. Так в кінотеатри найбільше полюбляють ходити компаніями і цілими родинами, це стає сімейною відпочинковою традицією [Чупрій, Настояща, 2020]. Вибір форм стосується і читання, як видів книг так і каналів доступу до них. Аудіокниги найчастіше слухають в транспорті чи під час тренувань, а паперові читають вдома на ніч [Чупрій, Настояща, 2020]. Така відсутність жорсткої регламентації часу дозвілля робить його надзвичайно доступним, різноманітним і зручним.

Цікаво, що згідно світового дослідження дозвіллевих практик виявилось що вони мають певну національну специфіку, Так, з’ясувалось що французи найбільше полюбляють відвідувати кафе і ресторани, більше часу за інших вони витрачають і на спа-процедури що також вважають різновидом відпочинку. Американці найбільше за інших відпочивають вдома біля

I Кандидатка соціологічних наук, доцентка, завідувачка відділу філософії і геополітики Інституту українознавства МОН України.

телевізорів. У Німеччині ж мешкає чимало шопоголиків, а от найбільші трудоголіки живуть у Японії та Китаї, відповідно відпочивають вони мало і не так різноманітно. Полюбляють навчатися відпочиваючи найбільше у Південній Кореї, тож різні форми навчання для них також сприймається як форма відпочинку, ірландці же вільний час найчастіше за інших витрачають на громадянську роботу – волонтерство [Ghosh, 2020].

В Україні дозвілля також має свою специфіку. Звернемося до дослідження, яке будо реалізовано за фінансової підтримки Українського культурного фонду в 2021 році ГО «Демократичні ініціативи молоді». Так, в рамках проекту було здійснено комплексне соціологічне дослідження культурних практик населення України. Розглянемо коротко основні результати цього дослідження.

Згідно з результатами дослідження самими популярними формами дозвілля українців виявилося активне дозвілля, зустрічі з друзями, а також читання книг і перегляд фільмів вдома. П’яту позицію по популярності зайняло відвідування кінотеатрів. Отже, більше половини опитаних назвали активне дозвілля самою характерною для себе дозвіллєвою практикою. В цю номінацію включені такі заняття як: велоспорт, прогулянки на природі, риболовля, мотоспорт, заняття на спортивних майданчиках, спортивний туризм і т.д. Другою по популярності серед всіх можливих видів відпочинку для українців є зустрічі з друзями. Цю номінацію обрали близько половини опитаних. Поширеною дозвіллєвою практикою виявилося і читання книг. Не відстає від читання і практика перегляду фільмів вдома. Ще майже третина опитаних полюбляють дивитися фільми в кінотеатрі і відмітили цю форму дозвілля як найбільш характерну для себе. Шосту позицію зайняв досить молодий вид дозвілля, якій можна означити як перегляд сторінок в соцмережах і на ютубі. Цей вид дозвілля виник порівняно нещодавно, проте зараз стрімко набирає обертів і активно поширюються серед різних верств населення, чому зокрема посприяв і довгий карантин під час пандемії. Якщо аналізувати серед популярних видів дозвілля те яке місце зайняли практики культурного дозвілля, то тут однозначним лідером є читання книг, адже воно потрапило в ТОП-5 самих популярних дозвіллевих практик, набравши більшість симпатій від опитаних. Досить поширеним є і відвідування кінотеатрів, адже цей вид дозвілля назвали важливим для себе третина респондентів. Відвідування театрів відзначили лише 15% опитаних, концертів же 14%. Таким же рівнем популярності користуються і екскурсії містом, а також слухання музики. Проте відвідування музеїв і виставок, як улюблений вид дозвілля вказали ще менше – всього 7%. Якщо розглядати гендерний розподіл популярності дозвіллевих практик, то ми помітимо що чоловіки частіше за жінок віддають перевагу активному дозвіллю, зустрічам з друзями і також більше грають в азартні ігри. Натомість жінки частіше за чоловіків відмічають читання як улюблену практику, а також частіше за чоловіків відвідують театри, концерти, і долучаються до екскурсій містом. Більше за чоловіків жінки також віддають перевагу творчому дозвіллю, а також відвідуванню музеїв і виставок. А от слухання музики, відвідування

кінотеатрів, перегляд фільмів вдома, як і такі види дозвілля як розгадування кросвордів і громадська робота не демонструють вагомих гендерних переваг і майже однаково часто відмічаються як жінками так і чоловіками.

Всіх опитаних дослідники сегментували по типам дозвілля на шість груп: неактивні, читачі, тусовщики, традиціоналісти, мандрівники по Україні і мандрівники закордон. Розглянемо характеристики цих типів.

Неактивні – переважно люди старшого віку 50+, пенсіонери чи наймані працівники і самозайняті які мешкають в селах і СМТ. Із видів дозвілля вони віддають перевагу перегляду фільмів вдома і менше читанню. Серед них найбільше людей з середньою освітою і низькими доходами. До форм культурного дозвілля залучені мало. Серед опитаних їх майже половина.

Читачі – переважно люди середнього і старшого віку. Серед читачів багато службовців, пенсіонерів, також домогосподарок, вони мешкають в селах і СМТ, а також в малих і середніх містечках мають середні доходи, або нижче середнього, частіше вони з вищою освітою. Віддають перевагу читанню і перегляду фільмів вдома, а також активному дозвіллю і зустрічам з друзями. Мандрівники Україною мешкають переважно в містечках і СМТ. Ця група утворюється здебільшого з людей 40-49 і 50-59 років. Серед них найбільше найманих працівників, службовців, менше але є також підприємці і пенсіонери. Рівень доходів у них вище ніж у читачів і неактивних. На своє дозвілля вони частіше за інші групи витрачають більше 1 000 гривень на місяць. Мандрівники найбільше полюбляють активне дозвілля, екскурсії,

подорожі, проте відвідують іноді і концерти, театри.

Традиціоналісти мешкають в середніх і великих містах і мають рівень доходів трохи вищий ніж попередні групи. Це переважно люди 30-39 і 40-49 років, менше серед них молоді і пенсіонерів. Утворюється ця група підприємцями, службовцями і менше самозайнятими, керівниками і пенсіонерами. Традиціоналісти значно більше порівняно з попередніми групами відвідують театри і читають книги. Також активно вони відвідують музеї, виставки і концерти. Тусовщики – це переважно молоді люди віком 18-29 і 30-39 років, які мешкають в містах як великих так і середніх. Тусовщики мають середній рівень доходів. Вони значно більше за інші групи полюбляють активне дозвілля, зустрічі з друзями і відвідування кінотеатрів. Частіше за інші групи вони також слухають музику. А от читання книг, відвідування театрів і екскурсії їх цікавлять значно менше. Мандрівники закордон – група людей з найвищими доходами. Мешкають вони переважно у великих містах. Серед них багато підприємців, службовців і керівників. Це люди переважно віку 40-49-50-59 років. Мандрівники за кордон переважно віддають перевагу активному дозвіллю, зустрічам з друзями і читанню книг. Полюбляють мандрівники і екскурсії іншими містами, а також досить часто відвідують театри.

Згідно результатів дослідження, середньостатистичний українець витрачає на дозвілля до двох годин в день. Однак при цьому ми знаємо, з того ж дослідження, що книги найчастіше читають в дорозі, музику прослуховують під час прибирання і слухають аудіокниги під час тренувань. Цей час не

рахується як присвячений дозвіллю, бо він не є надто довгим, попри це такі змішані форми дозвілля теж є дозвіллям, з чого ми можемо зробити висновок що дозвіллеві практики займають в нашому житті значно більше часу ніж ми так думаємо. І другий висновок – повсякденні дозвіллеві практики мають найчастіше гібридну форму, приховуючись в просторі і часі інших занять і справ.

ЛІТЕРАТУРА

Ghosh, I. Chart: A Global Look at How People Spend Their Time. URL:https://www.visualcapitalist.com/how-people-spend-their-time-globally/?fbclid=IwAR1ffgk9oVEBceA9ZVdhN7HAnCWeJQqZqm5fu2iKChUWm0Lhn72 dat9qXOg (last accessed: 18.02.2020)
Чупрій Л.В. Настояща К.В., Аналітичний звіт комплексного соціологічного дослідження на тему «Культурні практики населення міста Києва і Київської області». Монографія К.: ФОП Ямчинський О.В., 2020. 199 с.

Шелухін Володимир I ‌

Email: vashelukhin@i.ua

ORCID: http://orcid.org/0000-0002-8931-8757

Феноменологічний вимір релігійних переслідувань в окупованому Криму: пілотне дослідження‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Доповідь відображає результати пілотного дослідження ГО

«Регіональний центр прав людини» (30 жовтня – 10 грудня 2020 р.), що спеціалізується із моніторингу ситуації з громадянськими свободами та правами людини в окупованому Росією Криму. Співкерівники дослідження: Володимир Шелухін та Сергій Мокренюк (ГО «Регіональний центр прав людини»).

Збір емпіричного матеріалу здійснювали студентки факультету соціології в рамках виробничої практики. Консультант – Роман Мартиновський (ГО «Регіональний центр прав людини»). Позиції викладені в статті є авторськими й можуть не збігатися з офіційними позиціями ГО

«Регіональний центр прав людини» чи Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Робота центру насамперед пов’язана із збором фактів про владні структури причетні до релігійних переслідувань, настанову місцевого населення до переслідувань, інструменти та засоби таких переслідувань, ідентифікацію осіб персонально причетних до них. Реалізація цих цілей здійснюється Центром за допомогою різноманітних інструментів:

I Кандидат соціологічних наук, асистент кафедри соціальних структур та соціальних відносин, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

моніторингу ЗМІ, опитування мешканців Криму та внутрішньо переміщених осіб, вивченням нормативно-правової документації, зокрема, звітності різних органів влади Росії тощо. Водночас, реалізація цих завдань дала підстави припускати, що інтерв’ю можуть слугувати й цілям пов’язаним із описом переживань досвіду переслідувань. Ключове дослідницьке питання полягає в тому в що результує досвід релігійних переслідувань окупаційною адміністрацією в Криму?

Серія інтерв’ю була задумана як своєрідне «емоційне» доповнення до фактологічних даних, що збиралися в рамках роботи Центру. Відбір інформантів здійснювався методом «снігової кулі» через базу контактів організації задля підвищення гарантій анонімності, зважаючи на сенситивність теми та потенційні небезпеки для важкодоступних інформантів. Лише після отримання контактною особою принципової згоди від потенційного інформанта про надання інтерв’ю, контакт передавався дослідницькій групі. На етапі відбору виникли значні складнощі, зважаючи на стислі терміни польового етапу (1-10 грудня) ризики викриття тих потенційних інформантів, які перебувають в Криму, або побутову невизначеність потенційних інформантів, які вимушено залишили Крим, і тому не могли приділити достатньо часу для інтерв’ю. Тож, вдалося записати лише три інтерв’ю. Два інтерв’ю із мусульманами-сунітами 34 і 35 років (Р. 34, С. 35), які вимушено залишили Крим, одне – православним християнином, священиком в інтервалі 36-55 років (Я. 36-55), який теж залишив Крим, але маятниковим способом за можливістю відвідує півострів для служіння. Із соціологічної точки зору ці матеріали теж представляються інтерес, але звісно не в контексті кількісних узагальнень, а радше окреслення можливих типізацій досвіду релігійних переслідувань. Адже феноменологія, на відміну від позитивістських стратегій, вивчає значущість, а не об’єктивність чи кількісне розповсюдження.

Феноменологічний підхід специфікує багатовимірну мотиваційну структуру діяння через розрізнення «заради-мотив», або інший переклад

«для-того-щоб-мотив» (in order to motive) та «тому, що мотив» (because motive), де перший є поясненням дії через апеляцію до майбутнього, а другий через співвіднесення з переживаннями минулого [1: 378]. Існування у повсякденній реальності є постійним перебуванням в «актуальному тепер», де замість дискретного часу (об’єктивного), існує неперервне тривання (суб’єктивне). «Нормальний» стан у плині повсякденних взаємодій для індивіда визначається ідеалізованою взаємністю мотивів. На цьому базується і суб’єктивна раціоналізація у поясненні власних вчинків, яку спостерігаємо у випадках, коли індивіди говорять про свій минулий досвід з позицій теперішнього. Цей стан «нормальності» підтримується за умови, що індивід зберігає сталу природну настанову в своєму повсякденні: він не замислюється над тим, що робить, робить «все, як завжди». На природній настанові базується й взаємодія індивідів між собою за допомогою «методу відкритих домовленостей» – комунікативних правил, що безпосередньо не проговорюються, але передбачаються як спільні за замовчуванням для групи,

вкорінені в спільному запасі знання [2: 85]. Окупація та пов’язані з нею утиски цю природну настанову руйнують. За А. Шюцом, будь-яке проєктування є уявленням майбутньої поведінки. За умов природної настанови, коли ніщо не руйнує габітуалізовані структури повсякдення, уявлення майбутнього є зазвичай повторенням минулого досвіду. В уяві актор програє сталі, непроблематичні дії, які давали бажаний результат у минулому. Стреси окупації, стан страху та взаємної недовіри між членами різних громад кримського населення, руйнує непроблематичність повсякдення. Оскільки ідентичність є рефлексивною й процесуальною, то система заходів окупантів ab ovo стосується не лише макрорівня соціальних відносин (створення бюрократичних перепон для одних груп і стимулів для інших, невмотивованих штрафів, запровадження нових юридичних норм), але й мікрорівня. Стан перманентного страху, який створюється через залякування, дезінформацію та тримання в невіданні, має конституювати групи, контакт з якими, а не лише належність до них, розглядатиметься як дискредитуючий та небезпечний. А сам емоційний стан страху має бути максимально тривалим.

Однак описана А. Шюцом ситуація принципової автономності різних реальностей одна від одної, є радше ідеально-типологічною, аніж емпіричною [3: 232]. Якщо просити інформантів розташувати за мірою пріоритетності різні ідентичності: релігійну, етнонаціональну та громадянську, то для всі ставлять на перше місце саме віру, але у поясненні вагомості віри для них, всі відзначають її зв'язок із національною ідентичністю.

Переслідування є не сукупністю моментів, а тривалістю. Навіть, якщо конкретні факти переслідувань як події минають, суб’єктивний час інформантів плине навколо цього подієвого ряду. Шоки пов’язані з цими переживаннями послаблюються за рахунок міцності мереж взаємної підтримки. Це було особливо помітно у випадку інформантів-мусульман, де ці мережі сильніші, у порівнянні із самоописом власних станів, що його подавав інформант-православний. Він демонстрував вищу невизначеність щодо майбутнього, що було пов’язано також із дуже інтенсивним відходом вірян від власних громад, оскільки храми ПЦУ в Криму відвідували не лише етнічні українці, але й білоруси та росіяни, які можуть суто конфесійні потреби задовольняти в російських церквах, не наражаючи себе на небезпеку викликати підозри в нелояльності до окупаційної адміністрації. З конфесійного погляду, православна спільнота Криму є більш соціально гетерогенною, що вочевидь, ускладнює її мобілізацію, в порівнянні з мусульманською кримськотатарською. Робота з індивідами, які потерпали від різноманітних утисків в результаті російської військової окупації та анексії Криму, показує наскільки малопридатним є сам усталений понятійно-категоріальний апарат в правозахисному середовищі. У цьому контексті, цінним є звернення до досвіду самих жертв, аби з його допомогою уточнити самі стратегії опису та аналізу ситуацій пов’язаних із окупацією. Це автономний стосовно фіксації та систематизації фактів порушень свобод і прав, напрям роботи, де вельми корисно прислужитися могла б феноменологія як стратегія вивчення всіх форм досвіду.

ЛІТЕРАТУРА

Шюц А., Лукман Т. Структури життєсвіту / Альфред Шюц, Томас Лукман. – Київ : Український центр духовної культури, 2004. – 560 с.
Гарфінкел Г. Дослідження з етнометодології / Гарольд Гарфінкел. –Київ : Курс, 2005. – 340 с.

Shutz A. The Problem of Social Reality: Collected Papers I / Alfred Shutz. –The Hague : Martinus Nijhoff, 1962. – 361 p.

Кухта Мирослава I ‌

Email: m.kukhta@knute.edu.ua

ORCID: http://orcid.org/0000-0003-4663-9670

Соціальне становище молодих жінок України‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Соціально-демографічна ситуація в Україні знаходиться не в найкращому стані. Серед найбільш болючих точок – міграція, депопуляція, старіння населення. В цьому контексті пріоритетним напрямом є вирішення проблем молоді, адже вона виступає запорукою економічної, політичної, соціально-демографічної стабільності суспільства. В той же час, у переломні для суспільства моменти вона виявляється максимально незахищеною частиною, стикаючись з ейджизмом (дискримінацією за віком) та збільшенням коефіцієнту економічного навантаження. Якщо молодь не відчуває соціальної підтримки чи можливостей реалізації власного потенціалу – вона шукатиме їх за межами власної країни.

Одним з важливих аспектів розгляду проблем молоді є визначення поняття та уточнення вікових меж. Зазвичай під молоддю розуміють сукупність людей певного віку та відповідного соціального статусу, що має певні соціально-психологічні властивості, а виділення цієї групи та ставлення до неї в суспільстві пов’язано з культурними традиціями та актуальною економічною, політичною та соціальною ситуацією. Поки що вікові межі для молодості знаходяться в діапазоні 16-35 років – це нижня та верхня межі молодості, прийняті на сьогодні в Україні.

Оскільки молодь є величезною соціально-демографічною групою, помилково вважати, що єдина стратегія подолання молодіжних проблем може бути застосовною до усіх. Найперше, слід враховувати гендерні відмінності, що включають різницю в соціальних можливостях та очікуваннях щодо статусів та поведінки осіб жіночої та чоловічої статей, адже у нас ще зберігається високе позитивне ставлення до традиційних цінностей – Україна сьогодні не належить до країн, респонденти з яких схильні до прийняття емансипаційних цінностей: наша країна замикає першу третину країн-

I Докторка соціологічних наук, професорка кафедри філософії, соціології та політології, Київський національний торговельно-економічний університет.

учасниць, що характеризуються низьким у середньому рівнем прихильності до даних цінностей [1]

У той же час, чисельне переважання жінок, що збільшується з віком (так, за даними Держкомстату у віковій групі 65 років і старше чисельність жінок майже у 2 рази перевищує чисельність чоловіків), довша в середньому на 10 років тривалість життя жінок [2] мають наслідком те, що старіння в Україні носить «жіноче обличчя» та супроводжується високим рівнем бідності, адже дотепер у жінок в середньому розміри доходів помітно нижчі.

Прагнення покращити своє становище порівняно з батьківським – одна з ключових особливостей молоді, тож зрозумілим є небажання молодих людей жити в незадовільних економічних умовах (за даними опитувань, при виборі роботи молоді українці перш за все звертають увагу на рівень заробітної плати (96% вважають це важливим), а в останню чергу – на можливість зробити щось цінне для суспільства (72%) та роботу з людьми (68%))[3]. Це прагнення по-різному проявляється у адаптаційній поведінці жінок та чоловіків, адже можливості до зміни економічного становища для них різні – на сьогодні Україна посідає 52-ге (з 162 країн світу) місце в рейтингу досягнення гендерної рівності [4]. В цьому контексті вважаємо важливим вивчення соціальних можливостей молодих жінок України. Розглянемо основні сфери, що потребують максимальної уваги.

Гендерна взаємодія – погляди на роль та місце чоловіків та жінок у сімейному та громадському житті. Як виявилося, навіть в молодіжному середовищі вони доволі суперечливі, навіть молодь загалом демонструє низький рівень егалітаризму. Можливо, традиційність найбільш яскраво проявляється в застосунку до розподілу побутових ролей між подружжям, тож спинимося на цьому детальніше. За результатами досліджень, переважна більшість чоловіків вважає, що «жінка в ідеалі повинна бути вірною, ніжною та мудрою, а ще красивою та турботливою» [5]. Сім’я, любов, дружба посідають у їх ціннісній ієрархії вищий ранг (так, загалом цінність сім’ї вважають дуже важливою 86,3% українців), проте рівність у сімейних стосунках поки що недосяжна для більшості – 2/3 жінок зазнавали психологічного, фізичного чи сексуального насильства, а 26% жінок віком від 15 років зазнавали насильства від інтимного партнера. Час, витрачений на виконання побутових обов’язків у жінок в середньому становить 29 годин на тиждень порівняно з майже удвічі меншим у чоловіків – близько 15 годин на тиждень. Це при тому, що рівень зайнятості чоловіків та жінок відрізняються не так помітно – працюючими є 47% жінок [4].

Взаємозв’язки тенденцій народжуваності із змінами на ринку праці. Молодий вік відзначається не лише активністю у сфері праці, але й початком дітонародження. В Україні спостерігається стійка тенденція до зниження як чисельності народжених, так і рівня народжуваності. Ці темпи помітніші у молодих репродуктивних групах населення. Переважна більшість народжень дітей – 85, 4%, у 2018 р. припадала на жінок у віці до 35 років. Також продовжується, хоча й повільними темпами, зростання середнього віку матері при народженні дитини. Це якраз спричинено поширенням практики

відкладання народження першої дитини на старший вік, тобто прагнення спочатку здобути певний професійний рівень та мати економічну «подушку», а потім реалізовуватися у материнстві/батьківстві. Поряд зі зростанням середнього віку матері при народженні дитини, що, загалом, характерно для розвинутих країн, серед усіх євпропейських країн Україна вирізняється найнижчим коефіцієнтом дітонародження [3: 12].

Освітні можливості. Індекс гендерного паритету у сфері вищої освіти в Україні навіть вищий, аніж у країнах ЄС, проте й тут є свої нюанси: зберігається значна гендерна сегрегація. Так, серед усіх випускників ВНЗ за STEM спеціальностями жінки становлять лише 14% порівняно з 38% серед чоловіків [4]. Як зазначалося, рух до досягнення гендерної рівності у нас доволі помітний, проте в деяких аспектах він іноді зворотній: так, порівняно з 2011 роком у 2020 р. відбулося зростання поширеності гендерних стереотипів, зокрема щодо того, що університетська освіта важливіша для хлопчика, ніж для дівчинки, з 18% до 24,5%; а також «якщо жінка заробляє більше грошей, ніж чоловік, це, як правило, викликає проблеми» – з 20% до 30,9% [1].

Також, лише у 2017 році Міністерство охорони здоров’я скасувало заборону жінкам працевлаштовуватися за понад 450 спеціальностями, і аж у 2018 році подібні зміни відбулися у Збройних силах України, де упродовж тривалого часу існувала заборона жінкам займати керівні посади та служити на бойових посадах, незважаючи на присутність наших військовослужбовиць в зонах бойових дій.

Вагомими складовими гендерної політики є участь жінок в управлінні, можливості до розвитку кар’єри та здійснення підприємницької діяльності, відповідна сімейна політика. Наприклад, дотепер частка юридичних осіб, у яких керівниками є жінки, складає лише 28,9%, тобто переважно на управлінських посадах перебувають чоловіки, а праця жінок більше застосовується в якості службовців та технічного персоналу. Схожі тенденції й у сфері економічній – у середньому оплата праці жінок по країні на 22,8%, нижча за відповідний показник у чоловіків. Зазначимо, що існують варіації гендерної нерівності в оплаті залежно від сфери діяльності – найменша різниця оплати праці за статтю в освіті (3,8%), діяльності у сфері транспорту (4%), державному управлінні й обороні, обов’язковому соціальному страхуванні (4,5%) [4].

Щодо підприємницької діяльності, то підприємиць на сьогодні 46%, серед них 33% – молоді жінки до 35 років. Проте жіноче підприємництво потребує комплексної програми підтримки, з перешкод уже існуючому бізнесу жінки зазначають в першу чергу гендерну нерівність та стереотипи –18%, замало часу для балансу «сім’я-бізнес» – 14%, а також необхідність доводити чоловікам серйозність своїх намірів – 10%. Тобто очолюють рейтинг найбільших перепон саме пов’язані з традиційністю розподілу гендерних ролей. Ще гірше виглядає картина початку діяльності – 30% вказують перешкоду стереотипів та гендерних упереджень щодо жіночого бізнесу [6].

Підсумовуючи, на сьогодні молоді жінки уже орієнтуються на європейські стандарти життя, як наслідок – відкладення вступу у шлюб,

народження меншої кількості дітей (чи небажання їх народжувати узагалі) та міграція за кордон. Саме тому зважений підхід до реалізації ґендерної політики в Україні є актуальним, особливо у світлі обраного загального курсу на утвердження європейських демократичних цінностей.

ЛІТЕРАТУРА

Ukraine in World Values Survey 2020. Resume of the Analytical Report. -[Електронний ресурс ]. – Режим доступу: https://ucep.org.ua/wpcontent/uploads/2020/11/WVS_UA_2020_report_ENG_WEB. pdf
Діти, жінки та сім’я в Україні. Статистичний збірник / Державна служба статистики України. – Київ. – 2020. – 284 с.
Молодь на ринку праці: навички XXI століття та побудова кар’єри. Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні /Держ. ін-т сімейної та молодіжної політики. – Київ. – 2019. – 107 с.
Гендерний профіль України. Основні факти. – [Електронний ресурс]. –Режим доступу: https://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/gender-equality/comparative-gender-profile-of-ukraine-.html.
Результати соціальних досліджень, компанії R&B Group. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ukraine.segodnya.ua/ukraine/kakoy-vidit-ukrainskuyu-zhenshchinu-sovremennoe-obshchestvo-bolshe-mudrosti-i-menshe-volnostey-1163014.html.

Результати дослідження «Портрет української жінки-підприємиці» Women Biz Days. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://business.diia.gov.ua/cases/iniciativi/rezultati-doslidzenna-portret-ukrainskih-zinok-pidpriemic-ta-innovacijnij-work-book-dla-msb-vid-women-biz-days.

Лапан ТетянаI, Кудринська Ганна II ‌

Email 1: tetyana.lapan@lnu.edu.ua

Email 2: hanna.kudrynska@lnu.edu.ua

ORCID 1: https://orcid.org/0000-0002-3133-9707

ORCID 2: https://orcid.org/0000-0003-3825-034x

Довіра як чинник ефективних взаємодій в умовах війни на сході України‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Довіра – невід’ємний атрибут життєдіяльності людини, адже кожен із нас, свідомо чи мимохіть, включається в довірчі відносини як із безпосереднім

I Кандидатка історичних наук, доцентка кафедри соціології, Львівський національний університет імені Івана Франка.

II Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології, Львівський національний університет імені Івана Франка.

соціальним мікросередовищем, так і з іншими суб’єктами соціальної взаємодії (групами, колективами, установами, соціальними інститутами, суспільством у цілому). Тобто елемент довіри наявний у різного роду взаємодіях, коли індивід орієнтується на «Іншого» [1 : 223].

Проблематика довіра традиційно є предметом наукових зацікавлень низки соціогуманітарних наук, зокрема теології, філософії, етики, соціальної психології, а наприкінці ХХ ст., як зауважує П.Штомпка, входить у коло інтересів соціології. Соціологічний вектор вивчення довіри здебільшого зосереджується на дослідженнях взаємозв’язків міжособистісної довіри та довіри інститутам [2: 138].

Е.Гіденс, висвітлюючи поняття довіри, виокремлює два її типи: довіра до людей (базисна, елементарна довіра) та довіра до абстрактних систем. Для першого характерною є взаємна відповідальність (упевненість у чесності іншого стимулює прагнення до чесності з самим собою). Довіра другого типу спрямована на забезпечення надійності повсякденного життя [1]. Подібної типології дотримується й Н. Луман, вирізняючи особистісну довіру й системну (інтерпретуючи останню як впевненість) [1 : 229-230].

Нашу увагу ми фокусуємо на міжособистісній довірі крізь призму досвіду жінок, які в той чи інший спосіб долучилися до антитерористичної операції (АТО) на сході України. Аспекти вияву довіри ми намагатимемося простежити у добірці напівструктурованих біографічних інтерв’ю, записаних нами у процесі реалізації проекту «In Memory of Lesya Kyzyk Research Project in Oral History: Ukrainian Women in the Military Conflict in Eastern Ukraine (2014-2017)»III. Вибірка формувалася методом снігової кулі. Усі інтерв’ю відбувалися на мирній території України, після повернення жінок із зони АТО. Опитування охопило значну частину регіонів країни, а саме: Львівську, Київську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Дніпропетровську, Хмельницьку, Полтавську області. Серед опитаних нами жінок були офіцери Збройних Сил України (ЗСУ), лікарі, санінструктори, бійчині-добровольці, волонтери. Архів проекту «In Memory» загалом нараховує 45 біографічних інтерв'ю з жінками, котрі мають досвід перебування в зоні АТО-ООС (з початку збройного конфлікту на Сході України).

Війна – особливе соціальне середовище функціонування військовослужбовців, де формуються норми і моделі відповідної поведінки, що суттєво різняться від цивільного життя. Кожен військовослужбовець є частинкою єдиного організму, який повинен злагоджено функціонувати з метою успішного виконання поставлених завдань, що неможливо зреалізувати без відносин довіри. Довіра є основою, на якій вибудовуються соціальні зв'язки, що зміцнюють і надають цілісності будь-якому соціальному організму. Власне довіра слугує одним із найбільш значущих чинників конструювання міжособистісної взаємодії в умовах війни: «Самі розумієте, що в зону АТО поїхати з людиною, якій ти не довіряєш, не може такого

III Проект реалізовано в межах програми УКУ.

бути. Формується команда, і ми вже як рідні. Ми завжди проговорюємо, якщо щось стається, що ми робимо. Ти робиш – те, ти – те, я – те. І ми вже спокійні, все. Всі знають свої завдання чудово» (Богдана, санінструктор ГО «Білі берети»).

Довіра слугує невід’ємним чинником «консолідації тоді, коли немає можливості для цілковитого контролю над ходом майбутніх подій, що залежать від результатів людської взаємодії. Разом з тим долучення до певних солідарних груп й апріорна довіра «нашим», тобто тим, хто ідентифікується як такі, що їх поділяють, диференціює акторів, розводячи їх «по різні стороні барикад» з тими, хто дотримується інших поглядів» [1 : 223]. «Найважливіше, що я зрозуміла, хто є хто. Я зрозуміла, де є моя сім’я; я зрозуміла, що таке справжні люди і я зрозуміла, що таке люди, з якими спілкуватися просто не варто. Там перейшла дуже добра переоцінка цінностей. Вона почалася ще на Майдані, але там воно дійшло до свого апогею. Ото є моя родина, люди, з якими я пішла в АТО. То є моя родина, то є люди, до яких я можу телефонувати, яким я повністю довіряю» (Емілія, медичний інструктор).

«Там ти знаєш, де свій, де чужий. А тут йдеш і не знаєш, хто тобі в спину дихає. Тута не можна так зрозуміти людину, як там. Там ти бачиш людину, от знаєте, як таке ніби, як вона прозора; ти її бачиш наскрізь, що вона з себе представляє. Якщо людина закривала мене, наприклад, там чи ще когось собою ...то тута можна ні за що не бояться. Тут можна будь-що сказать і довірить. І ти знаєш, що людина не підведе» (Марина, бійчиня, кухар батальйону).

Довіра функціонально накладається з упевненістю, вірою, солідарністю, взаємодопомогою, ризиком. Взаємовиручка, бойове побратимство є важливими і невід’ємними атрибутами на війні, без яких вижити в такій ситуації складно та практично нереально. Взаємозалежність індивідів одне від одного у процесі виконання ними певних соціальних ролей чи бойових завдань формує позитивний модус взаємовідносин. Така консолідація має особливе значення у ставленні до товаришів по зброї та виявляється у низці соціально-психологічних і морально-етичних якостей особистості, її взаємовідносин у військовому колективі: «У нас були спільні важкі хвилини. При чому у всіх спільні. У нас не було такого, щоб ми втратили когось і щоб тільки він когось втратив, чи я когось. Ми всі прекрасно знали цю людину, ці втрати переживалися всіми разом… Як з самого початку, ми організувалися ще на Майдані, наша сотня, ми поїхали туди, ми були одна команда і ми вже один до одного звикли» (Емілія, медичний інструктор).

У проведених нами інтерв’ю часто акцентується увага респондентів на бойовому побратимстві та взаємодопомозі різного характеру (допомога при пораненні, моральна підтримка тощо). Слово «побратимство» означає спорідненість між людьми, вони стають один для одного родичами ‒ братами. Прояви бойового побратимства в бою та в побуті певною мірою різняться. Побутові умови для військовослужбовців є складними. Найважчим для військових є «надтісне» спілкування, коли з дня на день комунікуєш з тими

самими людьми, ще й побутові умови далекі від стандартів комфорту як матеріального, так і психологічного.

Довіра чи недовіра до певних людей чи груп визначається не лише станом відносин з цими об'єктами, а й спрямованістю суб'єкта на поглиблення чи уникнення цих зв'язків, зближення чи віддалення [3 : 49]. Довіра включає повагу й інтерес до об'єкта; уявлення про потреби, які вона уможливлює задовольнити; емоції, пов'язані з їх майбутнім задоволенням, готовність здійснювати певні дії, що сприяють успішній взаємодії. Недовіра пов’язана з усвідомлення ризиків, відчуттям страху, негативними емоційними оцінками об'єкта, напруженістю та готовністю припинити контакти [3 : 60].

Довіра зменшує невпевненість, дає підстави припустити, що інші будуть діяти вигідно для нас або принаймні нейтрально. Це, своєю чергою, дає нам змогу діяти більш спокійно, оптимістично. Натомість недовіра зумовлює формування «охоронних бар'єрів» проти ймовірних потенційних загроз з боку інших людей. Таким чином, довіра, як слушно зауважує П.Штомпка, –це свого роду ставка щодо майбутніх непередбачуваних дій інших [4 : 326].

«Я апріорі буду на боці своїх хлопців, бо я їх дуже добре знаю, вони мені класні, і я їм довіряю стосовно того, як вони до когось ставляться» (Ольга,заступниця командира з забезпечення, зв’язки з громадськістю; волонтерка організацій "Краматорські бджілки", "Моя незалежна", "Допоможи фронту. Рівне").

Узагальнюючи вище викладене, доцільно зазначити, що довіра слугує певним моральним стимулом як для суб’єкта довіри, так і для того, хто її виправдав [4 : 227]; передбачає чесну поведінку, співпрацю, взаємодопомогу, не нанесення шкоди іншим; слугує чинником конструювання соціальних взаємодій.

ЛІТЕРАТУРА

Cоціально-психологічні чинники інтеграції українського соціуму / [О.Г.Злобіна, М.О.Шульга, Л.Д. Бевзенко та ін.] ; за наук.ред. О.Г.Злобіної. – Київ : Інститут соціології НАН України, 2016. – 276 с.
Барановский М.В. Доверие в военной организации (опыт социологического исследования) // Социологические исследования. – 2019. –№ 10. – С. 137-145.
Купрейченко А. Б. Психология доверия и недоверия. М.: Институт психологии РАН, 2008. – 571 с.
Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

Айтов Спартак I ‌

Email: aytovspartak@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0001-9049-5865

Icторична aнтропологiя як сучасна фiлософiя icторiї та аналіз колективної ідентичності українського суспільства‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Осмислення гуманітарної площини історичного розвитку й значущих чинників причинності, особливостей і спрямованості розвитку минулого утворюють сферу вивчення каузальності й особливостей історичної і соціальної динаміки. Воно входить до рефлексивного поля історичної антропології як сучасної філософії історії, яка досліджує багатоаспектний психологічний простір соціальних процесів минулого і значною мірою сучасності [1: 328-329]. Важливим елементом застосування історично-антропологічних концепцій у розуміння суспільного буття є аналіз ментально-культурних аспектів соціальної динаміки, зокрема колективної ідентичності і формування системи світоглядних і духовно-етичних цінностей українського суспільства.

Залучення теоретичних підходів icторичної антропології як сучасної філософії історії до релевантного розуміння особливостей суспільств минулих епох об’єктивно є теоретичною і фактологічною основою розвідок колективної ідентичності як чиннику соціокультурної динаміки сучасного українського суспільства. Осмислення історично-антропологічними розвідками даних проблем може здійснюватися у двох дослідницьких напрямах.

Наукові студії історичної антропології як сучасної філософії історії ментальної площини загальних історичних особливостей і соціально-культурних трендів суспільного розвитку є першим із даних напрямів. Другим є осмислення широкого спектру icторично-культурних явищ і процесів, які були значущими для формування колективної ідентичності й системи цінностей соціуму. Цей напрям включає елементи цивілізаційний, макрокультурний та мікрокультурний.

Цивілізаційний елемент може реалізуватися у дослідженні формування соціально-психологічних засад колективної ідентичності українського суспільства, котра утворилася у ході історичних процесів, їх впливу на сутність й траєкторії розвитку громадянського суспільства і держави. Залучення цивілізаційного елементу у аналізі ідентичності вітчизняного соціуму є важливим з огляду на складний характер ґенези і розвитку українських ментальності і світогляду, котрі знаходилися під впливом різних культурних

I Кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії та соціології, Дніпровський національний університет залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна.

світів. Слід зазначити, що аналіз даної проблематики має важливе значення і для з’ясування сутності геополітичних і макросоціальних процесів у Центрально-Східній Європі і загалом у європейському суспільному просторі, з огляду на процеси динаміки «локальних цивілізацій», які зазначав С. Хантінгтон [3: 13-14].

Макрокультурний та мікрокультурний елементи аналізу історичною антропологією колективної ідентичності має потенціал реалізації у осмисленні каузальності історично-культурних й пов’язаних з ними соціальних процесів. Зокрема об’єктом дослідження є людиновимірні аспекти різноманітних форм соціальної організації, культурних моделей і норм, життєві, інтелектуальні і етично-естетичні цінності, які впливають на формування колективної ідентичності й вмотивовують різні соціальні групи і суспільства у цілому на реалізацію певних програм розвитку. Вони вивчаються відповідно на великому (загальний суспільно-культурний простір) [2: 22-23], та малому (окремі суспільно-культурні явища) сутнісних рівнях.

Таким чином осмислення історичною антропологією як сучасною філософією історії багатоманітних феноменів ментальності і культурних реалій минулого утворюють сферу аналізу колективної ідентичності українського суспільства. До її складу входять з’ясування завдяки теоретичним підходам історично-антропологічних студій гуманітарної площини причинності і орієнтації розвитку великих історичних і соціальних процесів і вивчення істотних чинників різних за масштабами і значенням феноменів icторично-культурного розвитку. Дослідження історичною антропологією як сучасною філософією історії ментально-культурного горизонту широкого спектру, за масштабом, сутністю і важливістю процесів минулого дає змогу глибокого розуміння шляхів формування, сутності і значущості для загального соціального розвитку колективної ідентичності українського суспільства і її потенціального впливу на шляхи його розвитку у майбутньому.

ЛІТЕРАТУРА

Айтов С.Ш. Сучасна філософія історії: історично-антропологічний горизонт. – Дніпро: Ліра, 2018. – 368 с.
Ноffman P. Why did Europe conquer the world?. – Princeton: University of Princeton, 2015. – 272 p.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева. – Москва: АСТ, 2006. – 571 с.

Maksymenko Olha I ‌

Email: olga.maksimenko.65@gmail.com

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-2804-2790

Do We Really Value Nature, or Do We Merely Worry About Ourselves? (A Brief Analysis of Some Findings from Public Opinion Polls and a Small-scale Survey)‌

It would be no exaggeration to say that all of us would like to live in a healthy natural environment, enjoy lush greenery and beautiful flowers in the summer or white snow in the winter, hear birds chirping in the morning, breathe clean air and drink clear water, as well as have enough opportunities for rest and recuperation. It is therefore not surprising that we feel uncomfortable or stressed and often get sick in an environment which is far from being healthy.

It is natural for us to worry about our well-being if the condition of our locality is changing for the worse. We respond to such a change in different ways: by distancing ourselves from some negative effects (e.g. moving to a cleaner or quieter neighbourhood), seeking help from relevant authorities (e.g. when it comes to cutting down trees), taking to the streets to call for a ban on the construction of a skyscraper or to protest against the launch of a nuclear power plant, etc. Some people think not only of the environmental factors that may affect their health but also about their own impact on the environment. They often break their old habits and espouse new practices for a better life and a healthier planet.

This short research paper focuses on how Ukrainians perceive environmental issues and what eco-friendly practices our fellow citizens are ready to take up. For this purpose, we will first analyse basic findings from several nationwide surveys carried out by different research institutions (or polling companies) from 2015 through 2020 (N = 1,200‒2,100). In these surveys, a respondent was supposed to answer the following questions: a) which environmental problems (given on the list) worry him/her the most; b) who should be held responsible for such a state of affairs (the government, local authorities, politicians, big businesses, ordinary citizens, etc.); c) what the respondent is personally willing to do (or doing at the moment) in order to improve the current situation or tackle the environmental crisis. The data were gathered from all Ukraineʼs regions, except for the Autonomous Republic of Crimea and non-government-controlled areas (NGCA) in the East.

Before commenting on the figures, we would like to acquaint the reader with a comprehensive annual survey titled “Ukrainian society: Monitoring social changes”. The survey was initiated by the Institute of Sociology of the National Academy of Sciences of Ukraine in 1992, less than a year after this country had

I Leading sociologist at the Department of Methodology and Methods of Sociology, Institute of Sociology of the National Academy of Sciences of Ukraine.

gained independence. A questionnaire used in this study consists of 15 sections related to the key spheres of society. Each section (“Economic situation”, “Political situation”, “Social well-being and public moods”, “Local living conditions”, “Leisure and recreation”, etc.) contains a set of questions that make it possible to record and analyse the changes in the main social indicators.

The latest “Ukrainian society” survey was conducted from 19 September to 9 October 2020. 1,800 people (aged 18 and over) participated, and there was a special section focusing on the current environmental situation. According to the data, 36.6% of respondents felt worried about air pollution due to vehicle emissions, 33.4% were dissatisfied with the sanitary condition of their locality owing to excessive garbage, 26.7% and 20.0% respectively expressed concern over water and soil pollution due to chemicals and industrial waste, 24.3% expressed dissatisfaction with the quality of everyday foods (owing to the high amount of harmful ingredients), and 10.3% mentioned radioactive contamination (because of the 1986 accident at the Chornobyl nuclear power plant) as a factor affecting their health. On the one hand, these figures are not as discouraging as those at the beginning of the 2000s — when nearly half of Ukraine’s population showed concern over air and water pollution (47.3% and 46.1% respectively); on the other hand, there has been an increase in the number of people feeling dissatisfied with the quality of the natural environment in many respects. Besides, over half of those surveyed said that they lacked environmental safety and security [3: 266–269].

Well, what do Ukrainians understand by environmental security? As the data of another nationally representative survey show, most of our citizens regard environmental security as a state of the environment which does not affect their lives, health or well-being. (This survey was undertaken by the Ilko Kucheriv “Democratic Initiatives” Foundation together with the Razumkov Centre Sociological Service in July 2015; 2,100 persons were interviewed.) Answering the question about basic environmental rights, the majority (71.6%) of respondents mentioned the right to a safe, clean, healthy and sustainable environment. Still, far fewer (21.4% and 15.5% respectively) knew about the right to start or join an environmental organisation or the right to free access to information related to environmental issues. So, according to these figures, a considerable part of Ukraineʼs population are not fully conversant with environmental legislation. Another “weakness” of our citizens is low civic engagement: just a little over one per cent of those surveyed were members of an environmental association or movement and 8.3% had taken part (at least once) in an environmental campaign. More than nine tenths (93.1%) had never tried to stand up for their environmental rights even though they had felt that their rights had been violated [5].

The next survey sheds light on whom ordinary Ukrainians tend to blame for the current environmental problems facing their country. This study was conducted jointly by “GfK Ukraine” and “Socis”, two polling companies, in February‒March 2017, and some of the findings are as follows: about one eighth (11.6%) of respondents thought that industrial corporations should bear responsibility for the damage that their products or activities have done to the natural world. Over half (50.2%) believed that the government was not doing enough to protect the

environment, whereas the rest (35.3%) held the view that citizens themselves ought to take care of nature.

As for everyday actions aimed at helping the environment, 62.1% of those surveyed reported cleaning up the area around their house or apartment block, 53.3% and 43.1% were trying to reduce energy and water consumption at home. Yet, it is unclear whether they saved water or energy in order to minimise their impact on the environment or simply to lower their water or electricity bills.

Only a small portion (7.3%) said that they had participated in (or supported) environmental campaigns. Using the mass media (newspapers, magazines, radio, etc.) to inform the public about environmental pollution in a particular locality or applying to a relevant authority in order to solve that problem turned out to be the least popular activities among our citizens: 6.6% and 7.8% respectively had some experience in handling environmental issues in such a way [6].

Certainly, we should not forget about environmentally conscious Ukrainians who launch or join important eco-initiatives such as zero waste living or river clean-ups, or those who take part in environmental protests or climate strikes. These people set an inspiring example for others, but they are not in the majority so far.

At this point, we have analysed some survey findings related to the “environmental profile” of Ukraineʼs adult population. However, it would be interesting to know how our young fellow citizens (that is secondary and high school students) feel about the environment — first of all, because they are going to shape the future of this country. To this end, we designed a questionnaire and called it “My attitude towards nature”. The questionnaire consists of 30 statements, and each statement includes three alternatives to choose [4]. Each alternative, in turn, characterises a person’s type of world view with regard to the “human‒nature” relationship (anthropo-, bio- or ecocentrism).

An anthropocentric perspective argues that human beings are the central or most significant entities in the world; thus, the natural world is supposed to serve their needs. A biocentric (or nature-centred) approach, in contrast, attaches the greatest value to nature and calls on humans to subordinate themselves to the natural world. Ecocentrism lies somewhere between these two extremes; it brings to the fore humans’ living and developing in harmony with nature [2: 18].

The questionnaire is organised in such a manner that its statements cover practically all spheres where humans interact with nature, such as farming, fishing, gardening, crafts, manufacturing, construction, hobbies, outdoor activities, etc. A student’s responses are put in a table with three columns, “A”, “B” and “E” for statements corresponding to an anthropo-, bio- or ecocentric type of world view. Each option scores one point regardless of which type of world view it reflects. In each column, the responses are added together, then divided by 30 (the number of statements) and multiplied by 100%. The value obtained is a share of a particular type of world view (anthropo-, bio- or ecocentric). If we compare these three values, we can see which type of world view (anthropo-, bio- or ecocentric) prevails in this student. Then we repeat the calculation for other students and eventually see the prevailing type of world view for the whole class.

The questionnaire was pretested on a sample of 40 high school students (9th,

10th and 11th graders), from Kyiv and Poltava regions. The students could complete the questionnaire on paper, and it was also available in electronic form (published on “Vseosvita”, a well-known Ukrainian teacher website). The preliminary results indicate a slight prevalence of an ecocentric world view, especially among students from Poltava region. This is obviously because the school that joined the study is presently being engaged in several environmental projects (such as developing of open-air educational and recreational areas, park and lake clean-ups, building a shelter for stray animals, etc.). So, we can conclude that hands-on experience is conducive to fostering environmental values.

Appendix. An example of a statement with three alternatives.

We should reduce the consumption of plastic products as far as possible. Not being biodegradable, they are usually collected in landfills or floating in the ocean, thereby inflicting damage on the environment and eventually on us humans. (This statement represents an ecocentric view.)
We have done nothing but destroy our Mother Nature; so we must stop using everything that is harmful to it, including plastics. (This statement corresponds to a biocentric worldview.)
If you ask me, it doesnʼt make any sense to give up plastics. First, these products are convenient; second, if we refuse them, a lot of people will lose their jobs. What exactly we should do is to learn how to recycle plastic. (This statement reflects an anthropocentric type of worldview.)

LITERATURE
1. Дерябо С. Д. Экологическая педагогика и психология. / С. Д. Дерябо, В. А. Ясвин. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. — 480 с.
2. Льовочкіна А. М. Психологія розвитку екологічної культури студентської молоді : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. псих. наук : спец.
  
  19.00.07 «Педагогічна та вікова психологія» / Льовочкіна Антоніна Михайлівна. — Київ, 2013. — 42 с.
3. Максименко О. О. Як громадяни України оцінюють стан довкілля і що вони готові робити для його поліпшення / Ольга Олександрівна Максименко // Українське суспільство: моніторинг соціальних змін / Гол. ред. В. М. Ворона, М. О. Шульга. — Київ: Інститут соціології НАН України, 2020. — С. 266–273.
4. Максименко О. О. Визначення переважного типу ставлення особистості до природи [Електронний ресурс] / Ольга Олександрівна Максименко // Всеосвіта
  
  — Національна освітня спільнота. — 2020. — Режим доступу до ресурсу: https://vseosvita.ua/test/vyznachennia-perevazhnoho-typu-stavlennia-osobystosti-do-pryrody-92716.html
5. Ставлення населення до питань екології. [Електронний ресурс] // Екологія — Право — Людина. Верховенство права для захисту довкілля. — 2015. — Режим доступу до ресурсу: http://epl.org.ua/announces/stavlennya-naselennya-do-pytan-ekolohiyi
6. Уявлення населення України про сталий розвиток (Аналітичний звіт за результатами національного соціологічного опитування). — Київ: Програма розвитку ООН в Україні, Глобальний екологічний фонд, 2017. — 56 с.

Москотіна Руслана I ‌

Email: rmoskotina@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2195-3121

Агентна модель поширення дезінформації‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Поширення дезінформації як онлайн, так і оффлайн є дуже актуальною проблемою на сьогодні. Дезінформація передбачає навмисне створення й обмін неправдивою та/або маніпулятивною інформацією, що має на меті ввести в оману аудиторію, якій вона транслюється для заподіяння шкоди та/або для отримання вигоди (особистої, фінансової чи політичної) [1]. Яскравим прикладом дезінформації можуть бути теорії змови. В одних випадках дезінформація може бути цілком безневинною, але в інших випадках вона може серйозно нашкодити. Так, теорії змови, які заперечують існування COVID-19, можуть призвести до серйозних наслідків: деякі люди своїми діями почнуть наражати себе і своїх близьких на небезпеку захворіти на COVID (наприклад, ці люди перестануть дотримуватись масочного режиму, почнуть частіше перебувати у місцях скупчення великої кількості людей тощо).

Рецепт захисту від дезінформації досить простий: ретельна перевірка фактів. Однак нерідко люди не перевіряють інформацію, яку вони отримують із соціальних медіа, від друзів та знайомих. Інколи це відбувається через небажання, а для когось ця інформація звучить цілком логічно й переконливо, через що сприймається як достовірна. До того ж, така неперевірена інформація (яка цілком може виявитись хибною) поширюється далі і досягає все більшого кола людей. У зв’язку з цим важливо розуміти, яким чином відбувається процес поширення дезінформації. Для цього було створено агентну модель, спрямовану на пояснення того, як поширюється дезінформація. Її буде охарактеризовано нижче.

Нехай маємо двовимірну решітку N x N (у створеній мною моделі розмірність решітки була 30 x 30). У клітинках решітки знаходяться агенти; агентами виступають окремі індивідиII. Частина з них володіє певною дезінформацією (“дезінформовані” агенти), решта агентів – ні (“не дезінформовані” агенти). Двоє агентів, що перебувають у клітинках, де наявна хоча б одна точка дотику, є сусідами. На “не дезінформованих” агентів чиниться тиск з боку їх “дезінформованих” сусідів. Тиск є часткою

I Аспірантка факультету соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

II Також решітка може мати так звані вільні клітинки, тобто клітинки, де немає агентів. Вони потрібні для того, щоб регулювати щільність “популяції” агентів. Експериментуючи з моделлю, ми визначили, що кількість вільних клітинок становитиме

90 (10% від загальної кількості клітинок). У двовимірній решітці всі клітинки, де знаходились агенти та вільні клітинки було рандомізовано.

Охарактеризувавши агентну модель поширення дезінформації, перейдемо до проведення комп’ютерних експериментів з нею. Визначимо, як відбувається процес поширення дезінформації для різного відсотку “дезінформованих” агентів, обраних на нульовому кроці. Результати експериментів представлено в Таблиці 1.

Таблиця 1. Результати експериментів з агентною моделлю поширення дезінформації

Відсоток “дезінформованих” агентів, обраних на нульовому кроці	Відсоток “дезінформованих” агентів (без урахування “дезінформованих” агентів, обраних на нульовому кроці)	Відсоток “дезінформованих” агентів (з урахуванням “дезінформованих” агентів, обраних на нульовому кроці)
0,12%	0,35%	0,47%
0,99%	3,69%	4,68%
5,06%	18,42%	23,48%
10,00%	30,92%	40,92%
25,06%	45,85%	70,91%
50,00%	42,23%	92,23%
90,00%	9,85%	99,85%

Очевидно, що чим більше “дезінформованих” агентів було обрано на нульовому кроці, тим більший загальний (сумарний) відсоток “дезінформованих” агентів. Наприклад, 10% “дезінформованих” агентів, обраних на нульовому кроці, залучають у свої ряди ще 30,92% агентів (тоді сумарний відсоток “дезінформованих” агентів становитиме майже 41%), а 25% агентів – 45,85% (сумарний відсоток “дезінформованих” агентів трохи більший за 70%). Здавалося б, логічно, що за умови вибору 50%, а тим більше 90% “дезінформованих” агентів на нульовому кроці сумарний відсоток

III Ця модель нагадує дві інші агентні моделі: модель Грановеттера [2] та лінійну порогову модель [3].

“дезінформованих” агентів становитиме 100%. Але ні. Все одно залишається незначна частка агентів, які не піддаються впливу дезінформації.

ЛІТЕРАТУРА

Buchanan T. Why do people spread false information online? The effects of message and viewer characteristics on self-reported likelihood of sharing social media disinformation // PLoS ONE. – 2020. – Режим доступу:

https://journals.plos.org/plosone/article?id=10.1371/journal.pone.0239666
Granovetter M. Threshold Models of Collective Behavior // American Journal Of Sociology. – 1978. – Vol. 83. – №6. – P. 1420-1443.
Kempe, D., Kleinberg, J., & Tardos, É. Maximizing the spread of influence through a social network // Proceedings of the ninth ACM SIGKDD international conference on Knowledge discovery and data mining (August, 2003). – P. 137-146.

Шевченко Світлана I ‌

Email: svetls@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-6369-9096

Індекс емансипативних цінностей у представників“покоління незалежності”‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

За тридцять років, що минули від часу відновлення незалежності, в України народилося та виросло нове покоління. Воно, звісно, зростало не в вакуумі, поруч жили та продовжують жити дорослі люди, чий світогляд сформувався в радянські часи, та діти та підлітки, котрі встигли застати принаймні радянський дитячий садок чи школу. Втім, покоління незалежності вже не має безпосереднього життєвого досвіду, пов'язаного із життям в СРСР, що неминуче викликає дослідницький інтерес до порівняння характеристик тридцятирічних (точніше, тих, кому не більше 30-ти) із характеристиками інших (старших) вікових груп.

Світове дослідження цінностей (World Values Survey, далі WVS), сьома хвиля якого відбулася протягом 2017-2020 рр. в 81 країні, загалом підтверджує теорію культурної еволюції Р.Інглхарта та К.Вельцеля, згідно з якою “безпечні умови життя призводять до більш терпимого ставлення до аутгруп, відкритості новим ідеям та більш егалітарним соціальним нормам” [3: 29]. Культурні зміни в суспільстві, що досягло високого рівня екзистенційної безпеки, призводять, відповідно до цієї теорії, до міжпоколінного зсуву — розповсюдженість цінностей виживання зменшується, цінностей самовираження — збільшується. При досягненні необхідного порогу нові цінності починають домінувати в суспільстві. Україна

I Кандидатка соціологічних наук, старша наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України.

взяла участь у сьомій хвилі WVS влітку 2020 рII. Проведене в Україні дослідження в цілому фіксує тенденції, які “свідчать про рух до секулярно-раціональних цінностей і цінностей самовираження” [4: 13], порівняно з даними шостої, п’ятої та більш ранніх хвиль.

На сайті WVS доступними є дані сьомої (та більш ранніх) хвиль дослідження з дезагрегацією за статтю та віковими групами, котрих виділено три: до 29 років; 30-49 років; 50+ років. Таким чином, вікова група “до 29 років” у 2020 р. фактично є “поколінням незалежності”, адже це люди, які народилися в 1991-2002 рр., в незалежній Україні.

Культурні мапи світу, побудовані на основі даних WVS мають, як відомо, два виміри: вісь секулярних цінностей та вісь цінностей самовираження. Втім, К.Вельцель обґрунтовує доцільність іншого індексу — індексу вираженості емансипативних цінностей, який працює краще, ніж індекс цінностей самовираження. Емансипативні цінності пов’язані із “життям, вільним від зовнішнього домінування, а тому наголошують на однакових свободах для кожного. Таким чином, емансипативні цінності мають подвійний наголос — на свободі вибору та рівних можливостях” [1: 20]. Індекс емансипативних цінностей будується на основі 12 пунктів, які складають чотири субіндекси (autonomy, equality, choice, voice), після чого виводиться усереднене значення по 4-х субіндексах, яке і є індексом емансипативних цінностей. Значення індексу — від 0 до 1III. К Вельцель стверджує, що за даними факторного аналізу для різних культурних зон, чотири субіндекси емансипативних цінностей є більш відповідними різним культурним зонам, ніж п’ять субіндексів цінностей самовираження (tolerance, postmaterialism, petitioning, trust, happiness) [1: 29]. Таким чином, індекс емансипативних цінностей є концептуальним нащадком індексу самовираження, і його значення є вкрай важливим показником змін, які відбуваються в суспільстві. Так, в 42 країнах (що представляють всі культурні зони світу), які щонайменше тричі брали участь в WVS (починаючи з 1981 р.), індекс емансипативних цінностей змінився принаймні на 0,05. В 41 суспільстві ці зміни були позитивними, тобто індекс зростав, і лише в одному (Китай) — негативними. Серед 14 країн, які мають повні дані спостережень, всі зміни індексу були позитивними [1: 46]. Таким чином, культурна еволюція відбувається в більшості країн. Що можна сказати в цьому контексті про Україну?

В Таблиці 1 зібрані дані щодо значення індексу емансипативних цінностей та поширеності його низьких, середніх та високих значень серед населення України. Як видно з Табл.1., динаміка зростання середнього значення індексу дуже повільна, в 2020 р. порівняно з попередньою хвилею, вона практично відсутня. Високе значення індексу стало значущо більш

Польовий етап в Україні проводився з 21.07. по 17.08.2020 р. компанією Info Sapiens та ГО “Центр “Соціальний моніторинг”. Загальна вибірка опитування — 1289 інтерв’ю. Вибірка репрезентує доросле населення України (віком 18 років і старше), за винятком неконтрольованих українським урядом територій Донецької та Луганської областей та АР Крим.

Детальний опис процедури побудови індексу див. у [1: 21].

розповсюдженим в 2011 р. (серед 7,5% респондентів) порівняно з попередніми хвилями (3,9 та 4,1%), втім, в 2020 р. зростання до 8,4% є неістотним.

Таблиця 1IV.

Рівень поширеності емансипативних цінностей серед населення України за даними різних хвиль WVS, у %

Індекс емансипативних цінностей (від 0 до 1)	3 хвиля, 1996 р. (N = 2811)	5 хвиля, 2006 р. (N = 1000)	6 хвиля, 2011 р. (N = 1500)	7 хвиля, 2020 р. (N = 1289)
Низький (до 0,3)	32,9	26,7	24,7	24,2
Середній (0,3 — 0,6)	59,2	66,9	67,9	65,9
ВисокийV (вище 0,6)	3,9	4,1	7,5*	8,4
Не відповіли	3,9	2,3	0	1,4
Середнє значення індексу серед населення	0,36	0,38	0,4	0,4

– показник статистично значущо відрізняється від відповідного показнику попередніх хвиль опитування (на рівні 95%).

В Таблиці 2 представлено дані щодо поширеності високого рівня емансипативних цінностей серед різних вікових груп населення України за даними чотирьох хвиль. Аналіз статистичної значущості відмінностей показує наступне. В 2020 році молодь віком 18-29 років (“покоління незалежності”, 1991-2002 р.н.) із показником поширеності високого значення емансипативних цінностей 10,1% значущо не відрізнялася від середньої вікової групи (1971-1990 р.н.) із показником 10,7%, натомість серед старшої групи (1970 чи раніше р.н.) високий рівень емансипативних цінностей розповсюджений істотно рідше (лише у 5,7%). Аналогічна ситуація спостерігається в хвилях 2006 та 1996 років — поширеність високого рівню емансипативних цінностей в наймолодшій групі не відрізняється від поширеності в групі 30-49 років, в той час як серед найстаршої групи він є істотно менш поширеним. Хвиля 2011 р. — єдина, під час якої молодша група респондентів (1982-1993 р.н.) демонструвала значущо більшу поширеність високого рівня емансипативних цінностей порівняно з іншими групами (12,8%).

Табл. 1-2 складені авторкою за даними офіційного сайту WVS (http://www.worldvaluessurvey.org/WVSOnline.jsp, розділ Data and Documentation, підрозділ Online Analysis).
На офіційному сайті WVS “високий рівень” трактується як індекс, який має значення від 0,7 до 1, втім, при уважному підрахунку вихідних даних по Україні та інших країнах стає очевидно, що до високого рівня завжди віднесено показники вище 0,6.

Таблиця 2. Поширеність високого рівня емансипативних цінностей серед населення України за даними різних хвиль WVS, за віковими групами, у %

Вікова група	3 хвиля,	5 хвиля,	6 хвиля,	7 хвиля,
	1996 р.	2006 р.	2011 р.	2020 р.
До 29 років	5,7	5,6	12,8*	10,1
30-49 років	5	6,6	7,1	10,7
50 років і старше	1,9*	1*	5,1	5,7*
Серед УСІХ	3,9	4,1	7,5	8,4

– показник статистично значущо відрізняється від показників інших вікових груп в рамках однієї хвилі опитування (на рівні 95%).

Аналіз відмінностей інших показників між різними віковими групами за даними 2020 р. також показує, що наймолодша група респондентів, яка репрезентує “покоління незалежності”, значущо не відрізняється від середньої вікової групи (по деяких субіндексах відрізняється старша група — в бік меншої вираженості емансипативних та секулярних цінностей).

Поясненням цього може бути як “ефект колеї”, про який пише Р.Інглхарт: “цінності суспільства визначаються його історичною спадщиною, а не тільки відповідним рівнем екзистенційної безпеки” [3: 49], так і інші фактори, виявлення яких потребує подальших досліджень. Дані WVS показують, що середні значення індексу емансипативних цінностей більше відрізняються між країнами, ніж між окремими групами всередині суспільства. В нашому випадку ймовірним (але таким, що потребує подальшого вивчення) є те, що група молодих носіїв емансипативних цінностей занадто мала, аби бути помітно присутньою в масових опитуваннях. Цікаво також, що найбільша поширеність високого рівня емансипативних цінностей характерна, за даними 2020 р., для людей віком 40 років (1980 р.н.), тобто це люди, для кого незалежна Україна почалася не з народження, в з переходом в підлітковий вік. В цілому, на сьогодні можна констатувати, що “покоління незалежності” масово не відрізняється від інших вікових груп за рівнем емансипативних цінностей, і зміна цих цінностей в бік більшої прийнятності свободи вибору та рівних можливостей є тривалим та складним процесом.

ЛІТЕРАТУРА

Welzel, Christian. 2014. Freedom Rising: Human Empowerment and the

Quest for Emancipation. New York: Cambridge University Press. Online Appendix Available at: https://www.cambridge.org/files/8613/8054/8416/FreedomRising_OA.pdf
World Values Survey Wave 7 (2017-2020) Variables Report. Available at: https://www.worldvaluessurvey.org/WVSDocumentationWV7.jsp
Инглхарт Р. Культурная эволюция: как изменяются человеческие мотивации и как это меняет мир / Рональд Инглхарт; пер. с англ. С.Л. Лопатиной, под ред. М.А. Завадской, В.В. Костенко, А.А. Широкановой, научн. ред. Э.Д. Понарин. М.: Мысль, 2018. 347 с.
Світове дослідження цінностей 2020 в Україні. Електронний ресурс. Доступ: https://ucep.org.ua/wp-content/uploads/2020/11/WVS_UA_2020_report_WEB.pdf

Смакота Вікторія I ‌

Email: smakvik@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1916-1034

Освітні здобутки українського населення (соціоекономічний аналіз)‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Впровадження новітніх технічних засобів в життя сучасної людини та перенесення соціального простору в Еra of Big Tech (епоху великих технологій) прискорилось завдяки пандемічним обмеженням останніх років; очевидно, що така «нова нормальність» стає невід’ємною частиною сьогодення. При цьому як ніколи актуальною виявляється вимога підвищення освітнього та кваліфікаційного рівня робітників, освоєння ними нових технологій та програм; отже, відповідні тенденції фіксуються в загальносвітових і національних дослідженнях. Втім, підвищення загального освітнього рівня населення відбувається в більшому ступені за рахунок молодих людей, які виходять на ринок праці вперше. Саме з останнім фактором пов’язана тенденція подальшого відкладання першого трудового досвіду, адже у глобальному масштабі вік виходу на роботу зростає (так само, втім, як і вік виходу з роботи): так, з 1990 р. по 2020 р. наповнюваність групи економічно активного населення 14-19 років зменшилася, тоді як інших груп – зросла [1: 421].

Україна демонструє схожі тенденції в цьому напрямку: але за підрахунками Світового банку, країна має значне перевищення показників в сфері людського розвитку над іншими показниками (економічними, політичними, демографічними), що відображено і в рейтингу Global Competitiveness Report, в якому держава на даний момент знаходиться на 85 місці (з 141 країни світу). При цьому навички наявної робочої сили (Skills of current workforce) оцінюються набагато вище – на 53-й позиції рейтингу, а майбутньої робочої сили (Skills of future workforce) – на 26-й позиції [2].

При цьому високий рівень грамотності, велика кількість студентів та університетів, висока залученість населення до всіх рівнів освіти не супроводжуються якісними результатами в економіці України (такі показники, як кількість зареєстрованих патентів на душу населення, показник здатності застосовувати знання і т.д. залишаються низькими) [3: 6 – 11]. Тим не менш, в українському суспільстві залишається незмінною думка про важливість підвищення інтелектуального рівня, що свідчить про усталеність цінності людського розвитку в масовій свідомості. Це єдина потреба, яка задовольняється в суспільстві впродовж багатьох років і важливість якої розуміється суспільною свідомістю чітко і однозначно, незважаючи на соціальну невизначеність та негативну оцінку економічної ситуації в країні.

I Кандидатка соціологічних наук, старша наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України.

За даними досліджень Інституту соціології НАН України, тренд на постійне підвищення рівня освіти населення є стійким і довготривалим: у моніторинговому дослідженні 2020 р. кількість осіб з базовою (бакалавр) та повною вищою освітою становить 37,0%опитаних; десять років тому (у 2010 р.) респондентів з ВО (перша ступінь (бакалавр) та повна вища) налічувалося майже втричі менше – 13,8% опитаних. У 1994 р. відсоток опитаних з повною ВО в національній вибірці становив 9% (освітнього рівня «бакалавр» на той час не існувало). При цьому, в 2020 р. тільки 27,7% респондентів в цілому по масиву визнають, що для виконання їхньої роботи потрібна освіта рівня не нижче базової (бакалавр): тобто вже на даний момент ринок праці не в змозі забезпечити роботою у відповідності з рівнем освіти принаймні 10% опитаних, і цей відсоток, з високою ймовірністю,зростатиме в найближчому часі.

За даними того ж дослідження, максимальна частка респондентів з ВО налічується в групі 30-39-річних (52,0%), другою після неї є вікова група 18-29-річних (41,9%), але 18,2% в цій групі на момент опитування були учнями, студентами або курсантами (тобто в короткостроковій перспективі –активною робочою силою на ринку праці). Найменший відсоток респондентів з базовою ВО спостерігається в старших групах (60+), де він дорівнює трохи більше, ніж чверті опитаних даного віку.

Крім того, соціологічні опитування свідчать, що громадянами нашої країни в більшості випадків освіта розглядається як необхідна складова особистого розвитку. Так, за даними моніторингового дослідження 2008 р., обов'язковим здобуття ВО для себе особисто вважали 51% опитаних (негативну відповідь дали 36% опитаних). В той же час, здобуття ВО дітьми і онуками вважали обов'язковим 82% респондентів (негативно відповіли 4%). Вагалися з відповіддю в обох питаннях 13% респондентів. Такі дані прогнозовано свідчили про подальше підвищення попиту на освіту вищого рівня в країні (незалежно від напрямку і сфери знань). Через п’ять років, у дослідженні 2013 р., задавалося схоже за змістом запитання («Чи необхідна сучасній людині вища освіта?»), на яке половина опитаних (50%) дали однозначно позитивну відповідь, четверо з десяти (38%) були впевнені в необхідності ВО для досягнення успіху в житті (прагматична мета отримання ВО), зовсім непотрібною її вважали 12% респондентів.

В українській громадській думці також досить високою залишається переконаність у важливості підвищення свого освітнього рівня (інтелектуальний розвиток). Максимальна кількість респондентів, які вважають неважливим особисто для себе підвищення освітнього рівня, за період з 2002 по 2020 рр. не перевищувала п'ятої частини опитаних; а тих, для кого це важливо (і дуже важливо), за цей же період налічувалося не менше, ніж дві третини опитаних (Таб. 1).

Таблиця 1

Ступінь важливості підвищення освітнього рівня

(інтелектуальний розвиток) (%)

Оцініть ступінь важливості ОСОБИСТО ДЛЯ ВАС підвищення освітнього рівня (інтелектуальний розвиток)	2002 р.	2006 р.	2009 р.	2012 р.	2014 р.	2016 р.	2018 р.	2020 р.
Зовсiм не важливо	3	6	6	2	2	1	2	4
Скорiше не важливо	5	7	11	8	6	6	6	7
Важко вiдповiсти, важливо чи нi	13	17	18	23	21	15	16	20
Скорiше важливо	31	35	39	39	36	41	40	37
Дуже важливо	47	36	26	27	35	37	36	32
Середній бал	4,1	3,9	3,7	3,8	4,0	4,1	4,0	3,9

Підвищення освітнього рівня визнають як важливу потребу для себе перш за все молоді громадяни (три чверті 18-49-річних опитаних в 2020 р. відмічають, що це є важливим і дуже важливим для них особисто). Респонденти віку 50 років і старші, як правило, трохи рідше називають таку потребу важливою для себе (в групі 70+ їхня кількість становить менше половини опитаних), і тим не менш, значення цього аспекту життя дуже високе (навіть вище, ніж, наприклад, розширення культурного кругозору). Але особливості українського ринку праці не дозволяють використовувати наявний освітній потенціал населення, і особливо негативним чином це відображається на молоді, яка все більшою мірою змушена обирати між трудовою міграцією, безробіттям та працею за нижчою кваліфікацією (яка має тим меншу привабливість, чим більше ресурсів було затрачено на отримання освіти). За даними ВОЗ, довготривале безробіття серед осіб до 33 років виступає основним каталізатором соціально небезпечної поведінки [4: 4 – 6], а поява NEED-молоді стає найбільшою проблемою на міжнародному рівні. Щодо міграційних настроїв, то вони поступово поширюються серед української молоді: 9,3% 18-29-річних, згідно з даними моніторингу 2020 р., вже мають досвід пошуку роботи в країнах ЄС, а 21,8% – збираються у найближчий рік поїхати за кордон на заробітки; 30,2% хотіли б виїхати зі свого населеного пункту (причому по всіх випадках наймолодші респонденти дають максимальну кількість позитивних відповідей).

За умов відсутності гідних робочих місць економічний та соціальний ефект від підвищення освітнього рівня населення практично не втілюється в показниках розвитку країни, обумовлюючи поглиблення таких негативних явищ, як інтелектуальне безробіття, розширення проблем NEED-молоді та вимивання освітнього потенціалу.

ЛІТЕРАТУРА

Сардак С. Е. Глобальні тенденції та національне регулювання сфери зайнятості молоді / С. Е. 1. Сардак, А. В. Мормуль. – 2018. – №23. – С. 421–424.
The Global Competitiveness Report 2019. Received from http://www3.weforum.org/docs/WEF_TheGlobalCompetitivenessReport2019.pdf
Ukraine Growth. Study Final Document. Faster, lasting and kinder. Public Disclosure Authorized. Received from https:Ukraine-Growth-Study-Final-Document-Faster-Lasting-and-Kinder
Здоровье, достойный труд и экономика // Краткий аналитический обзор. Всемирная организация здравоохранения. Получено из https://www.euro.who.int/en/health-topics/health-policy/sustainable-development-goals/publications/2019/policy-briefs-on-health-and-the-sustainable-development-goals/sdg-8-health,-decent-work-and-the-economy

Щиголь ІринаI,Полтораков ОлексійII Email авторки-кореспондентки: irynashi@gmail.com ‌

ORCID 1: https://orcid.org/0000-0001-5503-2235

ORCID 2: https://orcid.org/0000-0003-2418-0969

Український вимір (анти)радянського «дисиденства»:‌

«агенти (суспільних) змін» в соціально-правових контекстах

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Легітимність радянського типу відносно швидко набула

«онтологічного» характеру (в термінах Ж.-Л. Кермона, за яким «легітимність полягає у відповідності політичної влади тим цінностям, на яких засновано режим» [15: 138–139]), тобто передбачала відповідність принципів влади

«об'єктивному порядку речей», – як він вбачався та нав’язувався більшості громадян. А це, в свою чергу, сприяло тому, що сама «радянська влада» перетворювалася на тотальну й абсолютну, а її вожді (починаючи передусім з В. Леніна а також, певним чином, І. Сталіна) ідеалізувалися та, поступово –через сумнозвісний «культ особи» (Див. [2]) – ледь не сакралізувалися.

Характерною внутрішньою особливістю процесів легітимації

«радянської влади» в СРСР були тенденції поступової («повзучої») інституціоналізації та формалізації цього явища.

В контексті суспільно-політичних та замкнених на них соціально-правових трансформацій, подібних до тих, що призвели до принципової

I Кандидатка соціологічних наук, факультет соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

II Кандидат політичних наук, факультет соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

делегітимізації «радянської влади» та припинення існування СРСР як відповідної «радянської держави», принципово значущими колективними акторами, чия діяльність мала достатньо вагоме соціально-правове навантаження, були відповідні «агенти змін». Останні традиційно асоційовані передусім з «дисидентським рухом» [7], [14]. Цей рух, будучи достатньо широким та строкатим за формою, по суті являв собою принципову альтернативу (як організаційно, – передусім в сенсі централізації/децентралізації – так і ціннісно) домінуючій партійно-ідеологічній структурі, «жорстко» державоцентричній та орієнтованій передусім саме на легітимізацію «радянської влади».

Поняття «агенти змін» відносно давно і достатньо міцно увійшло в суспільствознавчий науковий дискурс з подачі французького соціального філософа П. Бурдьє [1]. Його ідею «освоїли» та розвинули інші західні суспільствознавці, зокрема П. Штомпка [18], Д. Вільямс [10]. В Україні проблематику «агентів змін» активно досліджують передусім соціологи О. Злобіна [12], [13], А. Петренко-Лисак [16], Л. Бевзенко [5], [6] та ін. Втім, концепт «агентів змін» як аналітичний конструкт для суто історико-суспільствознавчих досліджень явища «дисидентства», зокрема українського, а надто в його суспільно-правових сенсах наразі майже не використовувався. Разом із тим, вже з’явилися спроби розглядати «дисидентський рух» як одну з форм накопичення «символічного (морального) капіталу» [3].

В умовах стабільного соціуму суспільна потреба в агентах змін є відносно невеликою [5], [6], адже певний запит на суспільні зміни відчувається більше на мікросоціальному, соціально-психологічному та суто індивідуальному рівнях.

«Трансформація капіталів», як і «габітус» [1] зазвичай вивчається в руслі повсякденних практик суспільства як «внутрішніх» складових суто соціальної біографії людини (переважно «пересічної» або т.зв.

«середньостатистичної»), де «зовнішня» суспільно-політична складова проблематики більшою мірою залишається поза фокусом відповідної предметної уваги дослідника. Крім того, «на периферії» досліджень соціологічних з одного боку та політологічних – з іншого, залишаються такі специфічні соціальні групи та/або рухи як «дисиденти» (Л. Лукяненко, В. Чорновіл та ін.) та/або т.зв. «шестидесятники» (В. Симоненко, А. Горська та ін.) (Див. [17]), в профільних активностях яких чільне місце займали ті чи інші соціально-правові складові загальних морально-ціннісні проблем тогочасних суспільних реалій, дуже непростих в своїх соціально-політичних обставинах та вкрай неоднозначних в своїх політико-правових сенсах.

Під соціально-політичними «агентами змін», як вже опосередковано відзначалося вище, розуміється передусім той український сегмент загальнорадянського «дисидентства», який отримував ідеологічно забарвлену назву «українського (буржуазного) націоналізму» (Див. [8], [19]). Якщо взяти за точку відліку період української історії 1950–х років, то можна говорити, що за часів т.зв. «хрущовської відлиги» в Україні боротьба за незалежність перейшла з військово-кримінальної до соціально-правової та

мистецько-культурної площин [4] – рух «шестидесятників», створення Гельсінської групи, розквіт українського кінематографа, тощо.

Одним з початків відліку переходу від «фізичної» боротьби (у формі збройного протистояння) до боротьби «моральної» (у формах передусім гуманітарно-правозахисної та національно-культурної діяльності) за незалежність України можна вважати створення в Україні груп, які щонайменше теоретично розглядали легальні (конституційно-правові) засади щодо виходу України з СРСР. Найпершою та найвідомішою з них була

«Українська робітничо-селянська спілка» (УРСС) (Див. [11], [9]) на чолі з Л. Лук’яненком. Незважаючи на дуже короткий час свого існування (1959 –січень 1961 рр.), УРСС стала взірцем для інших правничих та національних організацій в Україні.

В той час як в РСФСР дисидентство певним чином «згасало» (Див. [7: 145], виходячи з фокусу суспільної уваги, то в УРСР воно виходило на новий соціальний рівень, ставало вже «соціальним фактом» (Е. Дюркгейм), нарощувало свій символічний капітал, стаючи моральним авторитетом українців. Так, вже 1963 р. зовні «офіціозна» конференція з проблем української культури та мови в Київському університеті, зібравши більше тисячі учасників, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Значущою особливістю саме українського виміру «дисидентського руху», що розглядається у відповідному соціально-правовому «полі» в категоріях «агентів змін», є передусім те, що він починався із розгляду загальної проблематики легітимності «радянської влади», передусім у фокусі пошуку легітимних (законних, конституційно-правових) засад і необхідних конституційно-процесуальних шляхів (механізмів) виходу України із СРСР та отримання нею незалежності. Іншим ключовим соціально-правовим виміром діяльності українських дисидентів стала правозахисна проблематика, зокрема у форматі Української Гельсінської групи на підтримку Гельсінського заключного акту як принципово значущого міжнародного гуманітарно-

правового документу.

В процесі свого становлення та розвитку (1960–70-ті рр.) дисидентський рух сам став чинником делегітимізації радянської влади передусім в термінах порушення нею декларованих норм Конституції та принципових соціальних прав та політичних свобод.

В свою чергу, моральний авторитет та відповідний «соціально-правовий капітал» суттєво сприяв тому, що в процесах набуття сучасною Україною незалежності (кін. 1980–х – поч. 1990–х рр.) колишні дисиденти стали тим суспільно-політичним «ядром», яке виступило ініціатором та розробником таких принципово значущих політико-правових документів як Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) та Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), а також базованих на них Конституції та законів України.

ЛІТЕРАТУРА

Bourdieu P. Le Sens pratique. Paris: Minuit. 1979.
Plamper J. The Stalin Cult: A Study in the Alchemy of Power. Yale University Press. (Yale-Hoover Series on Authoritarian Regimes). 2012.
Verdery K. What Was Socialism, and What Comes Next? Princeton: N.J.: Princeton University Press. 1996.
Абраменко Л. Висновки цензора щодо історичних творів як доказ причетності до «українського буржуазного націоналізму» на початку 1950-х рр. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2010. №2(35). С. 429-436.
Бевзенко Л. (2018). Інтегративна концепція соціальної напруженості –методологія, концептуальна схема, прагматика. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2018. №3. С. 47-73.
Бевзенко Л. Інтегративна концепція соціальної напруженості –методологія, концептуальна схема, прагматика. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2018. №4. С. 73-104.
Богораз Л., Даниэль А. В поисках несуществующей науки. Диссидентство как историческая проблема. Проблемы восточной Европы. 1993. №37–38. С. 144–145.
Бурдин, Л., Хамазюк, И., Прудько, В., Кулешов, И. А. (сост.). Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба с нею органов государственной безопасности (учебный материал). Москва: Высшая школа КГБ при СМ СССР. 1955.
Ведмідь Л. Програмні положення Української робітничо-селянської спілки: історичний аналіз. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова. Серія 6: Історичні науки : Збірник. До 170-річного ювілею. 2004. №1. С. 71-77.
Вільямс, Д. Лідер як агент змін у роздробленому світі. URL: https://uculeadership.com.ua/knowledgebase/lider-yak-agent-zmin-u-rozdroblenomu-sviti-din-vilyams-harvard-kennedy-school. (дата звернення 20.092021).
Грачевська Т. «На нашому боці правда…»: Програма УРСС – перша декларація українського опозиційного руху доби «відлиги». Бористен, 2003.

№1(139). С. 16-18.
Злобiна О. Особистiсть як суб'єкт соцiальних змiн. Київ: ІС НАНУ. 2004.
Злобіна О. Суб’єктність та аґентність у соціальних змінах. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2020. №2. С. 133-135.
Кара-Мурза С. Евреи, Диссиденты, Еврокоммунисты. Москва. 2002.
Кермонн Ж.-Л., & Шабо Ж.-Л. Легитимность. Полис. 1993. №5. С. 136-142.
Петренко-Лисак, А. Мобільні агенти "епохи плинних змін". Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2020. №2. С. 135-138.
Секо Я. Історичний дискурс українських шістдесятників. Україна –Європа – Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. Тернопіль: Видавництво ТНРГ ім. В.Гнатюка. 2010. № 5(1). С. 126-133.
Штомпка П. Социология социальных изменений. Москва: Аспект Пресс.

1996.
Шульженко Б., Хамазюк И., Данько В. Украинские буржуазные

националисты. Москва: КГБ. 1963.

КРУГЛІ СТОЛИ

Сидоров МиколаI, Середа ОлексійII, Безрукова Ольга III ‌‌‌‌‌

Досвід організації та проведення дослідження UNIDOS онлайн‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Моніторингове дослідження UniDOS було започатковане у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 2009 році. Його метою є дослідження різних сторін студентського життя: оцінка якості навчання, мотивації, дозвілля тощо. Опитування проводилось методом вибіркового анкетування (самозаповнення) до 2019 року включно на паперовому носієві. Починаючи з 2011 року для студентів 1 року навчання та інших (2+) застосовувались різні анкети (для 1 курсу більше уваги приділялось мотивації вибору спеціальності, ЗВО і т.і., а для 2+ – оцінка задоволеності навчанням, дозвілля, плани на майбутнє і т.і.), а з 2012 для 1 курсу використовували суцільне опитування, а для 2+ вибіркове. У 2020 році паперове опитування стало не можливим через карантинні обмеження та перехід навчального процесу до дистанційної форми. Таким чином єдиним придатним методом збору інформації стало онлайн опитування.

На факультеті опитування онлайн проводяться з 2006 року, з 2008 ми почали використовувати безкоштовну оболонку для проведення онлайн опитувань LimeSurvey, тому очевидним стало використання саме цієї системи для проведення UniDOS2020. Після аналізу попередніх результатів онлайн досліджень факультету та їх параданих ми прийшли до висновку, що для онлайн опитування, через, порівняно з f2f дослідженнями, низький рівень відповідей, є сенс проводити суцільне опитування як 1 курсу, так і для 2+.

Для цього попередньо було зібрано всі електронні адреси студентів денної форми навчання україномовних освітніх програм.

Так на анкету для онлайн опитувань, порівняно з паперовими f2f накладається, крім інших, обмеження у обсязі, довелось адаптувати запитальники до вимог онлайн. Таким чином анкета для 1 курсу зменшилась з 150 (2019) моно запитань до 113. Більше проблем викликала адаптація анкети для 2+, адже у 2019 році вона містила 276 моно запитань. Для

I Кандидат фізико-математичних наук, доцент, завідувач кафедри методології та методів соціологічних досліджень, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

II Асистент кафедри методології та методів соціологічних досліджень, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

III Докторка соціологічних наук, доцентка, завідувачка кафедри галузевої соціології, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

вирішення цієї проблеми ми розділили механічним відбором з кроком 2 всіх несортований масив електронних адрес студентів 2+ на 2 частини і організували запитальник таким чином: була виділена постійна частина запитальника (62 моно запитання), яка була присутня у всіх варіантах анкети 2+ і 2 додаткові, кожна з яких фігурувала лише у одній з частин анкет. Так ми оптимізувати обсяг анкети до 124 та 142 моно запитань відповідно.

Опитування проводилось анонімно, ми не могли співставити відповідь респондента з його електронною адресою, але могли за електронною адресою визначити чи завершив студент відповідати на анкету, чи ні. Сам процес проведення опитування відбувався у кілька етапів. Спочатку на електронні адреси студентів було надіслано запрошення до опитування. Потім, за 3 доби, тим, хто не завершив (або не почав) і не відмовився (така можливість також закладена у LimeSurvey), надсилались нагадування (не більше за 2 через кожні 3-4 доби). Всі листи надсилались автоматично і виключно у робочі дні. Всього для 1 курсу з 4754 електронних адрес отримали 2442 повних анкети, а для 2+ з 12237 електронних адрес – 3988 повних анкет. Аналіз заповнення студентами анкет серйозних зміщень, пов’язаних з не

відповідями, не виявив.

Таким чином, можемо стверджувати, що наш алгоритм проведення опитувань онлайн себе виправдав і може застосовуватись надалі.

Коваліско НаталіяI, Сивохіна Катерина II ‌‌‌

Соціальна самоідентифікація, мобільний потенціал та життєві стратегії ровесників незалежності України‌

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Самоідентифікація та визначення свого соціального статусу людиною є важливими характеристиками для аналізу певних соціальних груп в контексті загальної соціальної структури та виокремлення життєвих стратегій. Саме завдяки цим показникам можна дослідити та проаналізувати формування соціальних утворень у контексті певного покоління. У фокусі проведеного нами дослідження є ровесники незалежності України, які народились в 1990

– 1992 роках, адже саме в цей період відбулось становлення та потужна трансформація соціальної структури українського суспільства. Соціальна самоідентифікація, мобільний потенціал та механізм формування життєвих

I Докторка соціологічних наук, професорка кафедри соціології, Львівський національний університет імені Івана Франка.

II Аспірантка PhD програми IV року навчання кафедри соціології, Львівський національний університет імені Івана Франка.

стратегій молодих людей був проаналізований завдяки проведеному кількісному дослідженню серед ровесників незалежностіIII, в якому співвідносили компоненти їхньої життєвої перспективи – рівень потреб, ціннісні орієнтації, плани на майбутнє, суспільні настрої, самоідентифікацію та соціальне становище, мобільний потенціал у реалізації життєвих стратегій. Рівень задоволення людиною своїм соціальним становищем безпосередньо впливає на її подальші настрої, життєві стратегії та мобільний потенціал. Показник того, на скільки людина задоволена або не задоволена своїм життям, певною мірою визначає тип мобільної поведінки людини у суспільстві. В межах проведеного дослідження одним із запитань було «Якою мірою Ви задоволені своїм становищем у суспільстві на теперішній час?». Майже половина опитаних (а саме 47,2%) відповіли що скоріше задоволені, а 6,6% цілком задоволені. Частка незадоволених своїм становищем у суспільстві є значно нижчою – 20,3% скоріше не задоволені та 6,1% – не задоволені. Відсоток тих, хто вагається чи задоволені чи ні складає 19,8%. Тобто, частина тих, хто частково або повністю задоволені своїм становищем сягає більше половини з опитаних респондентів. Це свідчить про позитивні настрої ровесників незалежності та, імовірно, характеризує їх стратегіями досягнення. Частка тих, хто частково чи цілком не задоволені своїм статусом сягає близько четвертини опитаних. Відтак, можна зробити висновок, що переважає кількість людей із середнім або високим соціальним статусом, а

отже і рівень задоволення своїм становищем у суспільстві є значно вищим.

Одним з показників соціально-статусної самоідентифікації, який був використаний у межах проведеного дослідження, є оцінка респондентами свого соціального становища на щаблях соціальної драбини. Це запитання, традиційне для анкет, спрямованих на вивчення стратифікації, використовується й в соціологічному моніторингу Інституту соціології НАН України з 1994 року. Респондентам пропонують уявити, що на щаблях соціальної “драбини” розташовані люди з різним становищем у суспільстві: на найнижчому щаблі – ті, які мають найнижче становище, а на вищому – ті, які мають найвище становище, і відповідно визначити, на якому із них вони поставили б себе. Графічно в опитувальнику зображується сім щаблів від першого – найнижчого, до сьомого – найвищого. Четверта сходинка такої “драбини” є серединою і в публікаціях із стратифікаційної проблематики усіх тих, хто розташовує себе на ній, прийнято вважати “середнім” класом.

Серед ровесників найбільша частина тих, хто розміщує своє соціальне становище на щаблях «середній» та «вище середнього» (38,2% та 19,8%

III Кількісне дослідження ровесників незалежності – молодих людей, котрі народилися 1991-го та в першій половині 1992-х років (n=214). Для реалізації цього дослідження за допомогою онлайн-сервісу Google forms була створена онлайн-форма інструментарію. Далі на сформовану дослідницькою групою базу потенційних респондентів та їх комунікаційних каналів (електронні адреси, сторінки в соціальних мережах, особисті повідомлення у месенджери) поширювався лінк на анкету. Оскільки вибірка є стихійною, то і отримані дані мають радше тенденційний, ніж репрезентативний характер

відповідно). Дещо нижчим є показник на щаблі «нижче середнього» п’ятій сходинці – 30,7%, а на найнижчих 6 і 7 сходинці – відповідно 7,1% та 0,9% ровесників. Щодо двох верхніх «вищих» щаблів, то відсоток тих, хто розташовує себе на них становить всього 3,3%. Варто зауважити, що відсоток респондентів, що розташовують себе на «середніх» та «вище середнього» щаблях загалом значно перевищує відсоток тих, хто розташовує себе на щаблях «нижче середнього», отже спостерігається позитивна динаміка у соціально-статусній самоідентифікації ровесників.

Дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних колег показали, що важливою характеристикою структури суспільства залишається співвіднесення індивідами себе з певними класами, тобто відносно великими соціальними агрегатами. При цьому назви класів слід розглядати як номінації, що даються зовнішніми щодо соціальних груп суб’єктами –соціальними інститутами, засобами масової інформації, “значущими іншими”, або ж вони нав’язані традицією соціального домінування в конкретному суспільстві. Особливість цього підходу в тому, що поряд з ієрархізованими концептами у вигляді вищого, середнього чи нижчого класів респондентам пропонуються ціннісно-нейтральні визначення – інтелігенція, підприємці, робітничий клас. Певний термінологічний еклектизм у даному випадку розширює набір соціальних ідентичностей, тобто примножує варіативність у виборі соціально-професіональних самовизначень.

До середнього класу за результатами опитування віднесли себе 32,4% респондентів, 15% до інтелігенції, 10,8% позиціонували себе як керівники (менеджери), а 8,5% класифікувало себе як робітничий клас. До нижчого класу віднесли себе 2,3%. При цьому, 8,9% не ідентифікували себе з жодним класом, а ще 10,8% важко було визначитись серед запропонованих варіантів найменувань верств та класів. Найімовірніше, що цьому сприяла оцінка власного матеріального становища як задовільного, що й позначилося на соціальній самоідентифікації.

Основними критеріями виділення типів життєвих стратегій є: спосіб відтворення соціального статусу (розширений, простий, обмежений) і життєвих шансів; ступінь та способи адаптації до постійно змінюваних умов соціальної дійсності; рівень та якість використання нових структурних та інституціональних можливостей, які виникають в умовах соціального середовища, що швидко змінюється, а також практики подолання життєвих труднощів.

Критерієм успішності реалізованих стратегій є активність особистості, намагання покращити або закріпити власні соціальні позиції, використати звичні або випробувати нові способи самореалізації. Розподіл відповідей респондентів, отриманих на питання про активність, свідчить про переважання стратегій досягнення, оскільки 56% респондентів намагаються закріпити та покращити своє становище у суспільстві через підвищення матеріального добробуту та якості життя. Збереження вже досягнутого соціального становища, коли дещо робиться для його покращення тільки тоді, коли для цього з’являються сприятливі обставини, тобто стратегія адаптації,

властива 32% респондентів. Стратегія виживання (практики забезпечення необхідного прожиткового мінімуму, оскільки для покращення соціального становища немає ані можливостей, ані ресурсів) характерна лише для 7% респондентів. Стратегія ізоляції, ексклюзії притаманна 3% ровесників, які не мають бажання, можливостей і сил щось змінювати у своєму житті, підкоряються невблаганним та жорстким обставинам і не стільки добровільно, скільки вимушено відмовляються пристосовуватися до змін, що відбуваються навколо них. При чому 3% взагалі не змогли оцінити свої життєві стратегії на даний час.

Підсумовуючи, слід відзначити, що отримані результати свідчать про те, що найбільш потенційно мобільними ровесники є в сфері професійної діяльності, а саме щодо зміни місця праці, самоосвіти та додаткових навчальних курсів/тренінгів та підвищення кваліфікації. Відповідно ровесники демонструють потенціал до висхідної мобільності по кар’єрній драбині та готові підвищувати свою кваліфікацію для досягнення ще вищих результатів. Найнижчий індекс потенційної мобільності був у сферах політичної та громадської діяльності, а також у бажанні перекваліфікуватися. Це свідчить про те, що більшість з опитаних молодих людей не зацікавлені в політичній або громадській діяльності, натомість, вони мають свою нішу у професійній сфері, в котрій готові розвиватись та підвищувати свій соціальний статус.

Іващенко Ольга I

COVID-19 як чинник структурування українського суспільства

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Соціальна нерівність як головна тема соціологічної науки за останнє десятиліття набула первинної соціальної значимості вже в глобальному вимірі та політичному дискурсі, видано було чимало статтей, монографій, де доводиться суть і небезпека конфліктогенності цієї соціально-економічної та соціально-політичної проблеми. Проте все це раптово набуло критичного змісту щодо правомірності узагальнення загальновідомого структурування нерівностей під впливом фактору COVID-19. В 2020 році Україна увійшла в глобальну кризу, спричинену пандемією, коли весь світ відреагував двомісячним локдауном, політичним форс-мажорним станом, суспільною розгубленістю і відповідно економічним спадом перед лицем вітальної загрози. Зважаючи на різні експертні прогностичні оцінки та оперативну

I Кандидатка філософських наук, старша наукова співробітниця, Інститут соціології НАН України.

статистику щодо захворюваності й смертності, ситуація невизначеності залишалася впродовж довгих півроку до старту вакцинації, що не могло не відбитися на стані суспільства, загостренні існуючих і появі нових значимих проблем в контексті виживання та соціальної стійкості. Дані зондажу та моніторингових опитувань дають підґрунтя для розуміння того, як ця кризова ситуація позначилась на соціально-економічному становищі та зайнятості, як базових чинниках соціальної нерівності. Згідно з соціологічними даними архіву Українське суспільство: моніторинг соціальних змін 2020-2021 Інституту соціології НАН України у вересні 2020 року ще не відбулося суттєвого погіршення матеріального стану громадян, навіть проявилось ледь помітне покращення, тому можна було зробити висновок, що перший весняний локдаун все ж був певною мірою фінансово компенсований адаптивним карантином і на час опитування восени дані означилися цілком звичними і прийнятними значеннями [1]. В липні 2021 року вже проявилися певні зміни, по-перше, 22,2% опитаних заявили про втрату роботи когось з родини та заробітку, – і це зважаючи на 20,3% самих респондентів, котрі зазнали такого ж досвіду, підтверджуючи факт прояву найбільшого соціального занепокоєння щодо безробіття до 70% восени 2020 року. Матеріальне становище з весни 2020 року за час пандемії погіршилося і таким залишилось на липень 2021 року для 36,4% громадян, причому ця частка могла бути й більшою, адже 16,6% вказали на тимчасове погіршення, котре все ж потім відновилося, і це на тлі 41,3% громадян, в яких нічого не змінилося. І тут варто зауважити, що це кореспондує з даними про те, що в 2021 р. вперше за останні роки збільшилась група тих, кому не вистачає на їжу – 8,4%, тобто втричі порівняно з 2,5% у 2020 р. і вдвічі – 4% у 2019 р., відповідно зменшивши й групу тих, кому вистачає лише на продукти харчування – 28,7% (32,5%: 30,2%) [1].

На соціальній драбині самоідентифікації порівняно з 2019 роком помітне певне сповзання у бік найнижчих 1-3 сходинок, як і дуже помірне наростання найвищих сходинок 7-10, що загалом знаходиться в межах умовної похибки, але при цьому зафіксовано збереження сталості значень наповнення 31,2%:31,3% найбільш популярної 5-ї сходинки. Наведені актуальні позначки рухомості соціальної драбини у порівнянні з 2019 р. вказують на силу впливу фактору пандемії на процес соціальної диференціації, який без сумніву «перекрив» всі можливі інші впливи, спричинивши певне переструктурування нерівностей між різними угрупованнями людей через зміну значень крайніх соціальних позицій при збереженні серединної групи соціального позиціонування. Принагідно варто нагадати, що 2009 року 5-ї сходинки дісталися лише 19,9% респондентів, коли найбільше «зайнятими» були 3-я (21,8%) і 4-а (18,7%) сходинки, сумарно склавши 40,5% [1].

Ще більш виразнішими з огляду постковідних змін соціальної структури українського суспільства виявились дані щодо вибору моделей суспільства респондентами, котрі тепер по всіх заданих графічних профілях проявили дещо іншу підтримку, проте зберігши тенденцію до егалітарності. Отже,

для уточнення уявлень населення про те, який саме вигляд має ієрархічна соціальна структура, респондентам ставилось запитання й пропонувались відповідні рисунки реальної (який вигляд має зараз) та ідеальної (який вигляд повинна мати) моделей суспільної піраміди в Україні (табл.1). Згідно даних опитування населення в Україні в 2021 році найбільше, тобто 36,4% з їхнього числа, вказали на тип А – існуючого суспільства за уявленнями респондентів з нечисленним прошарком людей посередині та більшістю внизу, на противагу 43,2% опитаних у 2019 році. Знову ж таки зросла частка респондентів при виборі піраміди з більшим позиціюванням населення навколо середнього рівня, але все ще з великою соціальною «основою» внизу, що відповідає моделі суспільства типу Б, а саме -25,7% порівняно з 17,5% (2019) р. Схожою пірамідою до попереднього типу, але з дещо меншою основою є модель типу С, яку тепер обрали дещо менше, тобто 8%, ніж 11,3% 2019 року. Суспільну модель, наближену до європейської, з найбільшою частиною всередині – тип D нині обрали вже 10,2%, коли 2019 р. лише 7,2%. І останню модель типу Е, з великою кількістю людей вверху і найменшою внизу тепер обрали 6,3% респондентів, майже втричі більше – ніж два роки тому назад (2,5%). Ідеальною моделлю суспільства типу D, з найбільшою серединною частиною, тобто ромбовидною, для респондентів в 2021 була та ж сама, що й в попередні роки обстежень, але вже з дещо іншим кількісним наповненням 44,8%:36,7% (2019).

Загалом, порівняно з доковідним 2019 р. відбувся зсув показників в 2021 році по всіх типах моделей, як реального толку, так і ідеального, в бік певної егалітарності та раціональної врівноваженості. Важливо зазначити, що впродовж соціологічних спостережень останнього десятиріччя зафіксовані наявні суттєві зміни позитивного характеру щодо зменшення вибору реальної

«найнерівнішої» моделі типу А, підтвердженням чого виступають і дані 2021 року, коли навіть під впливом фактору пандемії тенденція до зниження соціальної підтримки саме такої моделі суспільства була збережена 36,4% (43,2%, 2019 і 63%, 2009) [1].

Таблиця 1 Уявлення про реальний та ідеальний тип соціальної піраміди в Україні

Тип моделі

Опис моделі

Модель розподілу людей в

українському суспільстві, %

До якої моделі Україна має бути подібна, %

Нечисленна еліта на верхівці, небагато людей посередині й переважна більшість унизу

36,4 (2021)

43,2 (2019)

62,8 (2009)

4,7 (2021)

6,6 (2019)

0,9 (2009)

Суспільство як піраміда: нечисленна еліта на верхівці, більш численний прошарок посередині та найбільше людей унизу

25,7(2021)

17,6 (2019)

20,1 (2009)

11,6 (2021)

6,6 (2019)

3,5 (2009)

Схожа на піраміду типу В, проте дещо менше людей міститься в самому низу піраміди

8,0 (2021)

11,3 (2019)

4,4 (2009)

8,3 (2021)

13,1 (2019)

7,4 (2009)

Суспільство, де переважна більшість людей міститься посередині

10,2 (2021)

7,2 (2019)

2,1 (2009)

44,8 (2021)

36,7 (2019)

49,4 (2009)

Велика кількість людей на верхівці та нечисленна кількість людей унизу

6,3 (2021)

2,5 (2019)

1,5 (2009)

17,0 (2021)

18,1 (2019)

27,9 (2009)

ЛІТЕРАТУРА

1. Архів даних Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. Інститут соціології НАН України, 2021.

Позднякова-Кирбят’єва ЕллінаI, Мосаєв Юрій II

Особливості співпраці соціологів та органів місцевої влади в сфері прийняття управлінських рішень на прикладі м. Запоріжжя

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Українські соціологи завжди прагнули до співпраці з представниками влади через можливість в рамках зазначеної співпраці провести емпіричні дослідження з високим рівнем валідності. Зазначені дослідження завжди були окрасою їх наукових та професійних резюме і давали можливість максимально розкрити власні здібності. Всі зазначені фактори сприяли професійному розвитку молодих і вже відомих українських соціологів. В той же час дослідження українських соціологів були важливими і для представників української політичної еліти. Ні одна електоральна кампанія за часів української незалежності не обходилась без соціологічного супроводу у емпіричних соціологічних досліджень та їх інтерпретації з використанням зусиль соціологів-аналітиків.

Лише в другій половині 90-их років ХХ століття почав налагоджуватись процес співпраці між соціологами та представниками державного управління. В цей час замовниками соціологічних досліджень все частіше стали міністерства та інші державні установи. Не в останню чергу цей процес активізувався через підтримку демократичних перетворень в рамках сучасного українського суспільства міжнародними донорськими фондами, що ставили собі за мету сприяння розвитку громадянського суспільства на території України. Більшість із зазначених фондів та установ вбачали важливість розвитку української емпіричної соціології в подальших трансформаціях сучасного українського суспільства. І саме тому співпраця між українськими соціологами та державними установами була плідною та ефективною. Більшість українських реформ відбувалося не без соціологічного супроводу, що здійснювався у більшості випадків силами саме українських соціологів. Зазначений факт свідчить про високий потенціал української соціології для досліджень подальших перетворень українського суспільства не в останню чергу за рахунок інноваційних соціальних технологій розроблених на основі проведених емпіричних соціологічних досліджень соціологами-аналітиками та фахівцями з соціоінженерної діяльності. Хоч з кожним роком кількість актів співпраці між соціологами та представниками державної влади збільшується, але якщо оцінювати рівень залучення державних установ до

I Докторка соціологічних наук, професорка, проректорка з навчальної роботи, КЗВО

«Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія».

II Кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціальної роботи, КЗВО

«Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія».

цього процесу то він є нерівномірним. Так як одні державні установі активно використовують соціологічне супроводження в той час як інші їм не користуються зовсім. Саме так можна оцінити здобутки в сфері популяризації соціології. В окремих сферах соціологічний супровід є правилом ефективного функціонування установи,а в інших майже не використовується. Прояви подібної нерівномірності в сфері використання соціологічного супроводу прийняття становлять суттєві загрози для подальшої співпраці між соціологами та представниками установ державного сектора. В той же час є надія на те, що в наступне десятиліття українська емпірична соціологія зробить суттєвий крок вперед в сфері співробітництва з органами місцевого самоврядування та іншими інституціями територіальних громад, що суттєво покращить якість прийняття управлінських рішень у невеликих містечках сільській місцевості.

Рівень співпраці соціологів та органів місцевого самоврядування залишається на низькому рівні через те, що більшість представників органів місцевого самоврядування притримуються традиційних підходів під час прийняття важливих управлінських рішень. Іншою проблемою, яка заважала співпраці між соціологами та управлінцями на регіональному та місцевому рівнях полягала у відсутності коштів для проведення зазначених досліджень. Вирішення зазначеної проблеми увійшло в активну фазу під час впровадження реформи децентралізації.

Запоріжжя є великим обласним промисловим центром населення якого за різними оцінками налічує біля 700 тисяч мешканців. Співпраця між соціологами та представниками місцевої влади є наявною всі роки відновленої української незалежності. Зазначена співпраця мала свої особливості в залежності від етапу становлення української незалежності.

В період з 1990 по 2000 роки були проведені перші соціологічні дослідження в сфері підтримки тих чи інших аспектів діяльності місцевої влади. Зазначені дослідження були проведені як місцевими соціологами, які здебільшого представляли так і представниками всеукраїнських соціологічних центрів. Результати зазначених досліджень були використані при прийнятті окремих локальних управлінських рішень. Тобто як бачимо зазначений етап можна розглядати як спробу порозуміння між соціологами та представниками запорізької місцевої влади. Однією з важливих характеристик зазначеного етапу можна вважати низький рівень системності та стратегічного розуміння використання отриманої первинної соціологічної інформації.

В період з 2000 по 2010 роки на території Запоріжжя були проведені сотні соціологічних дослідження секторального характеру. Зазначені дослідження вже мали комплексний характер та були спрямовані на реалізацію технологій соціологічного супроводу окремих напрямів управлінської діяльності на рівні місцевих департаментів. Часто зазначені емпіричні дослідження були частиною всеукраїнських соціологічних досліджень, але отримана первинна соціологічна інформація під час їх проведення ставала в нагоді для прийняття управлінських рішень і на рівні

запорізької місцевої влади. В той же час в рамках зазначеного етапу були сформовані місцеві соціологічні агенції та наукові колективи на базі місцевих вишів, що були залучені до проведення соціологічних досліджень на замовлення місцевої влади для оцінки ризиків у разі прийняття тих чи інших управлінських рішень. Новацією цього періоду стали розробки концепцій розвитку Запоріжжя та Запорізької області. Зазначені концепції та плани в окремих своїх компонентах спиралися на результати емпіричних соціологічних досліджень.

В період з 2011 по 2020 роки органи місцевого самоврядування почали співпрацю в сфері соціологічного супроводу в сфері прийняття комплексних управлінських рішень та реформування важливих для місцевих громад сфер життя. Особливої актуальності зазначена тенденція набула у другій половині другої декади ХХІ століття. Саме в цей період Запорізька міська рада в рамках співпраці з «Інститутом соціальних досліджень та громадських ініціатив» (ISRSI) було проведено низку соціологічних досліджень. Найбільше з яких було проведене у жовтні 2019 року. «Зазначене дослідження було проведено за ініціативою міського голови м. Запоріжжя Володимира Буряка, проведено опитування жителів міста Запоріжжя щодо їх бачення розвитку міста та формування бюджету. В результаті дослідження, яке проводилося методом особистого інтерв'ю (face-to-face), опитано 2500 респондентів. Вибіркова сукупність формувалась з урахуванням районної, вікової та гендерної структури міста Запоріжжя та відображає думку населення міста. Похибка результатів не перевищувала 3%» [1]. Результати зазначеного дослідження були презентовані громадськості та використані під час формування міського бюджету Запоріжжя на 2020 рік.

Важливою віхою в розвитку місцевої емпіричної соціології стало дослідження проведене в лютому 2020 року і стосувалося розвитку бібліотечної системи Запоріжжя та її вдосконалення [2]. В 2017-208 роках було проведене дослідження присвячене перспективам розвитку місцевого туризму як серед жителів Запоріжжя так і серед представників Києва та Дніпро, як потенційних відвідувачів Запоріжжя у якості туристів.

Результатом наступного десятиліття в форматі співпраці соціологів та представників місцевої влади як на території Запоріжжя так і інших міст та містечок повинна стати інтенсифікація в сфері як проведення емпіричних соціологічних досліджень так і врахування результатів зазначених досліджень при прийнятті важливих управлінських рішень у всіх сферах функціонування громад. Перспективною в цій сфері видається і застосування технологій на базі обчислення «великих даних».

ЛІТЕРАТУРА

«Формуємо бюджет разом». –https://static.wixstatic.com/ugd/a3665a_b3a3b3b7444d4f379b8727073d9c9e53.pdf
Бібліотечна система міста Запоріжжя. – Режим доступу: https://a3665a2d-bc3d-46b0-b3de-0001517db5dd.usrfiles.com/ugd/a3665a

_db119a56ecbc4395956bfd438e076bc5.pdf

Бубняк СоломіяI, Ілик Христина II

Соціолого-статистичний аналіз результатів моніторингу ВПО в Україні: 2014-2020 рр.

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України.

Актуальність дослідження проблем ВПО в сучасній Україні постала із окупацією Кримського півострова Російською Федерацією, а також початком неоголошеної російсько-української війни на території Донецької та Луганської областей. Відтак, у державі розпочались міграційні процеси, що пов’язані із збереженням людського життя та створенням нестерпних умов для проукраїнських людей.

Згідно даних Організації Об’єднаних Націй, кількість ВПО в українському суспільстві:

станом на серпень 2014 р. становила 135 тис. осіб;
на 10 липня 2015 р. досягла 1 млн. 382 тис. [9];
у 2016 р. було зареєстровано 1 млн. 650 тис. 410 переселенців;
2017 р. – 1 млн. 493 тис. 536 осіб [13];
станом на 17 грудня 2018 р. на обліку перебувало 1 513 895 осіб;
станом на травень 2019 р. нараховується 1 млн. 377 тис. 117 ВПО [2];
станом на 13 квітня 2020 р. кількість ВПО становить 1446881 осіб

[10];
станом на 4 січня 2021 року, за даними Єдиної інформаційної бази

даних про ВПО, взято на облік 1 459 170 переселенців з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим [11].

Щодо виділення часу та хвиль міграційних потоків, то з окупованого Криму більшість людей переїхала в березні-квітні місяці 2014 р. Своєю чергою, з Донецької та Луганської областей у травні-липні 2014 р. [12]. Проте, не варто забувати, що окупація та військові дії тривають, тому люди і надалі продовжують залишати ці території, які є неприйнятними для їх нормальної життєдіяльності.

Основними мотивами цього переміщення у жителів з окупованого Кримського півострова були нестерпні умови для людей, які підтримують українську політику та державність; їх переслідування, погрози та шантаж. Жителі Донбасу виїжджали, на загал, через відсутність засобів до існування: забезпечення усіма необхідними продуктами, питною водою, одягом, умовами проживання та відпочинку, санітарно-гігієнічними засобами тощо; існувала пряма загроза їхньому життю; переживання за майбутнє дітей;

I Кандидатка соціологічних наук, асистентка кафедри соціології, Львівський національний університет імені Івана Франка.

II Кандидатка соціологічних наук, асистентка кафедри соціології, Львівський національний університет імені Івана Франка.

руйнування інфраструктури: відсутність енергетики, газопостачання чи водопостачання [12].

Основними територіями, які ВПО вибирали для переселення були наступні:
Автономна Республіка Крим → м. Київ (звичайні жителі), м. Одеса (військовослужбовці), м. Львів (кримські татари) тощо;
Донецька та Луганська області → м. Харків, м. Запоріжжя, м.

Дніпропетровськ, м. Київ, м. Полтава, м. Одеса тощо.

Виходячи з даних соціологічного дослідження «Сучасні українські ВПО: основні причини, стратегії переселення та проблеми адаптації» В. Середи та О. Міхеєвої, жителі Криму обрали м. Київ як перспективне місто, де поєднані різного роду культури та не існує мовних бар’єрів; в м. Одесі знаходиться українська військова частина і військовослужбовців вимушено перевели до цього міста; кримські татари обрали м. Львів як місто, де влада та постійні мешканці готові були прийняти ВПО та їх «позитивне ставлення через досвід депортацій та масового переселення, який люди мали із повоєнних часів» [12]. Також потрібно зауважити, що кримчани розуміли, що вони їдуть надовго, а то і назавжди. Відтак, вони активно збирали усі необхідні речі та намагалися пристосуватись на новому місці.

ВПО з Донецької та Луганської областей обирали для себе територію проживання, яка найближче межує із їхнім попереднім місцем проживання. Для прикладу, у період 15-30 липня 2015 р. було проведено соціологічне дослідження у м. Харкові та з’ясовано наступні мотиви переїзду саме у це місто: 39% – це місто близько до попереднього проживання; 32% – надія на допомогу рідних, знайомих; 22% – надія на допомогу волонтерів; 21% –порада друзів, знайомих; 17% – у місті опинилися випадково, нікуди було їхати; 3% – інше [1]. А ще велику роль відіграли стереотипи та страхи. Люди, які були схильні до пропаганди Російської Федерації не хотіли переїжджати на Західні області України незважаючи на те, що це найспокійніший регіон проживання в цей час. Слід зазначити, що ситуація на Донбасі для всіх переселенців «видавалася абсурдною, такою, що не триватиме довго. Тому й виїзд за межі окупованої території сприймався як тимчасовий: від’їзд люди відкладали до офіційної відпустки, не робили кроків з продажу чи здавання в оренду житла, не звільнялись з роботи, не брали жодного майна, намагалися зберегти своє життя у звичному руслі» [12].

Саме тому було проаналізовано щорічні звіти Національної системи моніторингу щодо становища ВПО у просторово-часовому вимірі впродовж 2014-2021 рр., що дало підстави окреслити тенденції й наслідки внутрішнього переміщення в контексті розгляду їх проблемних життєвих ситуацій:
2014 р. – ВПО не реєструються в органах державної влади; переміщення сприймається як тимчасове явище; люди переїжджали через питання безпеки і гуманітарних наслідків катастрофи; виїжджали переважно жінки з дітьми, а чоловіки залишалися доглядати за майном; 80% ВПО проживають у родичів, знайомих, друзів; найгострішою є проблема працевлаштування.
2015 р. – переселенці отримали особливий статус ВПО; відбувається реєстрація ВПО в державних органах влади; призначена адресна допомога на житло; найбільш гострими проблемами залишаються: житлова, працевлаштування, медична допомога.
2016 р. – проводяться соціологічні дослідження безпосередньо із ВПО; 92.1% ВПО перебувають на обліку в органах державної влади; ВПО

«переносять» свою особисту зайнятість (приватний бізнес) на території контрольовані урядом; рівень добробуту залишається низьким; оренду житла сплачують самостійно; планують залишитися на місці свого теперішнього проживання; інтеграція у місцеві громади доволі висока.
2017 р. – майже всі ВПО зареєстровані; частка зайнятих ВПО зросла; демонструють високий рівень задоволеності доступністю усіх соціальних послуг; з’являється частка людей, які не планують повертатися на місця свого попереднього проживання після розв’язання конфлікту; незначна частина ВПО відвідували свої попередні місця постійного проживання з метою – забрати теплий одяг, провідати друзів, рідних чи знайомих, перевірити своє майно; з’явилося відчуття дискримінації, яке пов’язано із працевлаштуванням та житловим питанням; головні умови успішної інтеграції, які зазначають ВПО – це житло та стабільний дохід.
2018 р. – відбувається призупинення адресної допомоги, пенсії за віком або вислугою років; з’являється відчуття незадоволеності доступом до соціальних послуг через нестачу коштів; все більша частка ВПО повертається на території не контрольовані урядом через те, що в них там є своє власне житло і не потрібно платити оренду; також є частка ВПО, яка не визначилася з власним майбутнім щодо території проживання.
2019 р. – ситуація з зайнятістю покращується; добробут зріс у зв’язку з збільшенням середньомісячного доходу на одного члена ВПО в сім’ї; ВПО продовжують покладатися на державну підтримку; простежується незадоволеність виборчими правами у зв’язку з відсутністю можливості голосувати; порівняно з попередніми роками, збільшується частка ВПО, які повернулися на території не контрольовані урядом.
2020 р. – рівень зайнятості ВПО не змінився у порівнянні з 2019 р.; прожитковий рівень дещо покращився; рівень середньомісячного доходу ВПО залишається низьким порівняно з фактичним прожитковим мінімумом; ВПО продовжують покладатися на державну підтримку; ВПО залишаються в сьогоднішньому місці проживання понад три роки; умовами успішної інтеграції називають – постійний дохід, житло, зайнятість; з’являється проблеми із збереженням спроможності сплачувати орендну плату та отримувати соціальні виплати під час пандемії COVID-19 та карантину.

Отримані результати свідчать про необхідність посилення соціально-економічних заходів з боку Уряду України та інших зацікавлених сторін з метою задоволення постійних потреб ВПО в житлі та зайнятості, а також зменшення можливого негативного впливу пандемії COVID-19 на загальне соціально-економічне становище цієї групи осіб. Цей процес також повинен враховувати характеристики сімей ВПО та їх основні потреби.

ЛІТЕРАТУРА
1. Бубняк С. М., Коваліско Н. В. Внутрішньо переміщені особи в Україні: моніторинг результатів соціологічних досліджень 2014-2015 рр. Вісник ОНУ ім. І. І. Мечникова. Соціологія і політичні науки. 2016. Т. 21. Вип. 1 (24). С. 38-46.
2. Динаміка міграції в Україні: де зареєстровано найбільше переселенців. URL: https://www.slovoidilo.ua/2019/10/31/infografika/
  
  suspilstvo/dynamika-mihracziyi-ukrayini-zareyestrovano-najbilshe-pereselencziv (дата звернення: 01.11.2019).
3. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами станом на вересень 2016 р. URL:
  
  http://iom.org.ua/sites/default/files/iom_nms_r4-ukr.pdf (дата звернення: 21.01.2017).
4. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами станом на грудень 2017 р. URL:
  
  http://iom.org.ua/sites/default/files/nms_round_8_december_2017_ukr_press.pdf (дата звернення: 21.01.2018).
5. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами станом на грудень 2018 р. URL:
  
  http://iom.org.ua/sites/default/files/nms_round_12_ukr_screen.pdf (дата звернення: 14.01.2019).
6. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами станом на березень 2019 р. URL: http://ukraine.iom.int/sites/default/files/nms_round_13_ukrainian.pdf (дата звернення: 03.04.2019).
7. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами станом на червень 2020 р. URL: https://iom.org.ua/ua/zvit-nacionalnoyi-systemy-monitoryngu-sytuaciyi-z-vnutrishno-peremishchenymy-
  
  osobamy-cherven-2020 (дата звернення: 24.08.2020).
8. Звіт: Забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб в Україні. URL: https://ua.odfoundation.eu/a/6740,zvit–zabezpechennya–prav–vnutrishno–
  
  peremishchenih–osib–v–ukrayini (дата звернення: 27.07.2017).
9. Кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні досягла 1 млн. 382 тисяч, – ООН. URL: https://ua.112.ua/suspilstvo/chyslo-vnutrishno-peremishchenykh-osib-v-ukraini-dosiahlo-1-mln-382-tysiach-oon-244663.html (дата звернення:
  
  23.11.2017).
10. Кількість зареєстрованих ВПО станом на 13 квітня 2020 р. URL:
  
  https://www.minre.gov.ua/page/kilkist-zareyestrovanyh-vpo-stanom-na-13-kvitnya-2020-r (дата звернення 26.06.2021).
11. Мінсоцполітики: обліковано 1 459 170 внутрішньо переміщених осіб.
  
  URL: https://www.kmu.gov.ua/news/minsocpolitiki-oblikovano-1-459-170-vnutrishno-peremishchenih-osib (дата звернення 26.06.2021).
12. Міхеєва О. К., Середа В. В. Соціологічне дослідження «Сучасні українські внутрішньо переміщені особи: основні причини, стратегії переселення та проблеми адаптації». URL: http://www.ostrovok.lg.ua/sociology/nauka/oksana-miheieva-viktoriya-sereda-sociologichne-doslidzhennya-suchasni-ukrayinski-vnutrishno (дата звернення: 04.09.2018).
13. Як змінилася кількість переселенців в Україні за 2016-2017 роки? URL: https://www.slovoidilo.ua/2018/02/02/infografika/suspilstvo/yak-zminylasya-kilkist-pereselencziv-ukrayini-2016-2017-roky (дата звернення: 03.03.2018).

СКЛАД ОРГАНІЗАЦІЙНОГО КОМІТЕТУ

ХVІII Міжнародної науково-практичної конференції

«Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності України»

24–25 вересня 2021 року

Голова оргкомітету – Чепак Валентина, д.соц.н., професор, декан факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Заступник голови оргкомітету – Степаненко Віктор, д.соц.н., головний науковий співробітник Інституту соціології Національної академії наук України.

Члени оргкомітету:

Бабенко Світлана, к. соц. н., доцент кафедри соціальних структур і соціальних відносин факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова Київського відділення Соціологічної асоціації України;
Бацак Назарій, голова Наукового товариства студентів факультету соціології, студент 1-го року навчання магістратури факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Безрукова Ольга., д. соц. н., доцент, завідувач кафедри галузевої соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Бондаренко Микола, технічний секретар оргкомітету, аспірант факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Братусь Ярослава, технічний секретар оргкомітету, аспірантка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Горбачик Андрій, к. фіз.-мат. н., професор кафедри методології та методів соціологічних досліджень факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Дейнека Артемій, технічний секретар оргкомітету, к. соц. н., асистент кафедри теорії та історії соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Костенко Наталія, д. соц. н., професор, завідувач відділу соціології культури та масової комунікації Інституту соціології Національної академії наук України;
Куценко Ольга, д. соц. н., професор кафедри соціальних структур та соціальних відносин факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, віце-президент з організації і координації міжнародної діяльності Соціологічної асоціації України;
Мазурик Олег, д. соц. н., доцент, завідувач кафедри соціальних структур та соціальних відносин факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Мороз Євгенія, секретар оргкомітету, к. соц. н., голова Ради молодих учених факультету соціології, асистент кафедри теорії та історії соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Сидоров Микола, к. фіз.-мат. н., доцент, завідувач кафедри методології та методів соціологічних досліджень факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Соболевська Марина, д. соц. н., доцент кафедри теорії та історії соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Судаков Володимир, д. соц. н., професор, завідувач кафедри теорії та історії соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Хелашвілі Аліна, аспірантка факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Цимбал Тарас, к. соц. н., заступник декана, доцент кафедри теорії та історії соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Черних Геннадій, технічний секретар оргкомітету, к. соц. н., асистент кафедри галузевої соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Cекретар організаційного комітету:

к. соц. н. Євгенія Мороз

Технічні секретарі організаційного комітету:

аспірантка Ярослава Братусь аспірант Микола Бондаренко

Наукове видання

Проблеми розвитку соціологічної теорії: Суспільство та держава: 30 років незалежності

України

Матеріали XVIІI Міжнародної науково-практичної

конференції

(24–25 вересня 2021 року, м. Київ)

Редактори: д.соц.н. Людмила Малес д.соц.н. Юрій Савельєв

к.соц.н. Олексій Боровський д.соц.н. Андрій Мельніков

Адреса редакції, видавця: 03127, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 8. Тел. (050) 411-66-51, (044) 22-99-539

Підписано до друку 26.05.2022 р. Ум. др. арк. 10.25. Формат 60×84/16.

Наклад 100 прим. Папір офсетний. Зам. № 2605/2022 Свідоцтво ДК 5941 від 11.01.2018 р.

Видавництво «Наукова столиця»

ДРУК НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ